«Їстівні» камінці

Час збирати каміння

«Весною до Дня Перемоги у Будинку культури готував виставку каміння, а там збирався виступати хор ветеранів. То здалеку вони думали, що на столах їжа. А коли підійшли ближче, були приголомшені, що то каміння», — розповідає «УМ» Олександр Ніколашин. І додає: коли накриваєш стіл ще й з тарілками, ложками, фужерами, то «їстівні» камінці справді не відрізниш від харчів.

За професією пан Олександр — радіоелектронник, у радянські часи працював на Смілянському радіозаводі. А коли підприємство зупинилося, пішов у торгівлю. Згодом відкрив чотири продуктові магазини, бар і оптову базу. «Але весь час відчував, що то не моє. А потім знайома принесла диск із документальним фільмом «Секрет», у якому йшлося про силу людської думки. Вчені, психологи, бізнесмени й історики ділилися там секретами, як повернути життя на краще», — пригадує Олександр Ніколашин. Той фільм він ще не раз переглядав...

А якось прокинувся і вирішив кардинально змінити своє життя. Він продав бізнес та розрахувався з банками за взяті кредити. І, як тепер говорить, «почав спокійно спати». Натомість зайнявся тим, що йому справді до вподоби. Прикладом для наслідування стала родина геологів зi США, які збирають камені, що нагадують їжу. А оскільки в його домашніх загашниках зберігався знайдений ним камінець, схожий на булочку з родзинками, зрозумів — пора збирати каміння.

Поповнювати свою колекцію «їстівних» камінців чоловік став, об’їжджаючи кар’єри навколо Сміли. Пригадує, як під час першої такої поїздки неподалік від залишків багаття побачив залишені кимось шашлики. А коли підійшов ближче, зрозумів, що то камінці. «Позбирав їх, удома виклав на тарілку, приклав шпажки, кажу батькові, давай їсти шашлики. А він тільки здивувався: коли ж я встиг їх посмажити?» — згадує Олександр Володимирович. І додає, що в кар’єрі знайшов і камінець, схожий на сало, розбив його зубилом — вийшли три апетитні шматочки.

Колекціонер «їстівного» каміння показує розставлені на трьох столах тарілки, скляні вази, плетені кошики, а в них — екземпляри «продуктів». Чого там тільки нема! Бутерброди, шинка, котлети, курячі стегенця, пиріжки, овочі, фрукти, солодощі, цукор і навіть хліб. Тут же на тарілці привертають погляд печені яблука, які Олександр Володимирович знайшов у кар’єрі сусідньої Кіровоградщини. Каже, коли туди прийшов, то відразу наступив на один такий камінець. Поруч iз тим «яблуком» знайшов ще два. А вдома взяв хвостики від плодів груші і приклеїв до камінців-яблук.

«Усі запитують, ти там цеглу тягнеш? Кажу, вгадали — каміння!»

В експедиції по кар’єрах України колекціонер їздить, як правило, на кілька днів. Це важка праця, наголошує він, адже в пошуках цікавих екземплярів доводиться перекопувати чималі території. Коли трапляється спресована глина з піском, тоді ледь не кожен шматок доводиться розбивати, промивати, щоб найти щось варте уваги. З таких експедицій він привозить мішок або й два камінців. «Потім їх мию, сортую. Це брудна робота. З двох мішків можна вибрати п’ять підходящих камінців», — каже колекціонер.

Але свої «продукти», зазначає, він знаходить не тільки у кар’єрах. Бо має звичку всюди дивитися під ноги, щоб не пропустити цікавий екземпляр. «Пару років тому прийшов по сина у дитсадок. Того дня сильна злива була і з газонів на тротуар водою вимило камінчики. Так знайшов оці цукерки», — пояснює пан Олександр, показуючи рукою на коробку шоколадних цукерок-асорті. А курячі стегенця випадково побачив, коли зупинився на трасі. А он ту котлету знайшов на Дніпропетровщині. Там же купив і камінь—«мармелад». «А ось ці камені — з Павлограда. Працював там на терконі, місцеві про мене казали: бомж вугілля збирає. Я так само виглядав, тільки вони з відрами, а я з мішком», — сміється мій співрозмовник.

Коли буває на морі, зізнається чоловік, то звідти також обов’язково везе сумки з камінцями. «Всі запитують, ти там цеглу тягнеш? Кажу, вгадали — каміння», — веде далі Олександр Ніколашин.

Чимало «їстівного» каміння колекціонер купує й через інтернет. Платить залежно від розміру екземпляра і схожості його з продуктами від 50 до тисячі гривень. Завдяки інтернету, приміром, придбав каміння, схоже на курячі яйця. У черкаського геолога викупив камінь, який нагадує задню ногу бика. На ньому, уточнює, навіть структуру «м’язів» видно. Оскільки вона важить приблизно 400 кілограмів, то треба кран, аби її завантажити та привезти.

У його колекції є й дрібні камінці, схожі на виноград, зернятка кавуна, кави, рису.

«Мужики потрималися за ті камінні груди і викинули на смітник»

Першу виставку «їстівного» каміння Олександр Володимирович організував у 2013 році. Згадує, як переживав за її результати. Боявся, а раптом відвідувачам стане нецікаво. «Коли перед виставкою розповідаю людям, які будуть на ній експонати, вони не завжди уявляють і не розуміють, для чого їм туди йти. Але як покажу, яким буває дике каміння, реакція завжди бурхлива, — говорить колекціонер каміння. — Особливо цікаво школярам і навіть вчителям. Їм подобається, коли в школу приїжджає наша виставка».

Інколи, зазначає, знайдені ним камінці наскільки схожі на предмети, що їх важко розрізнити. Пригадує, як на морі знайшов камінь, схожий на зуб із карієсом. Коли в Черкасах організовував виставку, одна жінка вперто сперечалася, що то справжній зуб.

А ще, хитро усміхається колекціонер і розгортає вузлик із білої тканини, трапляється каміння з еротичним змістом — ось цей піщаник формою подібний до чоловічого достоїнства. На одній із виставок, пригадує він, відвідувачка посміялася й згадала, що у знайомих є камінь, схожий на жіночі груди. «Хотів його купити, жінка подзвонила, та виявилося, що пізно: показували друзям, мужики потрималися за ті камінні груди, пожартували і викинули на смітник. Тепер сидять засмучені, бо де ж той камінь знайдеш», — розповідає пан Олександр.

У родині Олександра Ніколашина його захоплення підтримує і дружина Людмила, і його сини — Сергій та В’ячеслав. «Дружина спочатку до цих камінців ставилася акуратно, але скептично. А В’ячеславу взагалі було нецікаво, доки не поїхав зі мною на виставку і не заробив гроші», — жартує пан Олександр. Тепер, наголошує, сім’я вникає у підготовку експозицій, дає цікаві поради.

Свою колекцію Олександр Володимирович ніколи не оцінював, але, припускає, у Китаї, де мистецтво суйсекі існує тисячоліттями, вона коштувала б дорого. Адже, жартує, назбирав уже цього кам’яного добра мало не цілий «КамАЗ»...