В «Україні молодій» за 1 вересня ц. р. було надруковано статтю Юлії Косинської «...і навіть пам’ятник... сарані», в якій вона висловлює своє захоплення неповторними пейзажами унікальної природи Люблінщини, яку вона спостерігала під час подорожі Розточанським заповідником Республіки Польща. Також авторка була дуже зачарована красою, чистотою міста Замостя та його історичними пам’ятками, а також історичним минулим. Бо ще з ХІ ст. місцевий люд змушений був боротися з навалою недружніх сусідів, про що нині нагадують різноманітні фортеці, кам’яні вали, руїни оборонних будівель тощо.
На жаль, авторка не пояснила, який саме місцевий люд цих споконвічно українських земель (Холмщини) вимушений був боротися від навали і від яких саме недружніх народів, які свою навалу закінчили лише в 1947 році горезвісною операцією «Вісла», під час якої залишки (після вбивств і депортацій) українців і змішаних українсько-польських родин по-варварськи, брутально було депортовано на західні терени Польщі (колись німецькі, але після Другої світової передані Польщі) і розселено не більше двох родин в одному населеному пункті на протилежних кінцях для швидшої асиміляції. Частину українців було кинуто в страшний концентраційний табір «Явожно»*, декотрі з них і знайшли там місце вічного спочинку.
Автор статті повiдомила, що місцеві жителі можуть коротко розповісти про основні віхи історії, але, на жаль, вони змалювали факти навиворіт! Бо не сказали, що Люблінщина є істинно, споконвічно українським краєм, по-ординськи анексованим шовіністами тодішньої Польщі. «Умиротворення» місцевого населення проводили вишуканими тортурами, вбивством десятків тисяч українців, депортаціями. Авторка зазначила, що ці землі з давніх часів населяли народи різних віросповідань і знаходили між собою порозуміння. Як свідчення цьому — численні храми римо-католиків, греко-католиків, юдеїв та мусульман. Оце так! Відсутні храми дійсно корінного (в минулому) православного українського населення. А їх (православних) у Замості було три. Один із них був побудований у 1594 році і, звісно ж, був пам’яткою сакральної архітектури. Всі вони знищені! Правда, один із храмів перебудували в римо-католицький костел. У Замостському повіті зруйновано, спалено або переобладнано на костели 31 українську православну церкву, а на Холмщині та Південному Підляшші — 505 із 508 православних святинь!
А ми, холмщаки, уродженці Люблінщини (Холмщини), безмежно тужимо за неповторними пейзажами істинно нашої української Батьківщини (на жаль, у минулому), за пам’ятками історії та культури, фортецями, оборонними валами, за власними (приватними) полями, лісами, луками, житловими та господарськими будівлями та за справедливою історією нашої малої Батьківщини! Ми, люди вже похилого віку, наші діти, внуки та вже й правнуки щороку по кілька разів провідуємо рідні батьківські місця в Польщі, столицю Галицько-Волинського князівства Холм (тепер, на жаль, Хелм), ЛюблИн (тепер, на жаль, ЛюблІн), Замістя (нині — Замосць), святиню холмщан — село Турковичі (вже відкрили нову церкву і православний монастир), сплюндровані цвинтарі, де поховані наші рідні, яким віддаємо належну шану.
Ось такі коротенькі зауваження до деяких історичних реалій на Холмщині.
* 6 квітня 1945 року Міністерство громадської безпеки Польщі на основі циркуляра № 42 створило Централізовані табори праці, зокрема, у Варшаві, Понятові, Кресимові, Потулиці і Явожно. Проте концентраційний табір в Явожно розпочав свою діяльність ще до виходу в світ циркуляра, в лютому 1945 року. Українці та лемки перебували в концентраційному таборі в Явожно від самого початку його існування (1 травня 1945 року їх кількість становила 43 особи серед 2314 в’язнів), але щойно після рішення Політичного бюро Центрального комітету Польської робітничої партії від 23 квітня 1947 р. про направлення туди депортованих зі своїх земель і запідозрених у співпраці чи симпатіях до ОУН чи УПА лемків та українців значно збільшилася їх чисельність у концтаборі. У тому концтаборі вже утримувалося 3 873 в’язні (2 781 українець, серед яких 823 жінки, кільканадцять дітей, 22 греко-католицьких та 5 православних священиків), із них 162 особи померло.
Від весни 1948 року поступово розпочато звільнення в’язнів, за винятком духовних осіб, котрих тримали в концтаборі аж до 15 лютого 1949 року, вивізши їх після цього до в’язниці в Грудзьондзі. Але офіційно філіал для лемків та українців Польщі ліквідовано 7 січня 1949 року.