Київ: пісні з Лесбосу

Тоді уперше почув ім’я дивної поетки та з її віршами зіткнувся тільки щойно: Леся Мудрак, «ТекС-ТИ-ЛЬ & Libido» (К.: Самміт-книга, 2015). Якби не чув того читання-заговору, напевне, збила би з пантелику незвична графіка письма цієї книжки, що опонує традиційній орфографії. Слова розщеплені на морфеми й ті утворюють нові ситуативні смисли (часом провокативні, як-от: «...Роз-коли-хую-сь»). Звуки подвоюють-потроюють літери, з чого постають виразні зорові образи («Думаєшшш... Дивишшшся...»). Зіштовхуються близькозвучні корені, викликаючи реверберацію сенсів («Органно Організм Огранює Оргазм»; «Чеканю чекання часу»; «Спалах ахає»). І так аж до з’яви лукавих візуальних метафор («SOS! OK!»). «Элегантные вербализмы», — схарактеризував би таку стилістику психо-філософ Роберт Антон Вілсон («Квантовая психология». — К: Янус, 1998).

Усі ті мовленнєві екзерсиси з фонетичним ілюзіоном не просто бачиш на сторінці — звукопис відлунює колись спостереженим ритуалом читання. Все точно: «Танцююча пластика / вигинів, стегон — / на губах розпластана». Приблизно так же говорить про озвучення власної поезії Оксана Забужко: «Нервові орнаменти жестів». Й обидва ці способи поетичного оприявлення «напоминают монолог кокаиниста», — так, за Р.А.Вілсоном, видимо постає третій, семантичний, контур психіки людини, «если его не сдерживать». Наші поетки його не стримують; «п’янієш від сміливости вимовити заборонене слово», — значить в автобіографії О.Забужко (Сестро, сестро. — К.: Факт, 2003).

Якщо адаптувати Вілсонову термінологію, то нестримувані прояви третього контуру — це ворожба і шаманізм. Про це ж у давньому, 2003 року, інтерв’ю О.Забужко газеті «Вечірній Київ»: «Писання — своєрідна ворожба. Відкриті двері для різних сил, ти відкриваєшся — і в цьому спокуса... Через тебе — пише... Тому мені щоразу ніяково, коли запитують: «Це ви написали цю книжку?» Ця книжка схотіла написатися мною — так правдивіше».

Отже, письменство як містерія, ритуал, служба посвячених. Ходить, звичайно, про справжню літературу, коли автор — «письменниця-як-текст» (з передмови Вадима Скуратівського до книжки «Сестро, сестро»), або «такий собі особливий вид — Homo poetic» (з рецензії Василя Кузана на книжку Л.Мудрак на сайті «Буквоїд» від 17.09.2015).

З погляду психічної «норми» поняття «письменниця-як-текст» — не нормальне, воно означає змінений стан свідомості. Американський психолог Клариса Пінкола Естес ставить таке транс-письменство в один ряд із глибокою медитацією, молитвою, танком і співом. «Песня — особый язык, который помогает осуществить то, чего не может обычная речь... Петь — значит использовать голос души», — значить вона («Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях». — К.: Софія, 2002). Власне, і Оксана Забужко, і Леся Мудрак не читають своїх віршів, а про-живають їх — це специфічний спів, мелос примовлянь та заговорів. Схоже, для них оприлюднення своїх віршів у такий спосіб навіть важливіше за друковану публікацію. Про це свідчить і графічний звукопис їхніх книжок — в О.Забужко такий самий, як і у Л.Мудрак, фонетичний феєрверк: «Мов-ніж-із-піхов-вихоплений свист», «І чудно, і дивно (і чадно, і димно)». Та кладучи це на папір, поетка насамперед ПРОМОВЛЯЄ, рефлекторно «включаючи» «й надмір рухів, якими себе випручую з тіла».

І тут не обійти легендарного імені, згаданого на звороті обкладинки книжки Лесі Мудрак: Сапфо («Чаклунка!.. Українська Сапфо!» — точність, яку нечасто знайдеш в анотаціях). Те, що виробляла на кону давньогрецька поетка, закарбувалося у спогадах найвідоміших античних авторитетів: історик Плутарх писав про слово, наче з вогнем змішане; географ Страбон так і не знайшов означення — мовляв, якесь дивне диво; філософ Платон означив єднання слова, голосу й струни у виконанні Сапфо як явлення десятої Музи. Ясна річ, і Забужко, і Мудрак знайомі з цією класикою, але деякі збіги вражають. Ось, приміром, переклад із Сапфо харківської поетки Ірини Євси: «Под кожей тонкой пробегает быстрый огонь» (Сафо. «Остров Лесбос. — Х.: Око; Москва: ЭКСМО-пресс», 2001). А от із вірша Л.Мудрак: «Під шкірою — гопак / танцюють кров’яні тільця... / Стаю не ця-а-а...». А далі знаходимо прозове «пояснення» (у книжці Л.Мудрак приміщено і прозові рефлексії): «Жінка, як кровообіг, знаходить входи й виходи, вертикалі й горизонталі, нервові кінцівки та дихання шкіри й енергочакр. Жінка — мембрана часу». В Оксани Забужко про це ж дещо прямолінійніше: «Матка, цей живий хронометр» (Музей покинутих секретів. — К.: Комора, 2015).

Що таке жіночі «енергочакри» — не знає хіба патологічно лінивий мужчина. Це саме воно:

«Вниз і —

вниз

по пекельній стежині...

Ми —

винні?

Ні —

беззупинні!

— Зри в Корінь нині!

ТВІЙ КОРІНЬ ВЖЕ НЕБО ПІДПЕР!!!

Розкошую над Ним

сферою

не-при-том-ностіііі.

Ти

зайшов у Моє життя...

постііій!!!»

Навіть поважний економіст Богдан Гаврилишин на тому ж звороті обкладинки Мудракової книжки значить: «Хочеться продовжувати, повторювати». Авжеж, коли «твоїй присутності пещу руки... / все нижчееее, ниж-чеее / котяться рухи». А тут іще й Сапфо підспівує: «Охолоди той жар, що аж розум мені одіймає» (Пісні з Лесбосу. — Л.: Піраміда, 2012). Або — у перекладі І.Євси — «нетерпение жжет». Еротика, сер!

Отут заковика: за радянських часів, коли Оксана Забужко виходила на поетичні обрії, сексу (як відомо) не було: вона проскочила ярликування. Натомість Леся Мудрак потрапила у колію: здається, Дмитро Дроздовський уперше назвав її «принцесою еротичної поезії» («Слово Просвіти», 25.08.2010). Ця наличка — як наркотик. З одного боку, її вживання веде до підвищення тиражів — можливо, співмірних із накладами книжок пані Забужко. З іншого — мусиш весь час улягати іміджу.

Тут доречно глянути на книжку «Березневі коти. Антологія ЕротАртФесту» (Ужгород: Ліра, 2010), де представлено поезію як відомих авторів, що обмежилися поданням принагідних віршів, так і молодих (тут і Леся Мудрак), які намагаються відповідати означенню «еротичних». Здебільшого виходить, як у танці, коли замість віддатися ритму — рахуєш кроки. А це, за означенням К.П.Естес, «мертвящая напряженность», котра вбиває жінку в жінці. До всього «еротична поезія» — це проблема уникнення фізіологічно-вульгарної лексики. Далеко-далеко не всім це вдається; навіть Забужко й Мудрак часом хиблять. «Притомність фальшу перевищує висоту світла», — наче рецензує ту збірку Леся Мудрак у своїй новій книжці. Але поки що залюбки використовує свій статус «еротичної принцеси».

Пані Леся декларує себе: «Я — еротична гурманка!». Мовляв, «вишукую по флюїдику» — за «РН 5,5 гармонійного проникнення». І ця кислотність визначається тим, що «амплітуда коливань жіночої уяви залежить від того, скільки за Цельсієм — чоловіча харизма». Все наче складається — і раптом: «Ти не готовий... Stop!!! Оче-Ви-дно, / дно видно, о-о-о!». Януш Вишневський назвав би це «жіночою здатністю «винюхувати» гени» (Аритмія почуттів. — К.: Махаон-Україна, 2010). Так само у Оксани Забужко: «Не боюсь самоти. Значно більше боюсь — улягання: / Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна / Підкамінна залежність — так річка впирається в греблю, / Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра. / Я невдовзі верну собі, милий, — і постать політну, / І вдаряючу в голови терпкість ще-раннього літа, / Й ту ходу — мовби вмисне для мене дорогу мостили».

У Лесі Мудрак це все ще не так драматично: «Ми поруч. / Удвох. / Несемо у пригорщах / самих себе Собі, / не розхлюпавши навіть... / В сейсмічну зону — в Любов!» Але як там у Сапфо: «Поспішіть з любов’ю».

І пам’ятаймо: «Тільки за 10% якості стосунків відповідає секс, а за решту 90% — розмова» (Я.Вишневський). Може й така:

«Не кохалися місяць...

не

кохалися

місяць...

не

кохалися місяць......

жах!!!!!!!!!!!!»

У згадуваній рецензії Василя Кузана на книжку Лесі Мудрак ідеться про «фройдистське і кантівське, плотське і безпілотне»; про те, що «книга веде за собою, наче клубок Аріадни... Нитка тексту намотується на душу і ти раптом відчуваєш, що опинився у коконі. Цей кокон лякає. Стан відчуття обмеженого простору, скованих рухів, заангажованих думок... Головне, вчасно згадати про унікальну манеру читання власної поезії авторкою, яка заворожує, аки павук самотності, що оселився у книзі, — щоби він не встиг висмоктати твої соки, доки не перетворив тебе на жертву власного бажання бути мудрішим самої Мудрак».

* * *

До речі. Острів Лесбос, звідки Сапфо, колись звався Пеласгією (за античним географом Страбоном). Тамтих мешканців іменували грецькими італійцями; на італійські терени пеласги прийшли з теренів українських. Гомер свідчить про підлеглість Лесбосу Трої; а звідти, як знаємо, — Еней, парубок моторний. Лесбійці-троянці, як значать антики, активно колонізували Боспор Кіммерійський (тобто Крим та околиці). Усі дослідники сходяться: жінка на Лесбосі була вільною на противагу маскулінному рабству на материковій Греції. А ще античні автори розповідають про успішну боротьбу з корупцією на Лесбосі. Але тут додати нема чого, окрім цитати з Лесі Мудрак: «Екзистенції інцест... Це — тест».