Чому Кіровоград може стати Єлисаветградом?

Пам’ятаєте, які надії покладали всі ми у зв’язку з реалізацією закону про позбавлення в топоніміці нашої держави пам’яті про тоталітарну добу?

Але процес, як кажуть, пішов тільки хіба що в Києві, та й то не так швидко, як би того хотілося. До цього можна ще додати хіба що перейменування Артемівська в Бахмут.

У Західній Україні місцеві ради перейменували всі свої площі та вулиці значно раніше, ще до появи того закону. А от у центральній та південно-східній Україні цей процес не те що гальмує, а набуває зовсім не бажаного для нашої державності напрямку.

Так, громадськість Дніпропетровська, як виявилося, зовсім не бажає у своїй більшості іншої назви для їхнього міста. Про Січеслав там навіть не йдеться, бо українські патріоти серед тієї громадськості перебувають у жалюгідній меншості. Не хоче російськомовна більшість міста й назви Дніпро, бо вона звучить не так приємно для їхнього сприйняття, як Днєпр, як та більшість і називає сьогодні своє місто на побутовому рівні російською мовою.

Наслідком численних дебатів із цього приводу поки що, здається, стало «соломонове рішення» зберегти радянську назву міста — Дніпропетровськ, але вкладати в неї при цьому зовсім інший зміст. Як кажуть у народі, не вмер Данило, так болячка задавила.

Ще гірші наслідки кампанія з перейменування має в Кіровограді, де серед тієї ж громадськості переважає вже не просто російськомовна, а вже відверто проросійська більшість, яка бажає, щоб місто мало ту саму назву, що й за часів Російської імперії — Єлисаветград.

І це зовсім не випадкові казуси цієї кампанії. Відомо, що проводиться вона під егідою Інституту національної пам’яті України, керівник якого Володимир В’ятрович вважає, що Голодомор-геноцид 1933 року лише зміцнив українську націю.

Це звучить кричущим дисонансом на тлі висновків стосовно тієї нашої національної трагедії всіх видатних дослідників Голодомору у світі, включно з Джеймсом Мейсом, Робертом Конквестом та Стефаном Куртуа. Суперечать висновки В’ятровича відносно нашого постгеноцидного суспільства і висновкам таких наших вітчизняних інтелектуалів, як Іван Дзюба, Вадим Скуратівський та Оксана Забужко.

На щастя, геній сучасної філософії та соціології Френсіс Фукуяма також не став на бік пана В’ятровича. У своїй Київській лекції 2006 року Фукуяма чітко заявив, що відродження української нації слід починати із засвоєння нею на належному рівні її «спільного травматичного досвіду», тобто передусім пам’яті про Голодомор та усвідомлення його негативних наслідків для нашого суспільства задля їх подолання.

Я не знаю, чи чув про цю лекцію Фукуями Володимир В’ятрович, але точно знаю, що видатний соціолог сучасності не радив нам починати своє національне відродження з перейменування наших міст за рішеннями громадськості, яка є прямим породженням саме нашого постгеноцидного суспільства.

Інакше таки будемо мати замість Кіровограда Єлисаветград, на превелику радість своєї сусідки — імперської Росії. Про це у Кремлі могли мріяти тільки вже після завоювання України...