«Підлаштовуватися під смаки — безперспективна річ»

Київський джазовий чоловічий вокальний секстет ManSound сьогодні порівнюють з американськими Manhattan Transfer і Take 6. Без перебільшень віртуозне виконання музики різних жанрів, технічність і артистизм не залишають сумнівів у тому, що ManSound — справжній бренд української музики. У їхньому репертуарі — популярні джазові стандарти Джорджа Гершвіна, Стіві Вандера, Джорджа Бенсона, інших джазових авторитетів, обробки пісень Beatles, а також слов’янський фольклор в оригінальних аранжуваннях покійного керівника групи Володимира Міхновецького.

На Майдані — 2004 нас слухало принаймні півмільйона народу

— Рубене, ваш секстет існує уже 20 років. Як готуєтесь до святкування ювілею?

— У програмі святкування ювілею заплановано великий тур Україною (20 років, 20 міст, 20 концертів). Ми розпочали його 12 жовтня концертом у Харкові, а вже сьогодні у Палаці «Україна» відбудеться «Великий ювілейний», напевно, центральна подія туру.

— Як кожен з учасників гурту прийшов до ManSound?

— Нині у групі лише 2 людини з першого складу — я та Володимир Сухін. Двадцять (а якщо бути скрупульозно точним — 22) рокiв тому Володимир Міхновецький, керуючись власним уявленням про вокальний колектив, зібрав нас, як колоски, до купи. На той час я ще навчався на 2-му курсі консерваторії, співав у всіх можливих і неможливих хорових колективах Києва, починав працювати хормейстером у капелі «Дзвіночок». Володимир знайомив нас із взірцями цього жанру: Manhattan Tranfer, Take 6. Для нас тоді сама така форма музикування була чимось надзвичайним, недосяжно досконалим. Було дуже круто оволодівати новими навичками, стилістикою, новою гармонічною мовою… Досі процес репетицій ManSound для мене не менш цікавий, ніж, власне, концерти.

— Що пам’ятаєте про перший концерт гурту?

— Це був виступ у Київському палаці дітей та юнацтва, здається, на святкуванні Нового року. А вже за декілька днів — участь у різдвяному концерті у Палаці спорту. Через тиждень — перші гастролі-виїзд на Вінницький джазфест... і пішло-поїхало.

— А найбільший і найемоційніший за роки вашої діяльності який був концерт?

— За двадцять років було багато чого… Але, напевно, можна сказати, що окремим рядком стоїть виступ на Майдані у 2004 році, коли нас слухало принаймні півмільйона народу. Емоції я тоді переживав надзвичайні, як і багато українців у ті часи. Здавалося, що ось можна за тижні змінити те, що потребує 40 років митарств у біблейських єгипетських пустелях. Ну нічого, як не ми, так наші діти (а в нас їх багато, дякувати Богу!) будуть жити з упевненим відчуттям ДЕРЖАВИ під собою!

Наш глядач — наш помічник

— У кожного учасника ManSound — прекрасний голос, кожен може зробити власну кар’єру. Чому всі тримаються разом? Не втомлюєтесь один від одного?

— Ми всі (чи майже всі) прийшли до ManSound із хорового «братства», тому з дитинства заражені бацилою колективної творчості. Коли в ансамблі все відбувається належним чином, потенціали кожного співака навіть не складаються, а виростають у геометричній прогресії, створюється ефект резонансу. Один сигнал посилює інший! Це фізика та водночас етика з соціологією. У ансамблі кожен має максимально самовиразитись та водночас дати таку можливість іншому. Я глибоко впевнений, що така модель взаємин ідеальна і для суспільства.

— В історії вашого гурту була й дуже сумна сторінка, коли раптово пішов із життя ваш керівник Володимир Міхновецький. Як вам тоді вдалося вистояти?

— Володя був для нас не тількі керівником. Він був композитором, другом, беззаперечним авторитетом у всіх творчих дискусіях, модератором наших взаємовідносин…. Це сталося на гастролях у Прибалтиці, після чергового концерту не витримало серце (як з’ясувалося пізніше — хронічно, з дитинства хворе). Того ж вечора ми вже співали сольний концерт, самі, уп’ятьох, без нього. Що відчував, коли співав його соло через 12 годин після Володиної смерті — не скажу, це моє, особисте. Але впевнений — якщо б ми відмовились співати того вечора, то вже ніколи не вийшли б на сцену як ManSound. Найголовніший комплімент Володимиру як керівнику — це те, що коли його не стало, то його справа не тільки не зупинилася, а навпаки, стала ще більш долугою. Того ж року ми випустили 2 альбоми, започаткували фестиваль, стали самі писати музику. Це значить, що він усе робив правильно!

— Чи впевнено нині ManSound почувається в музичному просторі України, де популярна здебільшого масова культура?

— Масова культура тому і називається масовою, такий стан справ не тільки в Україні — будь-де. У ManSound є власні слухачі, їх порівняно небагато, те все ж, я думаю, ці дуже різні за віком та соціальною належністю люди можуть справедливо пишатися «лица необщим выраженьем».

— Хто здійснює нині репертуарну політику, контроль за якістю?

— Репертуарна політика незмінна (так ведеться у ManSound споконвіку) — співаємо лише хорошу музику, без жодних табу на жанри, епохи, стилістику. Насправді для ManSound сама тема (пісня) — це тільки поштовх для творчості, початок розмови.

— Під час концерту ви ведете діалог із глядачем. Звідки взялася ця традиція?

— А як ще?! У нас немає ні оркестру, ні балету, ні хору, ні конферансьє на сцені, ні інструментів у руках, ні фонограми в комп’ютері, тому наш глядач — це наш помічник. Він має нам і підспівувати, і підтанцювувати, і жартувати, він — співучасник «злочину». Треба ж встигнути з ним про все домовитись!

— Вас не зачіпає те, що на Батьківщині про вас відомо менше, ніж за її межами? Може, варто було б підлаштуватися під музичні смаки більшості українців?

— Підлаштовуватися під смаки — безперспективна річ. Неможливо свідомо робити на сцені щось, що не є твоїм власним переконанням. Ніхто не повірить! Ми (як і всі артисти) несемо людям емоції, які вони не зустрічають у повсякденному житті: кохання, біль, радість ритму та гармонію співу. Хіба можна це під щось підлаштувати?

— Як ви оцінюєте українську музичну освіту, особливу що стосується академічної музики?

— Ми її не тільки оцінюємо, ми її викладаємо! Всі шестеро співаків ManSound активно ведуть педагогічну діяльність. Тобто ми всередині процесу, нам важко його холодно та об’єктивно оцінити. Сказати можу одне: на жаль, освіта в Україні (у тому числі і вища музична) втрачає позиції, не встигає за ринком. На превеликий жаль, старіють та йдуть із життя великі — професура не у теперішньому ВАКівському, а традиційному сенсі. Ті професори, за якими тягнеться шлейф прем’єр, концертів, спектаклів, творів, талановитих учнів, а не «чернильные черви», що продукують інтриги та макулатуру, називаючи це наукою, плодять за собою таких самих. На щастя, їхнi всесвіт та влада обмежуються стінами навчального закладу. Реальне життя дуже швидко все розставляє на належне місце.

— Ви не замислювалися, яким буде ManSound ще через десять років?

— Сподіваємось та будемо намагатися продовжувати розмовляти своєю власною музичною мовою, будемо докладати зусиль та тримати планку якості. А ще — молитися і вірити, що Господь дасть нам доброго здоров’я та миру, щоб робити все це!