«Смарагдове» дитинство

«Перед очима промайнуло все моє життя»

По дорозі до Святогірська війна нагадала про себе двічі: блокпостом при виїзді за межі Ізюмського району і довгою армійською автомобільною колоною, що везла на фронт кілька гармат, танк, побутову провізію і дві санітарні будки.

Навколишня місцевість — суцільні пагорби, що у разі наступу ополченців однозначно перетворилися б на природні захисні редути. Остання асоціація — не плід бурхливої фантазії, оскільки від Слов’янська, який усього рік тому був епіцентром страшної війни, звідси — півгодини автобусом. Відчувши через мурашки по шкірі цю географічну близькість, починаєш зовсім по-іншому сприймати подвиг армійців, які зупинили зомбовану орду фактично на підході до Харківщини.

«Весною і влітку минулого року дорога навколо Святогірська нагадувала листковий пиріг: блокпост український, блокпост «ДНР», — пригадує директор центру Галина Демченко. — Цю територію наші війська відвойовували по дрібному шматочку. Я не раз замалим не на колінах благала «ополченців», аби пропустили машину з продуктами для дітей. Іноді доводилося вручну перевантажувати товар з автівки на автівку. Від страху все крижаніло всередині. Стоять перед тобою наркомани зі скляними очима. У руках — автомат».

Найтяжче було в травні, коли війна прийшла у Сніжне, Маріуполь, Амвросіївку, Миколаївку, Торез, Слов’янськ. В останньому місті голодних безпритульних дітей нерідко збирали просто на вулиці. До Краматорська доїхати спочатку не вдалося взагалі. «Ми утрьох — я, медсестра і вихователька — зупинилися великим шкільним автобусом біля одного з блокпостів «ополченців», аби розпитати безпечну дорогу. Навколо ж стріляють, — каже пані Галина. — Мовчазний суворий чоловік наставив на мене автомат і мовчить. Жодного слова у відповідь на моє запитання. І тут я починаю розуміти, що переді мною снайпер, який цієї миті буквально вирішує мою долю. «Здрастуйте, — зрештою сказав він. — Не знаю, як ви тут зможете проїхати». Я розвертаюся і повільно йду, шкірою відчуваючи наставлений у спину автомат. Цей шлях тривав кілька секунд, але часу було достатньо, аби перед очима промайнуло усе моє життя. Довелося повернути додому, а вже за кілька хвилин із «зеленки» по нас відкрили вогонь. Бачать, що великими буквами написано «Шкільний», але все одно стріляють!»

У перші місяці звезених до «Смарагдового міста» дітлахів найтяжче було одягти і нагодувати. Тільки на харчі потрібно мільйон гривень на день, а державні структури не одразу перерозподілили фінансові потоки. Зрештою постачання пішло з Харкова, а до того часу сиріт буквально рятували волонтери і спонсори. Найперша гуманітарна допомога сюди прийшла з Прикарпаття і Закарпаття, потім — з усієї України. Діти жодного дня не сиділи голодними, отримуючи, як і в мирний час, п’ятиразове харчування. А на головній будівлі центру продовжував майоріти український прапор, незважаючи на те, що вся його територія потрапила у повну облогу.

«Діти потихеньку почали ставати нашими»

«Смарагдове місто» — це кілька гектарів лісу, посеред якого вільно розпорошені будинки найрізноманітнішого призначення, з’єднані між собою асфальтованими доріжками. Тут є спальні і господарські корпуси, школа, дитячий садок, перукарня, різні майстерні. У кожної вікової групи (виховуються тут діти від 3 до 17 років) — своя територія і затишний дім. Для обходу чималого «господарства», яке приємно дивує відчуттям безмежного простору, забракне і кількох годин.

На розмови про війну в центрі накладено суворе табу. Власне, переважна більшість дітлахів її не бачила взагалі, бо малечу встигли вивезти ще до початку кровопролиття. А ті, що таки стали невільними свідками лиха, «відтавали» десь iз півроку. «Спочатку це були дуже складні діти, — каже завідуюча медичним відділом Тетяна Ковалевська. — У них була якась дивна потреба у вседозволеності, свободі. Дехто намагався від нас піти, бо їм «потрібно на барикади». Від кожного слова спалахували мов сірники. У нас на подвір’ї часто проводилася дискотека — нікого не було. Але згодом відтанули, припинили вигукувати свої «приспівочки», і ось так, потихеньку, почали ставати нашими дітьми. Зараз вони вже переймаються винятково віковими проблемами. Дівчатка, наприклад, часто прибігають, аби я оцінила їхній макіяж чи сукню».

Але війна все одно лишилася на рівні підсвідомості багатьох її свідків. Недавно двоє вихованців центру перемогли на Всеукраїнському конкурсі дитячого малюнка, що проходив у столиці. Над однією з «картин» психологи просто плакали. На ній хлопчина зобразив два танки й абсолютно беззахисну дівчинку, яку від них може врятувати хіба що диво.

За словами пані Тетяни, серед вихованців центру фактично немає здорових дітей. У багатьох уже зараз виявили гастрит, є тяжкі хронічні недуги і навіть ВІЛ. Ситуація ускладнюється і тим, що дитячі будинки, які лишилися на території так званої «ДНР», не віддали вивезеним дітям документи і медичні картки. Проведені переговори не мали жодних результатів. Немає свідчень навіть про щеплення. Але лікарні навколишніх міст iз розумінням поставилися до цієї ситуації і надають дітям необхідну допомогу. За сприяння спонсорів вдається влаштувати консультації столичних і харківських фахівців.

«А що мене чекає в «ДНР»?»

Цього року до різних навчальних закладів вступили 85 вихованців центру. Пані Галина не без суму пригадує, з якими неймовірними труднощами довелося возити дітей для складання ЗНО: «Смарагдове місто» на той час iще не встигло повністю змінити статус, тому їхніх випускників «розкидали» по різних населених пунктах. Але якось впоралися. Дев’ятеро хлопців та дівчат навіть осилили бар’єр вишів.

Утім проблеми залишилися. Ні для кого не секрет, що для успішної здачі тестів потрібна спеціальна підготовка, яку в інтернатах і сирітських будинках організувати досить складно. Центру вже за традицією допомогли спонсори. Компанія «Кока-кола Беверіджиз Україна» та громадська спілка «Освіторія» наразі запропонували всім майбутнім абітурієнтам «Смарагдового міста» програму, що містить відеолекції, пробні тести і матеріали для самопідготовки. У рамках проекту пройдуть також вебінари з викладачами основних предметів.

Бажання дітей знайти своє місце у житті завдяки добрій освіті сьогодні іноді змушує їх зважуватися просто на героїчні вчинки. Історія 15-річної Христини Бехер — тому яскравий доказ. Вона потрапила до центру з інтернату Сніжного, але спочатку тут не прижилася. Тобто сумувала за рідними стінами настільки сильно, що зрештою не витримала і через усі блокпости без дозволу втекла додому. Але на той час там уже все стало по-іншому. «Спочатку мене прийняли добре, — пригадує дівчинка. — Але минув місяць-другий, і я подумала: а що мене чекає в «ДНР»? Що це взагалі таке і чи вийде з цього усього бодай щось вартісне? Принаймні їхні дипломи не визнаються ні Росією, ні Україною... У кращому випадку мене направлять до якогось технікуму чи училища. Я ж хотіла вступати в Україні».

І тут почався справжній детектив із серйозними слідчими діями. Христина таємно почала листуватися через інтернет зі знайомими, які пообіцяли їй допомогти з освітою в українському виші. «Таємно» — тут, мабуть, ключове слово, бо й вихователі «Смарагдового міста» не раз розповідали про табу, накладене в «ДНР» на контакти «з сусідньою державою». Кажуть, що телефони їхніх колег ретельно прослуховуються, тому ті нерідко передзвонюють з інших номерів, хоча й після цього користуються «езоповою» мовою. А що говорити про дитину, яка зважилася зробити вибір на користь «ворожої сторони»? Словом, директорка інтернату вилучила її листування, неабияк насварила, після чого проти неї ополчився фактично весь колектив. Життя стало нестерпним. Дівчині дали зрозуміти, що їй краще повернутися туди, звідки вона прибула, скориставшись тим же таємним способом. І Христина знову поїхала через усі блокпости. Її не «викинули» з автобуса лише тому, що всю дорогу прикидалася сплячою.

У «Смарагдовому місті» назад «утікачку» прийняли без проблем. Так само, як і решту 180 дітей, інтернати яких лишилися на окупованій частині Донеччини. За півтора року вони всі вже навчилися бути родиною.