Далекий 1963-й рік. Я — молодий радянський вояк. Місце служби — конюшні маршала Паулюса, на самому сході Польщі. Їдемо солдати, офіцери, словом, радянські війська, до міста Легніца, там базувалося командування радянських військ, які квартирували в Польщі. Ясна річ, ми солдати молоді, як кажуть, нам море по коліна. Дарма, що їдемо через Польщу. Саме тоді в моді була пісня «Хотят лі рускіє войни». Співав і я. А згадалося саме тепер, коли пройшло понад півстоліття. І були там такі слова: «Спросітє ви у тєх рєбят, что под бєрьозамі лєжат...» І вже тоді спадало на думку, а чому ми їдемо Польщею?
І лежать сьогодні 19-20-річні хлопці в українській землі, командири яких — вихованці того ж народу, який називає себе «освободітєлєм», захисником «рускоязичних». Однак гинуть ці діти на чужій землі не за правду, а за чужі амбіції. У тій страшній війні минулого століття віддавали життя за Батьківщину, рідний дім. І пісні які були: «Вставай, страна огромная...» Ніяка не «огромная», а склепана з чужорідних шматочків (як ми тепер розуміємо), але соус, соус який!
Їхав я, молодий солдатик, Польщею , по розбитому асфальту, а нам казали: «Ето ми в 58-м на Варшаву єхалі танкамі», а ще казали, що поляки «нє туда смотрят». Думаю, поляки вже тоді знали, що таке російський солдат. І сьогодні мені вже не потрібно питати ні «у тішини», ні «у жени», ні «у солдат, что под бєрьозамі лєжат», а тільки перечитати історію, щоб зрозуміти, чого хочуть росіяни, хто вони, чиїх батьків діти, і, як писав Шевченко, чому «точили ніж на брата». Варто згадати воєнний конфлікт у Придністров’ї, Грузії, Абхазії, нашу Тузлу, а заглибившись в історію — Батурин, зруйновану Січ. І тоді стає зрозумілим, що брат на брата не пішов би із заточеним ножем.
Степан СЕМЕНКІВ
село Дем’янів, Галицький район,
Івано-Франківська область