Святкуючи 70-ту річницю перемоги, росіяни масово обклеювали свої авто наліпками на кшталт «Спасібо дєду за побєду». (з сайта ampravda.ru.)
Шановна редакціє «України молодої», більше 10 років передплачую вашу газету. Я пенсіонер, дитина війни, ветеран праці. Спочатку мені хотілося б подякувати вашим працівникам за чуйне ставлення до своїх читачів. Мені доводилося тричі звертатися з різних питань до вашої редакції, відповідь була миттєвою.
А тепер хотілося б поділитися своїми думками, які останнім часом не дають мені спокою. Я молив Бога, щоб дожити до того часу, коли я не буду бачити на екранах телевізора всяких там чечетових, єфремових, колесніченків, азарових та януковичів. Дожив. Але ніколи не думав, що за це нам, українцям, доведеться платити таку ціну...
Далекий 1941 рік. Мого батька, як і багатьох інших його односельчан, у травні забирають на 45 діб на перепідготовку до м. Кременчук. 21 червня був останній день навчання, а 22 червня почалася війна. Усіх їх пішим ходом привели в Золотоношу і розмістили в сосновому лісі. Навіть на годинку нікого не відпустили до своїх сімей. Мама кілька разів ходила (за 15 км) туди, і їй пощастило побачитися з батьком. Він хотів бачити й мене. Знайшли в селі підводу і поїхали. Мені не було тоді й 7 років. Але те, що я тоді пережив, мені й зараз моторошно згадувати. Чомусь у той день нікого в табір не пускали. Річ у тім, що потрапити туди можна було лише по мосту через річку, а на мосту — солдати. Крики, плач жінок, а дехто в обхід моста в одежі кидався в річку бродом. Стрілянина вгору, колотнеча, а тут ще міліціонер на коні на повному скаку збив маленького хлопчика. Словом, жах. Я так перелякався, що крикнув мамі: «Я й батька не хочу бачити, вези мене додому». Так я його більше й не бачив. Через кілька днів їх відвезли на залізничний вокзал і відправили ешелоном.
А пишу я про все це тому, що відправили їх на смоленський напрямок. Через деякий час мати отримала лист від батька, а потім ще один. Перше місто, яке я запам’ятав, був Смоленськ. Мати читала нам батькові листи. В останньому він писав, що два рази ходили в атаку, а на світанку готувалися знову. Це були його останні слова.
З історії Другої світової відомо, що, коли Сталіну доповіли про здачу Смоленська, він у гніві наказав відбити місто. Зрозуміло, про яку атаку писав тоді батько. А потім їхня частина потрапила в оточення і, як наслідок, полон. Розмістили їх у полі, обнесли колючим дротом, годували гнилою капустою. Про все це ми дізналися вже після війни від нашого односельця, який воював разом із батьком і разом із ним потрапив у полон. Бачачи, що вижити вже не було ніякої надії, він запропонував втечу, але сил у батька вже не було. Ось так у свої 28 років і загинув мій батько, залишивши вдову з трьома дітьми, захищаючи від фашистів підступи до Москви.
Свого часу Путін заявив, що війну Росія виграла б і без України, забуваючи при цьому, що тисячі й тисячі українців віддали своє життя, щоб зупинити ворога. А тепер виходить, що українці гинули, захищаючи Москву, а Москва сьогодні вбиває на нашій, українській, землі онуків і правнуків тих, хто віддав своє життя, захищаючи від фашистів ту ж таки Москву. Ось така правда, ось така політика.
На одній зі своїх прес-конференцій президент Російської Федерації на запитання журналіста про НАТО й Україну патетично відповів: «Вы можете себе представить ситуацию, когда мы вынуждены будем направить наши ядерные ракеты на города наших украинских друзей?». Бачите, як він турбується про долю братів-українців.
І ще одне питання. Кремлівські політики неодноразово заявляли, що вони будуть захищати російськомовних громадян в інших країнах, якщо їм щось загрожуватиме. З одного боку, все виглядає досить слушно. Біда тільки в тому, скільки правди в цих заявах. Що загрожувало російськомовному населенню після повалення режиму Януковича? А нічого. Але тут-таки Москва кинулася «рятувати» їх на Донбасі від «фашистів», «бендерівців», хунти і т. д. Завезла величезну кількість найновішої зброї, банди найманців, своїх солдатів. І ось уже другий рік «рятує» танками, «градами», мінометами. Скільки за цей час загинуло українців, не солдатів, а мирних мешканців... А міни, снаряди, кулі не розбирають, де україномовні, а де російськомовні українці. А зруйновані села й міста... Ось ціна кремлівських правителів за захист російськомовного населення. Прикро тільки, що є люди, і немало, які вірять у те, що проповідує Москва.
Відносно пропаганди. Мені вже 80 років, але я вперше бачу, щоб на рівні держави так безсовісно брехали. Міністр закордонних справ Росії п. Лавров, не кліпнувши оком, заявляє на весь світ, що на території України немає російських військ, те саме заявляє в Раді Безпеки ООН п. Чуркін. Що вже говорити про ЗМІ. Російські пропагандисти в десятки разів переплюнули пропаганду Геббельса. Одурманили свій народ до такого рівня, що родичі й знайомі, які живуть у Росії, не вірять нам, українцям, що то все вигадки.
Історія знає приклади, коли лідери держави так задурювали своїх громадян, що ті вірили, ніби вони вища раса, а всі інші народи — раби. Усе це закінчилося смертю 50 млн. людей по всьому світу. А чим закінчать своє життя ці лідери — теж відомо.
Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>
На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>
Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>
Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>
Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>
