Справедливість від сепаратистів

Нині в нашому суспільстві точиться багато розмов навколо того, чи потрібно надавати окупованим територіям на Донбасі особливий статус місцевого самоврядування.

Хто виступає за це, за сприяння Президента та нової «ширки» у Верховній Раді, вже близькі до того, щоб закріпити те особливе самоврядування сепаратистів-терористів на рівні Конституції, запевняючи нас у тому, що все буде добре і це вагомий крок на шляху поновлення територіальної цілісності України.

Проте вже сьогодні можна побачити, що України як такої на окупованих територіях і близько не буде. Аби переконатися в цьому, достатньо звернути більш прискіпливу увагу на подію, якій у вітчизняних ЗМІ, на мій погляд, не було надано належної оцінки.

Пам’ятаєте, як влада шахтарського міста Сніжне, що на Донеччині, прийняла рішення про демонтаж пам’ятника жертвам Голодомору та сталінських репресій у місті?

Однак тоді мало хто звернув увагу на те, що те рішення окупаційної влади було прийнято практично відразу після ухвалення Конституційним Судом України рішення про відповідність змін до Конституції до самого Основного закону України, зокрема про надання окупованим територіям Донбасу певних особливостей місцевого самоврядування.

Тобто сепаратисти, що правлять у Сніжному вже більше року, зовсім не випадково саме тепер вирішили піти на цей зухвалий антиукраїнський крок, добре усвідомлюючи, що він відтепер буде в рамках нової редакції української Конституції, що гарантує їм повну безкарність незалежно від того, чи буде колись знов Донбас під юрисдикцією України, чи ні.

Щоб краще усвідомити весь антидержавний зміст їхнього рішення, треба з’ясувати, чи був насправді Голодомор на Донбасі.

Для цього достатньо звернутися до книги одного з найбільш авторитетних у світі дослідників геноциду українців у 1933-му році Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Там є незаперечні (базовані на документах) факти щодо того, що Голодомор забрав життя кожного п’ятого мешканця Донбасу.

Уже тоді міське населення шахтарського краю було більш чисельним, ніж сільське. Але ж Голодомор був лише на селі, де українці становлять 95% населення.

Тобто сфокусувавши дані Конквеста на українські села Донбасу, можна дійти висновку, що тоді голодною смертю помер кожний другий їхній мешканець. Це найвищий показник смертності за 1933 рік по всій УРСР.

Але без п’яти хвилин законна влада Сніжного цього не визнає і демонтажем пам’ятника невинним жертвам сталінського режиму, за її власним формулюванням, «восстанавливает таким образом историческую справедливость». Про те, що це не що інше, як пряма образа національної гідності кожного українця, свідчить той факт, що в радіусі 10-15 км від Сніжного розташовані ті самі села, де був Голодомор, наприклад: Мануйлівка, Дмитрівка, Петровське, Степанівка.

Якщо вже зараз сепаратистсько-окупаційна влада Сніжного йде на такі виклики нашій державності, то чого ж від неї можна буде очікувати, коли нова редакції нашої Конституції зробить ту саму владу (а іншої там нема і не може бути) легітимною? І чи посприяє та її легітимізація поновленню територіальної цілісності України, у чому нас так палко запевняють прихильники особливого місцевого самоврядування на окупованих територіях Донбасу?