«Жити по-новому»

Півтора року тому Петро Порошенко став Президентом України під гаслом «жити по-новому». Саме такими були очікування людей, які відстояли Майдан і прагнули змін. Саме таким було очікування суспільства. Цього чекала від України і міжнародна спільнота.

Утiм передвиборчі гасла так і лишилися передвиборчими гаслами, і не лише для Президента. Бо звичні стандарти і добре накатані схеми виявилися для нашого політикуму набагато зручнішими за очікувані зміни. Тому, попри запровадження спочатку Люстраційного комітету на чолі з Єгором Соболєвим, а потім тривалої багатоходівки з конкурсом на заміщення посади голови Антикорупційного бюро, більшість одіозних особистостей досі лишаються на своїх посадах, а корупція — найбільшою проблемою сучасної України. Більше того — сам голова Антикорупційного бюро Артем Ситник «відзначився» тим, що включив свою дружину до складу офіційної делегації, яка відвідала Лондон. І, попри зміну вже третього Генерального прокурора, суспільство досі не знає відповіді на запитання: хто дав наказ побити до крові студентів на Майдані і хто холоднокровно розстрілював людей 18-20 лютого. А більшість фігурантів гучних справ мають можливість або відкупитися, або вчасно втекти за кордон. Та й вибори у сумнозвісному 205-му окрузі показали, що кандидати набагато охочіше користуються послугами «Маршала Гречки» чи адмінресурсом, ніж ідуть на відкритий діалог із виборцями.

Згадалося все це у зв’язку з кривавими подіями, які розгорнулися у понеділок біля Верховної Ради. Попри всю трагічність ситуації, багатьох не покидало відчуття де-жа-вю, наче всі повернулися на півтора-два роки назад. Причому — з обох боків. Бо голосування у Верховній Раді, без попереднього обговорення і пояснення що й до чого, без прорахування можливих наслідків до болю нагадувало голосування за «мовний закон» Колесніченка—Ківалова чи «драконівських законів 16 січня». Та й наступ «стінка на стінку» «свободівців» і силовиків (до речі, сформованих частково з учасників АТО, частково — із колишніх «майданівців») будило в уяві знайомі картинки без жодної надії на якийсь результат. Як спрогнозував у понеділок зранку нардеп Борислав Береза, «буде щось ефектне, але не ефективне».

Але в одну річку неможливо увійти двічі, як неможливо безконечно експлуатувати заїжджені схеми. Бо ситуація таки змінилася і можливі ексцеси. Навряд чи Тягнибок чи інші «свободівці» думали, збираючи людей під Верховну Раду, що в когось із присутніх у кишені випадково виявиться граната. Так само, як не могли передбачити командування Національною гвардією, чим може закінчитися звична вже штовханина біля парламенту. Хоча і ті, й ті мали б таку можливість передбачити: надто хиткі стали у багатьох нерви останнім часом, та й зброї на руках побільшало. А про ймовірність провокацій та терактів у місцях скупчення людей останній рік не говорив хіба що лінивий або надто безпечний. Враховуючи те, що передвиборча кампанія лише стартує (нехай це лише місцеві вибори), це не варто випускати з уваги.

Версія про те, що до вибуху і стрілянини біля Верховної Ради (а серед поранень зафіксовано 26 вогнепалів), теж має право на життя. Бо, якщо подивитися на біляпарламентські події із точки зору того, що ми маємо в сухому залишку, в першу чергу впадають в око дві речі. По-перше — повна дискредитація «Свободи». І по-друге — увага суспільства з того, що відбулося у Верховній Раді, миттєво переключилася на те, що відбулося під її стінами. А це породжує стійке відчуття, що все це сплановано і зрежисовано саме так, як треба комусь, досі невидимому.

Хто ж смикає за невидимі мотузки української політики, навряд чи вдасться дізнатися. Принаймні доти, доки ми не дізнаємося усiєї правди про Майдан. І коли не почнемо справді «жити по-новому».