Не словом, а вогнем

27.08.2015
Не словом, а вогнем

Можна ганити невпорядковане життя, власну долю. А можна брати в руки інструменти, мітли чи ганчірки й наводити лад у власному селі чи місті, прилеглих парках, історичних місцях чи прибережних зонах місцевих водойм. (з сайта radikal.ru.)

«Ну що, пане політологу, — доскіпуються завсідники генделика, забиваючи «козла», — чи є якась надія приборкати державну смуту?» — «Та Бог святий його знає», — мимрю собі під ніс, замість задерукуватого: «А що ви для цього зробили?». Хоча й самому досадно, що недавнє патріотичне піднесення через свавілля влади (ми всі за це в одвіті) та безлад у країні стає кволим.

Отож і беруся за перо, коли балачки про се про те допікають. Прислухаюся, про що гомонять односельці, часом устряю до розмов. Сперечаємося. Тільки й того, що не беремося за грудки. Не у Верховній же Раді і не на митниці. Балакають про різне, ніхто не добирає слів. Так ось, доволі статечний чоловік сам дивується, чому найбільше запали в душу слова нашого Президента в інтерв’ю з Аллою Мазур незадовго до мукачівських подій: «Я тішуся і милуюся. Я сподіваюся...» Воно то так. А діла де? Воістину, казав пан — кожух дам... Та вже відколи гуртом сподіваємося на ефективні економічні реформи, а воно виходить — тільки на подачки з Америки чи з Європи. Нам безперестанку щось обіцяють. Маніловщина та й годі. У пана Ляшка, котрий ніяк не зважає на делікатні манери, вердикт радикальніший: усі крадуть і брешуть! Але як інтелігентно!

Попри все, потроху прозріваємо. Що не вдалося Ющенкові напоумити добрим словом, сусідський повелитель «просвітив не словом, а вогнем». Слава Богу, вже не чути осоружного «Путін! Росія!». Інфіковані бацилами сепаратизму, видно, вдосталь сьорбнули «рускава міра». Ще й не без претензій до українського уряду чи надії на рай за хутірмихайлівським частоколом.

Як можна, дивуємося, в епоху інформаційного буяння, новітніх технологій, глобалізації світу надіятися на чужинського «батюшку-царя», котрий іще й нахваляється неугодних «мочіть в сортірє»? Або такий штрих: якщо в демократичному суспільстві моральний взірець, як правило, мудрець чи лицар, у них — спецназівець-опричник. Наголосимо: миряни трудяться, примножуючи красу й добро, фарисеї ж, не маючи до того тями, затівають ворохобню. Ще й позиціонують себе у світі «побєдітєлями».

Мало сказати, а як ще подумати, що тільки коїться на теренах нашої багатостраждальної України... Державним умам, «умом више лаврской колокольні», хочеться натякнути: якщо вже сідаєте за політичну шахівницю, принаймні прораховуйте кілька ходів наперед. Діяти спонтанно — нікудишній спосіб реакції на виклики стихії. Деякі обивателі осмілюються це тлумачити по-своєму: все давно проплачено й куплено, ми — лише пішаки на тій шахівниці.

А що, коли корінь зла — у непевному суспільному потенціалі? Така думка: наче повернулися до класичної римської парадигми патриціїв і плебеїв. Незчулися, як робітничий клас та колгоспне селянство опинилися на узбіччі історії. Бал правлять кланові угруповання. Тільки не національні пріоритети в них на умі. Скоріше — непомірні амбіції владарювання всім і вся. Та щоб усі їм поклонялися. За спритність, за вміння бути першими при будь-якій владі. Начувайтеся, панове! Бо не годні всього перекліпати.

Гіркий досвід 90-х повинен би нас навчити: без виваженого ідейного підґрунтя нічого не вийде. Колишнім «бійцям ідеологічного фронту» не зрозуміти інертності пропагандистів нинішніх. Хто візьметься перевести крен рятівного ковчега до реанімації престижу чесної праці, моральності патріотизму? Як не прикро, але призабутий вислів аристократів «Честь имею!» нині не в пошані. Тому й живуть, приспівуючи, не скромні трудівники, самовіддані творці, а спритники-нувориші. Громадська думка, як на мене, повинна визрівати в іншому напрямі — осуду ситого безтурботного життя, байдужості до чужого горя, аполітичності, що межує зі зрадою національних інтересів.

Наче вже щось робиться в утвердженні диктатури права. Бо наша Феміда геть скурвилася: хто більше дасть на лапу — той і милий. Проте відчайдушних шукачів правди досі сприймаємо, як диваків, — зневажливо. От у хлопців у Мукачеві й здали нерви. Як кажуть, розумний розсудить, а дурний засудить. Чи варто було стільки наганяти бронетехніки, аби їх затримати? Тоді як на сході наші захисники нерідко воюють голіруч проти до зубів озброєної армади? Хтось повинен би нарешті за це відповісти. Як і на те, кого більше остерігається наша влада — ескалації воєнних дій російських загарбників чи гніву істинних патріотів України?

Антинародну систему, рудименти колоніального минулого треба брати в облогу. Словом, рішуче наводити лад у державі. Як тільки з цим упораємося, допомагатимуть нам охочіше.

Станіслав ОЛІЙНИК
Михнівці, Лубенський район, Полтавська область
  • Аби жолуді, а до дуба — байдуже...

    Чисельність населення у будь-якій країні є фактором, що безпосередньо впливає на подальший розвиток суспільства — уповільнює чи прискорює його, а також вважається базисом економічного, соціального, політичного, культурного, духовного та інтелектуального розвитку держави. >>

  • Яйце, прапор і безсмертна душа

    На перший погляд, це несумісні речі, проте вони є різними формами матерії та енергії, перетворені фізикою і біофізикою. Багато тисячоліть людина пізнавала Світ — від плескатої Землі до нейтрона й пульсара; пристосовувалася до природи, накопичувала досвід використання природних явищ на свою користь. Незрозумілі явища приписували «галузевим» богам; творилися міфи, з яких формувалася релігія. >>

  • Історія повторюється і вчить

    Події, які відбуваються у сучасному світі, вимагають від нас, українців, бути особливо пильними. Озвіріла влада Москви йде на все, щоб порушити встановлений мир і порядок у світі, одурманити населення Росії, виправдати свою агресивну політику щодо своїх сусідів. Особливу роль у цій справі відіграє Московська церква як підрозділ ФСБ. >>

  • Прийми, загарбнику, нашi дари...

    Проблеми, притаманні нашому життю, не зникли після виборів до Верховної Ради, а лише загострилися та ще й довели, що виборець не мудріший за дурного карася. Подивімося на партії, які прийшли в парламент. >>

  • Фальшива назва держави

    Після Полтавської битви 1709 року, зламавши незалежницький спротив волелюбних українців на чолі з Мазепою, московський цар Петро І в 1721 р. проголосив Московію називати Росією, а себе — імператором Російської імперії, хоча Залісся (тобто Московія) ніякого відношення до Київської Руси-України не мало, її історичне минуле — в Золотій Орді. >>