Коаліція Лебедя, Рака і Щуки

Верховна Рада 8-го скликання є найбільш українською та найдемократичнішою за роки незалежності, вона відображає зміни у свідомості людей після Революції гідності. До Ради прийшли борці Майдану, загартовані воїни Визвольної війни проти путінської Росії, безстрашні журналісти. Таким людям дуже важко йти на поступки, відмовлятися від свого максималізму, миритися з кнопкодавством. Але на усунення цих недоліків роботи ВР можуть піти роки, а Україна потребує миттєвих рішень, швидкого мислення, пошуку тієї серцевини, яка об’єднає усіх заради національної мети.

Новим депутатам, як і багатьом їхнім старшим колегам, бракує культури поведінки і спілкування, толерантності, звичайної витримки. Уся їхня енергія має бути спрямована на творення законів і контроль за їх дотриманням усім суспільством.

Політична клаптикова структура як коаліції, так і всієї ВР свідчить про те, що наше суспільство ще не структуроване на стабільні суспільні верстви, які б мали своїх виразників і захисників у формі ідеологічних політичних партій. Партії і партійки у нас створюють під вождів, і вони зникають, як одноденки, після втрати свого лідера. А тому й депутати не надто сильно пов’язані з партіями і партійною дисципліною й поводять себе часто-густо, як вільні стрілки, як Робін Гуди. А чи сприяють вони процесам реформування і згуртуванню українців у страшний час воєнного протистояння? П’ять партій (блоків) для урядової коаліції аж занадто багато, щоб виробити і здійснювати злагоджену політику, особливо коли їхні лідери поводяться, як Лебідь, Рак та Щука, коли їхні групові та індивідуальні шкурні інтереси не збігаються з національними.

Так проти чого сиромудрі ляшки протестують при ухваленні поправок до Конституції України? Проти жорсткого конституційного контролю за діяльністю місцевих органів влади з боку Президента й уряду, без якого місцеві князьки ладні будуть перетворити Україну на Сомалі. Проти надання у майбутньому окупованим тепер Путіним землям Донбасу певних преференцій у місцевому самоврядуванні, щоб виграти час і дати можливість реалізувати президентську програму мирного вирішення збройного конфлікту. Так, надання певних особливостей місцевому самоврядуванню можливе тільки тоді, коли російські війська і їхні найманці з російською військовою технікою будуть виведені з території України, у цих регіонах пройдуть демократичні вибори за українським законодавством, а державний кордон будуть повністю контролювати українські прикордонники. Як показує світовий досвід, досвід Хорватії, Китаю у вирішенні проблеми Гонконгу, такі конфлікти можна вирішити шляхом компромісів, мудрого поєднання дипломатії та воєнного тиску, терпіння, національного єднання і економічних реформ.

Болісно все це сприймається тому, що ні О. Ляшко, ні О. Березюк, ні Ю. Тимошенко не представляють альтернативних реальних системних програм виходу з цієї важкої ситуації, а вдаються до голого і підступного критиканства, до зриву досягнутих домовленостей, до непотрібного баламучення суспільства. Не може Україна в умовах війни пачками міняти міністрів, генералів, генпрокурорів, не маючи альтернативних замін на даний час. У нашій країні зараз величезний дефіцит підготовлених і досвідчених кадрів управлінців, особливо патріотично налаштованих, а не комуно-комсомольських, бо держава впродовж десятиліть не дбала про їх відбір і виховання.

Войовничим анархістським і лівацьким тенденціям потрібно протиставити врівноважений державницький розум, терпіння і мудрість, врахувати всі можливості, оцінити слабкість і прорахунки ворога та діяти сміливо і впевнено. Головне — не баламутити народ, не сіяти паніки і зневіри, справи довіряти патріотам та професіоналам. Нарешті має запрацювати Міністерство інформаційної політики, даючи правдивий аналіз стану держави і роботи її керівництва, суспільних проблем і перспектив на майбутнє. Суспільство чекає з нетерпінням роботи Антикорупційного бюро, нової поліції, реформування прокуратури і судів, створення належних умов для розвитку малого і середнього бізнесу, приборкання олігархів.

Якщо російська меншина Донбасу (38-39% його населення) так ненавидить титульну українську націю, що ладна з нею воювати і знищувати її синів та дочок, то ми повинні надати їй можливість визначитися і деякий час пожити в путінській резервації, усвідомити своє місце у незалежній Українській державі та знову прилучитися до неї. На короткий час (до трьох років) допустимий особливий режим місцевого самоуправління, якщо це не буде суперечити законам України. У стані ворожого до України зміїного анклаву такий Донбас нам не потрібний. Його за свої кошти ми не будемо відбудовувати й утримувати. Україні легше буде жити та існувати без такого смертельного баласту.