Усе залежить від нас

18.08.2015
Усе залежить від нас

Вдова Олександра Гуменюка Олена виховує трьох синів, займається громадською роботою, їздить у зону бойових дій як волонтер.

Серпень... Як же боляче це слово сьогодні ранить серце! В серпні виповнюється рівно рік трагічним подіям під Іловайськом. Олександр Гуменюк, засновник і командир легендарного 11-го батальону територіальної оборони «Київська Русь», загинув в іншому місці — підступна снайперська куля наздогнала його під селом Малоіванівка Перевальського району Луганської області. Трапилося це 15 серпня — через 10 днів після того, як Олександр зустрів своє 50-річчя. Зустрів там же, на сході, в окопах. Є відомий вислів, що смерть одного — це трагедія, а смерть багатьох — статистика, проте телесюжети про загиблого комбата Гуменюка запам’яталися, мабуть, кожному українцю. По-перше, вражав уяву той факт, що до 15 серпня батальон «Київська Русь», який брав найактивнішу участь у звільненні від сепаратистів Слов’янська та інших населених пунктів, не мав втрат. По-друге, надто яскравою була сама постать загиблого. По-третє, особливого щему телесюжетам додавала згадка, що в Олександра залишилося троє красенів-синів...

Такi чоловiки врятують нашу Україну

«Хлопчики з козацькими чубами» — так казали в селищі Коцюбинському, що під Києвом, про трійню малих Гуменюків ще задовго до подій на Майдані й сході. Авторка цих слів також мешкає в Коцюбинському, тож мала можливість не один рік спостерігати за цією родиною. Знайомі ми тоді не були, але я часто їздила разом iз ними в «маршрутці». Трійня — це вже феномен сам по собі, а тут ще й хлопці не по роках розвинуті, які ставили батькам безліч запитань і взагалі проявляли безпосередній інтерес до всього навколо. Пам’ятаю, звернула увагу, що з батьком діти розмовляли українською, а з мамою — то по-українськи, то по-російськи... Особливо мені запам’ятався один вересневий день 2013 року. Хлопці їхали з мамою в Київ — як я зрозуміла з їхніх розмов, на заняття в музичну школу. У них уже були козацькі зачіски, на той час ще не такі модні, як нині, після Майдану. В підземку ми спустилися разом. Якраз підійшов «історичний» поїзд — з фотографіями, присвяченими створенню Київського метрополітену. І хлопці, задерши голови, уважно роздивлялися світлини. Як для сучасних дітей, котрих набагато більше цікавить вигаданий віртуальний світ, ніж реальне минуле, це було досить незвично... Закарбувалася в пам’ять і одна коротка мить тривожної весни 2014-го. Я випадково зустріла пана Гуменюка біля станції метро «Академмістечко». Одягнений в камуфляж, він переходив вулицю. Міцний, як дуб, з упевненою ходою, задумливим поглядом карих українських очей й ледь помітною усмішкою під розкішними вусами... «Ось такі чоловіки врятують нашу Україну», — подумалося в ту мить...

Звістка про загибель комбата «Київської Русі» приголомшила в селищі всіх. Дехто дивувався: мовляв, навіщо він пішов в АТО, адже, маючи трьох дітей, міг би собі спокійно сидіти дома? Для вдови загиблого пані Олени, так само, як і для 12-річних Олега, Святослава і Максима, це запитання звучить абсурдно. Кадровий військовий, підполковник у відставці, потомственний козак і справжній патріот України Олександр Гуменюк просто не міг вчинити інакше, бо ніколи в своєму житті не ховався за чужими спинами...

Легенда десантних вiйськ

Ці рядки я пишу не лише для того, щоб віддати шану пам’яті своєму землякові — також хочеться висловити захоплення неголосною мужністю Олени Гуменюк, з якою мені довелося досить часто спілкуватися впродовж останніх півроку. Багато хто в її ситуації, мабуть, заховався б у своєму горі від навколишнього світу. Олена ж не тільки переклала на себе всі турботи про дітей (хлопці продовжують займатися музикою, живописом, бойовим гопаком і навіть китайською мовою), а й веде потужну громадську роботу. Вона входить до координаційної ради, що опікується сім’ями загиблих учасників АТО, при Київській облраді. Особливу увагу приділяє таким же, як вона сама, вдовам загиблих. Їй постійно телефонують, просять поради чи просто підтримки добрим словом. А ще Олена Гуменюк разом iз друзями і побратимами загиблого чоловіка щотижня споряджує одну-дві машини з волонтерською допомогою безпосередньо в зону АТО. Сама неодноразово їздила на схід, кілька разів навіть потрапляла під обстріл.

— Вам не страшно їхати під саме пекло? — наївно запитую я.

— Такими категоріями в нашій родині керуватися не прийнято. Є слово «треба» і внутрішнє відчуття, що інакше вчинити не можеш... Хоча, коли розпочалися події на Майдані, Олександр заборонив мені там бути. Казав: «Із нас двох хтось має залишитися живим»...

— Тобто ваш чоловік від початку розумів, що Майдан може мирно не закінчитися?

— Із листопада 2013-го він жив у стані тривоги — дуже переживав, щоб рідні для нього десантні війська не використали проти Майдану. Він пам’ятав трагічні події 1991 року у Вільнюсі, коли десантникам було дано наказ розправитися з протестувальниками. Олександр тоді служив у Прибалтиці, і вільнюські події докорінно змінили його ставлення до радянської армії і комуністичного режиму загалом... Коли почався Майдан і стало зрозуміло, що Янукович на поступки йти не збирається, мій чоловік їздив по різних бригадах високомобільних військ (ВДВ) і розмовляв з командирами. Сам він ще в 2005 році пішов у відставку, але Олександр був, без перебільшення, легендою українських десантних військ, його знали і поважали всі командири. До речі, біля багатьох частин ВДВ в ті лютневі дні стояли дружини офіцерів і блокували ворота, аби уберегти чоловіків від участі в розправі... Впродовж трьох місяців — грудня, січня, лютого — я майже не бачила чоловіка вдома. Коли він не був у роз’їздах, то більшість часу проводив на Майдані. По суті, він стояв між двох вогнів, бо серед бійців «Альфи» теж були його колишні учні... Після втечі Януковича Сашко одразу ж написав кілька листів Турчинову про необхідність облаштування на кордоні з Росією 30-кілометрової зони. Але відповіді так і не отримав.

— Агресія Росії проти України для нього не стала несподіваною?

— Узагалі-то, це не було несподіванкою навіть для мене. Я часто чула від чоловіка і його оточення, що російська влада ніколи не змириться з втратою України й при найменшій нагоді спробує повернути її в свою орбіту. З великим болем Сашко говорив, що керівництво держави абсолютно нічого не робить для зміцнення української армії. Що вищі армійські чини не є патріотами України. Власне саме ця обставина змусила його шукати альтернативні шляхи для підготовки боєздатної української молоді. Ще на початку 90-х Сашко зацікавився козацькими традиціями. Брав активну участь у становленні «спасівського» руху, відродженні бойового гопака. Завжди казав, що справжній воїн прагне не лише фізичного, а й духовного вдосконалення.

— Від багатьох доводилося чути, що Олександр Гуменюк був справжнім козаком-характерником...

— Він умів робити речі, які не під силу звичайним людям. Що пудові гирі підкидав, як м’ячики, — це само собою. Крім того вмів у будь-якій ситуації управляти собою. І мене, і синів учив, як тренувати пам’ять, увагу, емоційно розслаблятися, а коли треба — збирати волю в кулак... І до батальону «Київська Русь» підбирав таких же хлопців-характерників — не просто патріотів, а людей нового мислення. Там і зараз набагато краща дисципліна, ніж в інших підрозділах, немає п’янства.

— Коли востаннє ви бачили чоловіка живим?

— У двадцятих числах липня 2014-го. 5 серпня ми привітали його з днем народження по телефону. Я із синами тоді була в дитячому козацькому таборі. Пам’ятаю, Саша сказав: «Краще б ви були дома». Знаю, що сепаратисти намагалися шантажувати його погрозами щодо сім’ї... Знаєте, мені, як жінці, можливо, й хотілося б утримати його дома, подалі від небезпеки. Але я знала, що це — не для нього. Про яку любов до України тоді можна було б говорити? І як дивитися в очі власним дітям? Його мужність, готовність жертвувати собою — це власне саме ті якості, за які я його колись полюбила... Що цікаво, з Олександром я познайомилася в період, коли збиралася емігрувати з України. Я тоді саме закінчила Одеську метеорологічну академію і чекала на запрошення від знайомих iз-за кордону. Але мій батько наполіг на тому, щоб я не сиділа дома і хоча б тимчасово пішла на роботу. Домовився, аби мене взяли у військову частину... художником-оформлювачем. Хоча до малювання особливого потягу ніколи не мала. Фактично мене поставили допомагати психологу. Олександр Гуменюк тоді виконував обов’язки начальника штабу батальону. І полонив мене, можна сказати, з першого погляду. І вусами (сміється), і відповідальністю. Людина слова — так про нього говорили і офіцери, і солдати.

— Тобто Олександр, можна сказати, відвоював вас у «закордону»?

— Більше того — зробив патріоткою України. Сама я за національністю болгарка, родом iз Тарутинського району Одеської області. Олександр родом теж з Одещини — з Любашівського району. Як дослідив Сашко, їхній рід iз діда-прадіда козацький... У моїй сім’ї по батьковій лінії багато родичів було репресовано — за те, що мали свою землю й були гарними хазяями. Бабуся, пам’ятаю, при згадці про Сталіна завжди хрестилася. Та й батьки мої дотримувалися, скажемо так, помірно-опозиційних поглядів. Ні батько, ні мама, скільки їх не умовляли, так і не вступили до партії, хоча батько працював головним інженером колгоспу, а мама вчителювала... Парадоксально, але в нашій школі взагалі не вивчалася українська мова. Факультативно вчили болгарську, а українську — ні. Я дуже вдячна Олександру, що він відкрив мені це диво — український всесвіт. І сьогодні мені дико чути, що в Україні начебто панують радикальні націоналісти. Навпаки, українці — це одна з найтолерантнiших націй в Європі. Наприклад, уряд Болгарії свого часу дав 24 години, аби всі турки покинули болгарську територію. Українці ж прихистили на своїй землі десятки народів. І звинувачувати їх у фашизмі — це великий гріх.

Черешнi з Донецького аеропорту

— Після загибелі вашого чоловіка минув уже рік. На превеликий жаль, АТО не завершено й досі. Керівництво нашої держави проводить непослідовну політику як щодо самопроголошених «ДНР» і «ЛНР», так і щодо Росії. Перепрошую за некоректність запитання, але чи немає у вас гіркого відчуття, що жертва вашого чоловіка, як і тисяч інших українських патріотів, була даремною?

— Якби не патріоти, то Путін дійшов би до Києва. Я не хочу, щоб мої діти жили в тоталітарній країні, якою є Росія... Під час поїздок на лінію фронту я наслухалася всякого — і про помилки з боку українського керівництва, і про відвертий саботаж. І про те, як дехто на людському горі заробляє гроші. Але хай то буде на їхній совісті... Я підрахувала, що за рік ми відвезли в АТО продуктів та спорядження приблизно на 10 мільйонів гривень. Можу розказати десятки щемливих історій. Про жінок із «Кухонної сотні» і про дівчат-швачок. Про бізнесменів, які дають гроші на пальне. Про сповнені любові дитячі малюнки... Але найбільше мене вразив подарунок, який ми не привезли на фронт, а, навпаки, отримали від наших вояків. Це було напочатку нинішнього літа біля селища Водяне. Хлопці-снайпери пригостили нас черешнями. Ви, кажуть, постійно нам щось привозите, захотілося віддячити. Що цікаво, черешні ці вони нарвали неподалік від Донецького аеропорту. Ми їх взяли і на зворотній дорозі роздавали на всіх блок-постах. Ще й додому трохи привезли...

Олександра Гуменюка посмертно було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Громадські активісти Коцюбинського неодноразово висловлювали пропозицію назвати його іменем одну з вулиць селища. Поки що це питання залишається відкритим. Як пам’ять про хороброго комбата, на початку селища, поряд iз будинком, у якому він жив, про щось своє весело і печально шумлять посаджені ним берізки. А під вікнами їхньої квартири на першому поверсі з ранньої весни й до пізньої осені буяє диво-квітник.

«Коли ми переїхали в цю квартиру, мені геть не подобалося місце, — згадує наприкінці нашої розмови пані Олена. — Хоча до цього чотири роки жили вп’ятьох у гуртожитській кімнаті на десяти «квадратах». Узагалі, як ми «вибивали» цю квартиру — це окрема історія... Словом, переїхали, а під вікнами мало не смітник. «Не хочу тут жити», — кажу чоловікові. А Сашко у відповідь: «А руки нам для чого? Якою ми зробимо цю територію, такою вона й буде. Все залежить від нас». Оцей принцип — «усе залежить від нас» — перейняли і наші сини... Хлопцям часто сниться тато. Буває, я від них чую зовсім дорослі судження. Розумію — це батькові підказки «звідти». Для нас він залишається живим...»

  • «Устина могила»

    На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>

  • Легіон січовиків

    У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>

  • Поховали Гію

    Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>

  • «Афганська» родина без Олега

    «...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>

  • Криваве Вогнехреще

    Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>