Ольга й Олександр — щаслива пара. (автора.)
Ольгу Гавриліну в Тернополі знають як голову міської організації інвалідів опорно-рухового апарату. Вона й сама пересувається на візку. Ще в дитинстві невдала операція дала ускладнення, і дівчинка потім уже ніколи не дізналася, що таке танці, шпильки і бігати на побачення. Багато хто на її місці і про заміжжя навіть не мріяв би, але в Олі був інший характер. І вона хотіла будь-що мати сім’ю та дітей. На щастя, поряд була любляча і розумна мама, яка підтримувала доньку в усьому. Перший шлюб виявився нещасливим і коротким, однак у ньому народився такий бажаний синочок. Медики категорично забороняли їй народжувати, але вона сміливо вирішила, що вправі сама розпоряджатися власним здоров’ям і життям, і це рішення виявилося правильним. Сьогодні сину Володимиру вже 22 роки і він давно сам став опорою для своєї мужньої матусі.
Час минав, красива і жіночна Оля не переставала прагнути справжнього особистого щастя і завжди твердо вірила, що одного разу вона обов’язково зустріне того єдиного... Попри все! Коли померла мама, її життя ще більше ускладнилось, та й молодість уже минула, але саме тоді й трапилася та доленосна зустріч. Спочатку — віртуальна. Бо зi своїм нинішнім чоловіком Сашком вони зовсім випадково познайомилися в одній із популярних соцмереж інтернету. Як сьогодні стверджують обоє — вже з перших розмов відчули особливу близькість і спорідненість душ.
Олександр Саковець — родом iз Білорусі, однак усе життя прожив у російському Мурманську. До трагічної аварії все було як в усіх — навчання, армія, робота. Багато років працював далекобійником — попоїздив і Росією, і за кордоном. Міцний, високий, симпатичний, веселий і надзвичайно комунікабельний, він подобався жінкам, але та, з якою хотілося б створити сім’ю, чомусь усе не зустрічалася. Чи, може, надто цінував свободу. А одного дня п’ять років тому сталася ДТП, після якої чоловік дивом вижив, але ходити вже не зміг... Тепер він навіть жартує, що ось Бог забрав це, але натомість дав кохану дружину.
Вони спілкувалися в інтернеті майже щодня впродовж трьох років, аж поки зрозуміли, що бути постійно розділеними трьома тисячами кілометрів більше не можуть і не хочуть. На початку минулорічного грудня Олександр прилетів в Україну. Подорож була нелегкою не лише фізично, а й морально, адже вдома категорично відмовляли їхати на «кляту бандерівщину» і рідні, і друзі, і знайомі. Чоловік і сам не знав, як зустріне його чужий край, але тут чекала Оля, з якою вже були всі його думки і почуття.
Реальна зустріч (як це часто буває після навіть тривалого віртуального спілкування) не розчарувала їх — навпаки. Хоча вже з самого початку чекало серйозне випробування — раптово і важко захворів Олин син Володя, ледве врятували. «Ми тільки-но почали пізнавати одне одного, — розповідає жінка, — як тут таке сталося. Хоча, з іншого боку, людина найкраще пізнається саме в біді. І я навіть не сподівалася, що Саня виявиться таким розуміючим, добрим і турботливим. Він навіть в один день різко кинув палити — бо Володі міг зашкодити дим — хоч не розлучався з цигарками протягом усього дорослого життя. Та й узагалі поставився до сина дуже добре, наче до рідного, і цим остаточно завоював моє серце. Біля Саші я почуваюся не просто коханою, а й захищеною, спокійною, щасливою. Володя і він — це найбільші винагороди від Бога за все, що мені довелося пережити».
Працівники Тернопільського РАГСу розписали Ольгу й Олександра просто вдома. Відтак добрі люди допомогли швидко владнати всі проблеми з документами, необхідними для Сашиного законного проживання в Тернополі. А незабаром у житті незвичайної пари буде ще одна дуже важлива подія — вони братимуть церковний шлюб у храмі Матері Божої Неустанної Помочі, поряд з яким живуть. Це означає, що обоє остаточно переконалися у правильності свого вибору.
Уперше я побачила Ольгу й Олександра випадково, біля невеликої овочево-фруктової ятки. Вони явно привертали увагу перехожих. І не лише тому, що на наших вулицях досить рідко можна побачити людей на візках, бо ці вулиці для них мало пристосовані. А й тому, що виглядали вони саме щасливою парою. Навіть парою, якій заздрять, бо мимоволі я почула уривок розмови між двома молодицями, які якраз проходили поряд. «Ну ти бачиш?! — скрушно запитала одна в іншої. — От вони на візках, а які веселі й щасливі, а ми зi своїм тільки гриземося весь час, як собаки!..»
Що ж, від Олі з Сашком справді аж струменить позитив. У цьому переконалася, гостюючи в їхній скромній, але затишній квартирі на восьмому поверсі типової тернопільської багатоповерхівки. Тепер вони хазяйнують там разом, ділячи всю побутову роботу на двох. Також допомагають Олин син Володя і соціальний працівник, який приходить час від часу. Втім жодні побутові труднощі подружжя не лякають, вони вже призвичаїлися, та й щастя бути разом згладжує гострі кути побуту. Часто виходять «у люди», тобто на прогулянку навколишніми вулицями, де є така можливість. Біля під’їзду — досить зручний пандус, але таким він став уже після того, як короткий сюжет про незвичайну пару показали на одному з телевізійних каналів, а до того був напівзруйнованим, і нікому до того роками не було діла. Інша конструкція для підйому-спуску інвалідних візків, уже дерев’яна, причеплена до перил сходів на першому поверсі, які ведуть до ліфта. Її треба щоразу відмикати ключем і опускати, а з’їхавши, знову піднімати і замикати. Для Саші з його сильними руками це не проблема, а тендітній Олі зi зростом Дюймовочки одній таке точно не під силу. Набагато важче їй крутити руками колеса свого візка, тож чоловік постійно намагається допомогти, підштовхуючи, що розчулює перехожих.
Живуть Оля й Олександр біля одного з найкрасивіших тернопільських парків, але розташований він у природній улоговині, тож заїхати-виїхати туди проблемно. Не добратися і до великого продуктового магазину, який зовсім поряд, однак спуск до нього надто крутий, а біля входу немає пандуса. Ну але це — звичні реалії для людей на візках по всій Україні й не тільки. Розповідаючи про очолювану нею організацію, в якій близько сотні людей, Оля зачіпає й інші болючі проблеми. Свого приміщення у них немає, тож випросили у власника кафе, що неподалік, можливість зрідка зустрічатися там. На все про все щомісячно виділяються скромні за нинішніх цін три тисячі гривень. Але найбільше турбує доля людей, які без сторонньої допомоги навіть піднятися не можуть. «Дуже потрібні волонтери! — каже Ольга Гавриліна. — Ми розуміємо, що зараз надзвичайно складна ситуація в державі, але інвалідам теж дуже важко, особливо самотнім і малозабезпеченим, тож хотілося б, щоб влада це зрозуміла». Також вона попросила опублікувати на шпальтах газети її телефон — в надії, що знайдуться підприємці-меценати, які б могли допомогти таким людям бодай продуктами. Ось він: 068-421-81-48.
Ми довго розмовляли про життя, не обійшлося і без політики. Запитала Олександра, чи не шкодує він, що переїхав в Україну, та ще й Західну. Відповів, що шкодує лише про те, що не зробив цього набагато раніше, але на те була дуже вагома причина — помирала від раку сестра, і він не міг залишити маму наодинці з такою бідою. Ще сказав, що Україна — чудова країна, що він постійно розповідає про тутешнє життя друзям і матері по скайпу, і вони вже почали вірити, не те що раніше.
— Скажіть, а яка ваша найбільша заповітна мрія ? — запитую вже обох.
— Моя вже збулася, — усміхається Оля, — бо Саша поряд, а не за тисячі кілометрів.
— А я мрію про... маленьку Олечку, нашу спільну дитину! — каже після невеличкої паузи Олександр. Дружина дещо знічується, але не заперечує йому. І мені думається, що всілякі там обставини обставинами, але якщо Бог дасть їм немовлятко, то вони справляться, щоб його виростити. Недарма ж Оля казала, що її життєвий девіз — «Не здаватись, а боротись і перемагати». А наступні слова вона попросила адресувати всім, кому здається, що вони потрапили в безвихідь: «Коли з людиною трапляється біда — вона падає духом і розчаровується геть в усьому, але цього не треба робити. Бо навіть найскладніша проблема — це теж поштовх до розвитку. Життя прекрасне! І завжди можна бути вищим за будь-яку, навіть найгіршу, ситуацію».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
