Доню, купи шпанки!

Дивлюся на сливи, яблука, абрикоси — зачаровуюсь, а височенні вишні з великими гілляками, де більше блискучих темно-червоних ягід, ніж листя, притягують ще більше. А ще — смаком, коли достиглу темну вишню береш у рот, а потім розчавлюєш, і густий мигдалево-терпкий солодкуватий сік котиться вниз у шлунок і незрівнянна цілюща насолода розтікається по всіх клітинах — блаженствуєш.

Це в мене така прелюдія до більш гострішої розмови про торгівлю ягодами, бо вродили вони цього літа дуже рясно, і мені думається, що нам допомагає Бог, посилаючи такі врожаї вишень і черешень, абрикосів і слив. Не так просто дістати вишню, бо ж такі повиростали дерева, що і драбини треба підставляти, і рвати потрібно обережно, щоб не зірватись униз. Однак селяни долають ці труднощі, бо сподіваються заробити трохи грошей. Збір ягід — це тільки перший етап. Якась частина йде на власні потреби, а більшу частку треба продати. А от як і де? Везуть селяни свої фрукти в столицю. У багатомільйонному місті безліч базарів і місць продажу овочів і фруктів. Однак колгоспних базарів уже не існує, а місця на ринках зайняті перекупниками, які платять щедрі гроші за оренду, і селянам місць уже не дістається. Якщо там і знайдеться місце в якомусь закутку, то з привезених двох кошиків вишень чи огірків людині немає вигоди платити чималий податок. І селяни облаштовуються зі своєю продукцією під кіосками, на малесеньких п’ятачках біля зупинок транспорту. Стоять бабусі у хустинках під деревами зі своєю городиною: малиною, вишнею, букетами кропу, часником, молодою картоплею. Стоять часом і жінки, й чоловіки, дівчата й хлопці з кошиками і відрами.

Під Лук’янівським базаром поставили кособокі лавки, і якась частина продавців уже трохи пристойніше може продавати свої ягоди та овочі. Хто не помістився на цих лавках, тягне свої візки до метро та трамвайних зупинок. Дивлюсь на це «кіно» і соромно, і болісно за цих жінок та чоловіків, за їхні важкі перегони з дому до Києва: довозять, доносять до киян овочі та фрукти — і так нешанобливо, з приниженнями зустрічає їх столиця. Постійно бачу в метро на ескалаторах сільських жінок із триповерховими коробками городини на візках. Тягнуть їх на базари і до зупинок, якою силою і терпінням їм це дається, які вони жилаві від постійних перевантажень. А то читаю в районній міській газеті «Солом’янка»: «На Чоколівському бульварі ліквідували стихійний базар». Ліквідували як банду, а не створили розкладний почасовий ринок, і хай би селяни кілька годин торгували городиною.

Безперечно, що торгівля з асфальту не надто приваблива для красивого міста, але ж організуйте привабливо і достойно! Це стихійне базарювання існувало і в радянські часи, міліція також розганяла селян. Поцікавтеся іноземним досвідом і перейміть його — сьогодні отримати таку інформацію неважко. Якщо міська влада зробить такі місця торгівлі охайними, то селяни також будуть підтягуватись до цих норм, дотримуватися правил торгівлі та санітарії.

Я сама була учасницею такої торгівлі в 90-ті, коли більшість городян працювали один день на тиждень, а в інші дні брали в руки кошики з теплими пиріжками, чи із замороженими домашніми пельменями, чи з книжками — і стояли на стихійних базарах. Стояли інженери, вчителі, бібліотекарі.

Давні 90-ті роки і 2015-й — ніби нічого й не змінилося. Як писав Леонід Глібов: «А хура й досі там».

Ніна ДЯЧЕНКО

Київ