Битва за врожай десятилітньої витримки

Охорона цукрового заводу в селищі Кирнасівка Тульчинського району правоохоронцями — ситуація для підприємства не нова. Міліція перманентно змушена втручатися в місцеві конфлікти останні десять років.Цього разу — через безплатну роздачу працівникам підприємства по мішку цукру. Винести зі складу п’ятдесят солодких кіло вдалося декільком робітникам. Але щасливчиками їх не назвеш: далі прохідної не донесли, затримані до з’ясування обставин, що їх не можуть з’ясувати ні суди, ні змінна влада. Окрім міліціонерів, завод охороняють і місцеві активісти. Підприємство давно не працює, та коли його намірилися порізати на металобрухт, тутешні селяни рішуче стали на захист.

Солодку смерть затримали

Місцевий цукрозавод розпочав роботу в далекому 1964-му. До речі, перший пробний цукор тодішня адміністрація передала безкоштовно робітникам. Історія могла повторитися й цього разу. Не склалося.

Завод у Кирнасівці — єдиний в області, де встановили технологічну лінію з переробки цукру-сирцю. Друга лінія передбачена для переробки буряків. Сезон 2004—2005 років став останнім у роботі підприємства. Відтоді змінилося декілька власників. Одним із них був колишній «губернатор» Іван Мовчан. Зараз завод, за неофіційною інформацією, належить ТОВ «Кряж», яке також пов’язують із Мовчаном.

Кілька разів нові господарі намагалися порізати обладнання на брухт. Робітники не давали. У 2011-му році внаслідок кривавої бійні між мешканцями селища та «качками», найнятими для силового захоплення заводу, загинув колишній електрик підприємства, 73-річний Микола Ратушний. Нині на його честь при вході до підприємства встановлено меморіальну дошку. І саме після цієї сутички мешканці Кирнасівки просили особу, котра тоді виконувала функції Президента держави, Віктора Януковича, ввести в селищі надзвичайний стан, наївно вважаючи, що «нагорі» обуряться кричущим беззаконням. Судові розгляди теж не дали результату. На користь великих грошей використовувалась відпрацьована методика юридичних різночитань.

Активісти заявляли про непотрібність потужного підприємства тодішній місцевій владі через її бажання створювати власні, аналогічні підприємства. Мовляв, цим і пояснюється бездіяльність правоохоронних органів. «Правоохоронці повинні були встановити організаторів і наявність незаконних дій саме організованого злочинного угруповання, ... адже воно протягом 2000—2001 років змушувало акціонерів до продажу за безцінь акцій цукрового заводу й здійснювало штучне банкрутство підприємства та продавало його частинами різним юридичним суб’єктам», — писали свого часу опозиціонери в листі до тодішнього голови вінницької ОДА Миколи Джиги. На той момент робітникам було відомо лише те, що обладнання купила якась київська фірма, а приміщення — підприємство з Черкаської області. Як пізніше встановило слідство, учасниками інциденту зі смертельним фіналом стали й мешканці міста Умань Черкаської області, а підприємство, що привезло «туристів» у Кирнасівку, займалось у сусідній області заготівлею та реалізацією металобрухту.

Благими намірами вимощена дорога... в прокуратуру

От тоді, на хвилі гострих протистоянь, і втрутилась у справу громадська організація — альтернативні профспілки «Трудящі». На їх рахунку вже було декілька виграних судів щодо захисту прав працівників підприємств області. Її керівники, Ігор Попенко та Андрій Бондаренко, були разом із людьми, коли ті збиралися на акції, щоб завадити знищенню заводського обладнання. Запропонували створити заводську профспілкову організацію. З 2013 року профспілкою, до якої увійшли 38 колишніх працівників заводу, керує Андрій Бондаренко. І він, один із лідерів обласної профспілки, тепер змушений виправдовуватись перед правоохоронцями. Бо саме з ініціативи «Трудящих» було вирішено або продати цукор, а виручені кошти віддати працівникам як борги з зарплат, або роздати цукор, що лежить на складах ще з 2005 року. Мовляв, нехай робітники розпорядяться ним на свій розсуд, доки не зіпсувався остаточно. Не всі робітники підтримали таку ініціативу. На закиди, за яким правом «Трудящі» розпоряджаються цукром, Андрій Бондаренко пояснив: «Ми маємо на руках документи, що підтверджують нашу власність на цукор. Статтею 344 Цивільного кодексу передбачається процедура вступу у власність майна, власник котрого не оголошувався або відмовився від нього, — каже Бондаренко. — Профспілка скористалася цим правом. У законі сказано: якщо через три роки не знайдеться власник, то можна набувати право власності. Так профспілкова організація і зробила. Крім того, коли на заводі було створено первинну організацію «Трудящих», директор заводу уклав з нами договір суборенди складів. А тому ми тут не чужі люди. І наше право власності ніхто не годен оскаржувати. Нещодавно відповідні папери про власність я заніс першому заступнику прокурора області. Подав скаргу на зволікання міліцією розслідування заяви про крадіжку цукру, 600 тонн якого в нас вкрали ще в березні 2013 року. Досі міліція на нашу скаргу відповіді не дає. Жодного разу нікого з потерпілих не викликали на слідчі дії. Або їх не проводять, або міліціонери порушують вимоги нового КПК », — переконаний профспілковий лідер.

Однак, як заявив голова люстраційного комітету області Анатолій Банах, окрім організації «Трудящі» є ще два претенденти на кирнасівський цукор. Зокрема документи на частину продукції пред’явили представники Аграрного фонду України, також про свої права заявило ТОВ «Інвест—ресурс». Ця обставина змусила того ж Андрія Бондаренка звернутись до Генеральної прокуратури, аби з’ясувати, на який цукор претендує Аграрний фонд України, якщо він його не закуповував. За словами профспілкового діяча, йдеться про зловживання колишньою владою, яка «дерибанила» гроші, виділені на потреби фонду.

У вирі нових протистоянь декотрі працівники пропонували віддати цукор солдатам в АТО і на тому закрити всі суперечки, але цукрові справи вже стали прокурорськими.

Цукор розбрату

«Відкрито кримінальне провадження за заявою товариства «Ресурс—інвест» за фактом шахрайських дій, — каже керівник центру зв’язків із громадськістю обласного УВС МВС у Вінницькій області Анна Олійник. — Ухвалою суду накладено арешт на цукор, що мали намір вивезти з заводських складів. Цукор повернули на підприємство. Триває розслідування». Заступник голови вінницької ОДА Андрій Гижко говорить про три кримінальні провадження, і, доки вони є, ніхто нікуди той цукор не вивезе.

У Кирнасівці дійсно склад забито солодкими мішками аж до стелі: понад півтори тисячі тонн. Цукор псується. Пропадає добро на мільйони гривень. Заступник голови незалежної заводської профспілки Василь Градовський, один із тих, хто пропонував роздати цукор людям, обурюється: «Хіба це не злочин, що цукор лежить на складах з 2005 року? Це ще більший злочин, ніж той, що вони розслідують. І як розслідують? Хіба є результати? Нема. А час минає. Невдовзі той цукор стане непридатним навіть на самогон, не те що на чай».

А тим часом судові розслідування можуть остаточно заплутати вхід до лігва змови на окремо взятому цукровому підприємстві. Адже ця ситуація надто чітко віддзеркалює увесь загальноукраїнський пейзаж місця, з якого ростуть ноги значної частини проблем цукроварних підприємств.

Досі ніхто так і не зважився відповісти, чому останніми роками при перевиробництві цукру і за стійкої ціни на сам продукт підприємства закінчували сезонні роботи зі збитковістю в мільярди гривень. І все це призводить до остаточної анархії, у якій важко буде розібратись, кому мають дістатися вершки, а кому корінці цієї несолодкої історії.