Зозулині діти

Передостанній вагон маріупольського потяга. На низький перон першими зістрибують розпашілі чоловіки в камуфляжі. Розминають руки-ноги, поклавши на асфальт рюкзаки. Спекотно. Втомлено перемовляються, передають одне-одному воду у пластикових пляшках. Не озираються довкола, не шукають поглядом зустрічаючих. Певно, на побивку, транзитом через Київ. Рідні ждуть десь далі, на Вінниччині чи на Чернігівщині... Солдат витирає зволожені водою губи рукавом і мимоволі усміхається, наткнувшись поглядом на хлопчака, який трохи незграбно намагається спуститися по драбинці з тамбура, обвішаний кількома поліетиленовими пакетами. Втомлені очі теплішають: «Допомогти?» Хлопчина сахається: «Нє-а, я сам..». Трохи відбігши, нашорошено спостерігає за солдатом, який підхоплює і ставить на перон довірливішу сестричку, допомагає зійти мамі, кільком молодшим дітлахам... «Ви часом не Іванна?» — запитую у жінки, що квочкою збиває поближче до себе галасливу дитячу компанію. «Так. Це ми до вас приїхали?. Кілька пар очей — з цікавістю й острахом — зосереджуються на мені. «Ви ж — від Люди? Ну то будемо знайомитися..».

Покинуте гніздо

Санькові вісім. Він — «шило в одному місці». Непосидючий, балакучий, емоційний і безпосередній. Вигуки «Ого, глянь, яка тачка! Не те, що сільський «Жигуль!» почалися на виході з вокзалу i не стихали до самого дому. Стишуючись під суворим маминим поглядом, Санько здатен відновлювати бурхливу емоційність одразу, як тільки зоровий контакт закінчується. Межі дозволеного поки що регулюються тільки зовнішнім контролем. Стоїть чийсь дитячий велосипед? Треба прокататися, незважаючи на лемент роззявки-власниці. Доганяй! Мені весело!.. Двері, зачинені кимось зсередини? Знаходимо підходящу викрутку і намагаємося відколупати замок. «Санько, навіщо тобі чужа зачинена кімната? Ти ж не тут мешкаєш». — «А я хочу взнати, що там..» Дитяча безпосередність реагує тільки на окрики матері. Втім не завжди. «Весь у батька...», — стурбовано зітхає Іванна. Батько від них пішов. Кілька років тому, Анжелка ще й не ходила. Жили у будинку покійних батьків Іванни, тому ділити особливо було нічого. Коли треба було взяти нотаріально завірений дозвіл на перевезення дітей через блокпости під Маріуполем (хоча навіщо той дозвіл у межах України?), прогнав колишню дружину матом, ще й ударив навздогін. Саме розслабився за пляшкою спиртного, а тут — вона зі своїми справами... Іванна рік не наважувалася навіть припустити, що полишить батьківську хату і виїде з дітьми кудись далі Маріуполя. За межами села бувала тільки під час навчання в найближчому педагогічному коледжі. А тут — Київ...

Ім’я у неї нетипове для донецьких. Бо сама з сім’ї «западенців», як часто називають східняки уродженців Правобережної України. Батьки переїхали на Донбас із Хмельниччини дуже давно, тут і поховані. Власне, вона й українською після смерті батьків майже не розмовляє. А бачиш же — сусіди, з якими її мама завжди у злагоді жила, допомагала, чим могла, «бендерське» коріння пригадали одразу, як уся оця катавасія заварилася... Навіть зараз, виїхавши на деякий час на мирну територію і теоретично маючи можливість поїхати до родичів — двоюрідної бабусі і дядька — душею рветься додому, до тієї хати, в якій росла. А родичі на Заході? Вони не кликали... То вона раніше пропонувала бабусі до неї переїжджати, бо знає, що тій непереливки з питущим дядьком... А тепер уже запрошувати нікуди... «Поки що», — намагається переконати себе і дітей. Бо не може ж ця війна без кінця продовжуватися, правда?..

Погріб як гарантія виживання

І непосидючий Санько, і чотирирічна Анжелка, і серйозний не за віком тринадцятирiчний Юрчик уміють дуже швидко ховатися в погребі. За рік натренувалися. Насправді вони не з лякливих. І вважають, що їхньому селу пощастило: жоден земляк під час бомбувань досі не загинув. Тільки молочно-товарну ферму розгатили прямим попаданням. А так — усі хати досі цілі. Сусіднім селам не пощастило, там є і жертви, і садиби зруйновані... За рік обстрілів вони вже навчилися розрізняти за звуком, як близько летітиме снаряд. Звісно, набридло весь час до погреба стрибати. Почали прислухатися: ага, ці далекувато летять, можна біля входу зачекати, може, полякають та й перестануть стріляти... Погріб вони за минулий рік облаштували, мабуть, краще за хату. Частенько й ночувати там доводилося. А ще він — гарантія виживання сім’ї. Мама-вихователька підрахувала: зарплата, яку «деенерiвцi» почали виплачувати сільським освітянам в рублях, коли перерахувати на гривні, зменшилася втричі. Ясно ж, купують, як правило, тільки необхідні продукти. Гуманітарна допомога?.. Подруга з Тельманово казала, їм іноді роздавали. Цілими упаковками, з крупою, консервами, засобами гігієни... А місцева голова сільради покликала — кілька кілограмів цукру і макаронів зважила. Сказала — це все, що було. В магазинах місцевих, де родичка її керує, з’явилися тим часом і рибні консерви, і тушонка, і крупа... Потім у когось із районної адміністрації знайшли ящики погнилих бананів, погризену міллю гречку. Здається, навіть справу завели, хтось там у Росію від суду втік... Усім же зрозуміло, що ніхто вже тієї «гуманітарки» не поверне й не роздаватиме. Вся надія на город і на домашню живність: скільки за літо в погріб напасеш — ото на стільки й розраховуй...

Зозулина школа

Ми чекали на канікули дітей з інтернату, розбомбленого обстрілами на окупованій території Донбасу. Виявилося, що без засобів до існування лишилося більше двадцяти діток від 7 до 17 років, яких ніхто не забрав додому. Інтернат розформували, бо цілих приміщень, придатних для життя, не лишилося. Лишилися діти, якими, наскільки це було можливо, опікувався директор місцевої школи та вчителі. Пізніше підключилися знайомі директора з неокупованих територій. На новорічне свято волонтерки-відчайдухи з-за лінії розмежування вирішили порадувати діток солодощами, іграшками... Привезли, глянули, — а в тих навіть на вулицю, на сніг вийти ні в чому. Ні одягу, ні взуття... Через кілька днів привезли вже не іграшки й цукерки, а найнеобхідніше — труси, футболки, черевики, платтячка...

Родичі в цих дітей з’явилися тоді, коли волонтери намагалися організувати їм поїздку на канікули за межі «ДНР»-«ЛНР». Категорично відмовилися давати дозволи на виїзд без супроводу батьків. Сказали: «Їх там на органи продадуть!»

«Нас теж усе село такими страшилками лякало, — знизує плечима Іванна. — По телебаченню ж тільки таке й розказують... Ми, щоправда, вже рік удома телевізор не вмикаємо. Лякалок і в житті більше ніж треба..».

Дізналися ми від Іванни і ще деякі подробиці з дитячого життя у школі-інтернаті. Виявляється, батьки тих зозуленят, яким не знайшлося місця вдома, отримували і продовжують отримувати на них допомогу від держави: «Вони у перші ж дні витрачають ті гроші на дорогу контрабандну ковбасу і коньяк. А потім ходять, скаржаться, що нічим дітей годувати... Ті діти їм насправді тільки заважають вдома... Тому вони, звісно, ходять, шукають, де у кого щось погано лежить. Жити ж якось треба..».

Підлітки, до яких батькам нема особливого діла, іноді втікають до ополчення — там можна поїсти. Щоправда, декого з дітей, що шукали кращої долі у сепаратистському війську, вже поховали. Не тільки з неблагополучних сімей. Були й такі, кого романтикою в одне місце вдарило, а «благополучні» тато-мама на Путіна понадіялися. Тільки він чужих дітей доглядати й не обіцяв.

«Кому ми потрібні?.».

Іванна хоч і переконалася, що на органи в Україні дітей не розбирають, повернулася додому, до городу. «Там хоч погріб свій. Та й кому ми в чужому місті чи селі потрібні? — розмірковує хоч і засмучено, але рішуче. — Та й не для всіх я «бендерка», з подругами одне одну якось підтримуємо. А там видно буде..».

До себе в погріб вона забрала портрет Шевченка з рушниками, які нова інспекторка райвідділу освіти наказала зняти зі стіни в дитсадку. Замотала в якусь стареньку одіж. Вірить, що невдовзі все одно прикрасить ними святкову залу, в якій не будуть тріскатися шибки від обстрілів. Мама ще однієї нашої юної гості з окупованої території після повернення дочки — талановитої маленької танцюристки і співачки, сором’язливо запитала: «Ви ж до нас у гості приїдете, коли все це закінчиться?»

Вони вірять, що ми приїдемо.