Вагон світла, вагон надії

У Києві стараннями Театру ім. І. Франка та Міжнародної антинаркотичної асоціації започатковано спільний арт-проект, у якому клієнтам реабілітаційних центрів надано можливість здобути акторські навички і відновити в театральних сюжетах драматичні ситуації з пережитого ними самими.

Кінець липня, у столиці страшенна спека. Майже ніякого театрального життя. Завмерли й донедавна промовисті вітрини «франківців». Але біля входу на Малу сцену імені Сергія Данченка — натовп. Афіш немає, але театрали й без них знають: сьогодні тут вистава «Останній вагон». Лише за запрошеннями. Може, вдасться потрапити? Не прем’єра, дійство було показано вже не раз, і розголос зробив свою справу. Нарешті вхід «усмоктав» і запрошених, і просто охочих.

— Наркоманія — це тимчасовий тріумф Сатани... — каже у вступному слові Тарас Жирко. — Люди, яких ви побачите, його жертви. Вони не є акторами. Вони прийшли на сцену після лікування. Цілий період життя — 10-15 років — з їхнього людського життєпису випав. Їм повернули надію. Але... Треба щось робити з цим життям. Ми ж, упевнені в тому, що театр повинен вчити, допомагати людям ставати кращими, вирішили прийти цим молодим людям на допомогу. Хто приходив до них раніше? Поважні дядечки з портфелями, промовами...

А що як до них звернуться такі ж, як вони самі? Ті, що пережили таке саме пекло? І покажуть, що це таке. І їм, і тим, хто може в нього потрапити. Не промовами, а світлом театральної правди. Тим правдивішої, що вона — із самого життя.

...Вокзал, оголошення, потяг, перестук коліс, один за одним у вагоні — пасажири. Незабаром кожному стає зрозуміло: поруч — ті, як і він сам, позначені страшним тавром — «наркозалежні». Що і хто підштовхнув до отрути? Як, коли? І хто, як знайшов у собі мужність і силу вирватися з наркотичного дурману? П’ять розповідей — ні, справді драматичних історій, розкритих iз такою природністю, яка не завжди притаманна навiть професійним акторам...

Зазирнемо ж за лаштунки — звідки? Як це вдалося? Як народилася вистава, аналога якої важко знайти в анналах історії театру?

Почалося з того, що відомі «франківці» Остап Ступка та Дмитро Рибалевський побували на одній з любительських вистав у київському реабілітаційному центрі — у Святошинському районі. Гостей зацікавив незвичайний творчий проект, учасниками якого були молоді люди з програми ресоціалізації за допомогою театрального мистецтва. Митці загорілися ідеєю — допомогти клієнтам, але як? Для початку вирішили показати свій спектакль. І вже через тиждень повернулися до центру з технічною підтримкою — звуком, належним обладнанням, декораціями і зіграли для реабілітантів 50-хвилинну постановку «На полі крові». Показ пройшов успішно. І «франківці» разом iз керівником Міжнародної антинаркотичної асоціації (МАА) Євгеном Нерухом, керівником PR-відділу Олександром Гогілашвілі та керівником медіа-творчої ресоціалізації ART-CINEMA Олексієм Бірулею (який, до речі, зіграв у майбутній виставі) створили спільний проект — роботи театру та реабілітантів.

Під патронатом художнього керівника Театру ім. І. Франка Станіслава Мойсеєва любительска театр-студія центру вже на весну 2014-го перетворилася в арт-проект, а його учасники заходилися набувати професійних акторських навичок, навчаючись сценічної справи у провідних спеціалістів театру. Головою арт-студії став заслужений артист України Тарас Жирко, актор, режисер. Серед дисциплін, якими наполегливо оволодівали учасники ресоціалізації, були хореографія, акторська майстерність, сценічна мова, рух, вокал, пластика.

За рік цієї роботи, репетицій, занять у театрі до проекту долучилися дев’ять учасників (з клієнтів наркоклініки). Однак не всі витримали навантаження. Залишилися у цій аж ніяк не легкій справі шестеро.

Так народилася прем’єрна постановка арт-студії — документальна драма «Останній вагон», побудована на істинній історії життя молодих людей, учасників студії. За ходом занять усі їхні розповіді зусиллями режисера-постановника злилися в єдину повість про проблеми наркотичної залежності, про той уявний, але дощенту нищівний світ, в якому опиняється чимало молоді, в числі якої — люди яскраві, талановиті.

16 квітня відбулася допрем’єрна презентація новонародженого спектаклю. Офіційний показ — 18-го. Серед глядачів було чимало артистів, публічних осіб, політиків, громадських діячів.

У головних ролях — шестеро молодих із програми реабілітації: Андрій Скутельник, Анна-Марія Громико, Андрій Біруля, Єгор Тищенко, Поліна Донець-Вілкова та Вячеслав Кушиков. Їхні розповіді — пристрасні, гранично емоційні — це сценічні сюжети про безвихідне, сповнене жахів життя (не життя — існування!) наркоманів, а головне — про те, що є й світло в кінці страхітливого наркотичного тунелю: за наявності волі, мужності, ясності мети можна вирватися з наркозалежності — наздогнавши «останній вагон» потяга на маршруті «загибель — життя».

Ось що казав про нову роботу театру Станіслав Мойсеєв:

— Мета проекту не розповідати загальновідомі факти про шкідливість наркоманії або жахати людей депресивними сюжетами. Ми хочемо, щоб театр став своєрідними ліками для кожного учасника програми реабілітації. Це спроба надати театрові максимальну чесність, досягти відвертого діалогу з глядачем і задіяти театральний дар — очищати душу людини. Я вважаю, що люди, які усвідомлюють свою проблему і звернулися в реабілітаційний центр, — дуже сміливі. А ті, хто відважується розповісти громаді історію свого життя, — це яскраві приклади залізної волі та вияву впевненості в собі. Найбільша цінність проекту в тому, що вік його учасників у діапазоні 20-25 років.

«Останній вагон» уже подолав неабияку відстань. У квітні зробив зупинку на сцені ТЮГу на Липках. У травні учні восьмих та дев’ятих класів Київської гімназії № 48 (яку називають школою радості) на чолі з класними керівниками та соціальним педагогом побачили його на малій сцені Київського академічного театру на Липках. .

...І ось липнева зустріч з киянами на рідній сцені.

У наркомана лише три шляхи: лікарня, в’язниця, цвинтар... У того, хто прагне позбутися наркотичних ланцюгів, єдина гідна дорога — згадати про людське в самому собі. Режисерська інтуїція підказала Тарасові Жирку серед інших влучних знахідок дуже промовисту. Вловивши модну серед молоді пошесть — футболки з власними фото, режисер знайшов переконливий, зримий образ: галерею дитячих світлин учасників вистави, що з’являються у кожного на грудях. Повернення до світлого дитинства — це повернення до життя.

Агов, театральні діячі! Хто візьметься за створення вистави, скажімо, з молодиками, які вийшли з пекла злочинства, в’язниці, «навчання» у запеклих «братків» і прагнуть повернутися до «цивілізованого суспільства»? Або з тими, хто майже безнадійно долає «постбойовий» армійський синдром? Чи потраплять вони у ваш «Останній вагон»?