Стіна радості

75-річний Василь Коркішко відомий у Полтаві як художник-монументаліст. Він створив сотні монументальних мозаїк. Його найбільша робота з мозаїки — в центрі Полтави на фасаді басейну «Дельфін». А оскільки останнім часом, за словами художника, замовлень на подібну роботу не стало, пан Василь узявся за власний будинок. І тепер завдяки мозаїці раніше нічим не примітна двоповерхова будівля на Дублянщині притягує до себе погляди. Сюди навіть приводять на екскурсію дітей із дитсадків та шкіл. А минулоріч на міжнародному конкурсі в Одесі в номінації «На видноті всього світу» за живописно-монументальні та декоративні композиції, зображені на стінах своєї оселі, митець отримав диплом І ступеня — при тому, що мав серйозних суперників аж із 14 країн світу. Роздивлятися ці композиції можна довго (до речі, монументальну мозаїку краще споглядати на відстані — тоді вона просто грає кольорами). Тут тобі й вітряк, і лелеки — символи України. Нестор пише Біблію... Чумаки везуть сіль... Ярославна проводжає князя на битву... Леся Українка зображена на повен зріст... Плаче Шевченкова Катерина... Аж ось вас пронизує погляд самого Тараса Григоровича. Українського пророка в родині Коркішків по-справжньому шанують. Його «Кобзар» тут — настільна книга. А портрети Шевченка і намальовані фарбами, і викладені з мозаїки на стінах будівель. «До того ж у нас і син, і онук — Тарас», — говорить дружина Василя Коркішка — пані Надія.

На іншому боці будинку, де поки що зображені кобзар, дзвонар, а понад усім — Всевишній, які зайняли лише частину стіни, пан Василь задумав створити ще й композицію, присвячену Небесній сотні (ескіз її вже готовий). А далі, планує, Богдан Хмельницький показуватиме булавою на Москву... Загалом художник замахнувся на весь будинок — аби тільки, говорить, вистачило сил. Пояснює, що в мозаїчному мистецтві є свої секрети: викладаючи на цементний розчин уламки керамічної плитки, потрібно весь час відчувати малюнок і колір. Складність цієї техніки ще й у тому, що завжди бракує вибору керамічної плитки різних кольорів, тож нерідко доводиться задовольнятися тим, що маєш. Звісно, можна випалити плитку потрібного кольору самому, але для цього знадобляться піч, енергоресурси, що стали надто дорогими. Тож зазвичай керамічну плитку художнику доводиться купувати, хоч, буває, її приносять друзі, знайомі. До речі, пан Василь володіє ще однією цікавою технікою — розписом по керамічній плитці або майолікою. Аби добитися бажаного результату, тут уже без печі не обійтися: шматочки смальти, викладені на плитці, при температурі 1000 градусів розпливаються і створюють ефект акварелі. Композиції з майоліки можна побачити як усередині будинку Коркішків, так і на фасаді однієї з будівель садиби. Господар стверджує, що переваги композицій як із мозаїки, так і з майоліки в тому, що вони дуже довговічні. Радуватимуть око, допоки й стоятиме сам будинок.

Завітавши ж усередину оселі Коркішків, спершу не можеш зрозуміти: це чиясь домівка чи картинна галерея, музей. Річ у тім, що картинами обвішані всі стіни в кімнатах. А ще витвори мистецтва в рамках просто стоять попід стінами, залягають на горищі. Малює ж бо і глава сімейства — Василь Коркішко, і його дружина — пані Надія (разом вони — 45 років), і сини — 35-річний Тарас та 33-річний Богдан. Тож не дивно, що картинам у просторій оселі тісно. Господарі стверджують, що останні просто неможливо порахувати.

«Можу малювати в будь-якому жанрі, хоч надаю перевагу пейзажу. А ще — іконі. За радянських часів часто доводилося зображувати Леніна, тож міг створити його образ із заплющеними очима, — посміхаючись у вуса, розповідає господар незвичної оселі. — Тепер із заплющеними очима можу намалювати Ісуса Христа чи Матір Божу — так, як бачу їх сам. Любов до храму, до церковних святинь прищепила нам із братом мати. Малюю ікону навіть у релігійні свята — вважаю, це не гріх. Багато створених власноруч ікон подарував церквам. Свого часу разом зі старшими синами Анатолієм та Едуардом (вони також художники) розписував храм Віри, Надії та Любові в Полтаві, там також можете побачити багато моїх ікон».

Пан Василь зберігає й найцінніші ікони з материної хати. Зізнається, що був віруючим завжди. Пригадує: якось за радянської влади, оформляючи мозаїкою автобусну зупинку у Великих Сорочинцях, разом із напарником вписали у пейзаж невелику церковку. Художня рада, приймаючи роботу, наказала храм Божий зрубати. Художники побажання виконали, а згодом тишком-нишком знову зобразили на тому ж місці церковку — так вона й стоїть по цей день, уже років сорок.

Ікони художник створює частіше на дереві — найкраще, стверджує, їх писати на липі, а ще можна на вербі. Скріплює дошки дубовим клином, обробляє зворотний бік ікони воском, що робить її, за словами митця, вічною.

Сини Тарас і Богдан у працелюбстві не поступаються батькові. Обоє закінчили спершу художнє училище, а потім факультет реставрації музейного живопису академії мистецтв. Пан Василь зізнається, що й сам тепер, бува, у них учиться. От, скажімо, скріплювати дошки під ікону дубовим клином і обробляти їх воском саме сини його навчили. Тарас нині реставрує картини, які коштують мільйони. Богдан розписує церкви. «Оце — Богданові пейзажі, а це — Тарасові натюрморти, — показує пан Василь живопис синів. — Як бачите, у кожного свій почерк».

Оскільки в сім’ї всі малюють, пані Надія почала й собі, довівши, що починати ніколи не пізно. Нині в неї за плечима тільки персональних понад п’ять виставок.

«Мені увесь час було не до творчості: спершу синів піднімали на ноги, потім учили, а тоді пішли онуки, — ділиться зі мною Надія Коркішко-Воронцова. — А коли вже повернуло на шостий десяток, з’явився нарешті час і для себе».

Пані Надія полюбляє малювати квіти. Говорить: як поїдуть улітку на батьківщину чоловіка, в село Кунцеве, а там, біля старенької свекрушиної хати, все потопає в різноцвіті. Отож уранці, коли на город іще йти рано, бо росяно, вона сідає й малює.

Хоч уже давно вважається, що дітям краще жити окремо від батьків, Коркішки — і батьки, і діти — мешкають під одним дахом. Стоять одне за одного горою. А пані Надія мириться не лише із синами, а й із невістками.

«Особливих статків за вік не нажили, — констатує вона, — хоч усе, що людині потрібно, маємо: дім, дітей, онуків. Іще одне наше багатство — картини. На долю нам скаржитися нема чого».

Ось така незвичайна сімейка мешкає в будинку з мозаїкою на стінах.