Сонце як персонаж

Більшість Пилип’юкових книжок — ужиткові. Звичайно, мистецтво у своїй основі — все ужиткове: окраса буття. Та за віки мистецтво навчилося не лише активізувати дух, а й спонукати людину до цілком конкретно-утилітарних рухів. Як-от: зірватися з місця, аби на власні очі побачити звабливі пейзажі, зафіксовані фотомайстром. Наприклад, В.Пилип’юком, котрий насамперед — автор численних туристичних альбомів. Причому, не важить, чи їхній глядач таки подасться на особисті оглядини чарівних місцин, а чи дістане повну втіху лише від споглядання світлин. Коли відомий аналітик фотомистецтва Є.Пєтровская пише про «небывалый познавательный механизм» фотографії — то це дотичне усієї творчості львівського майстра (Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002). Про те саме пише й мистецтвознавець Володимир Овсійчук: зроблене Пилип’юком — «пізнавальний та артистичний матеріал для естетичної насолоди» (Василь Пилип’юк. Біобібліографічний показчик. — Л.: Львівська національна наукова бібліотека ім. В.Стефаника, 2013).

Повною мірою це стосується не лише пейзажів, а й репортажної, ба навіть офіційно-представницької частини Пилип’юкового репертуару (коли служив особистим фотографом Президента України Л.Кравчука). Як значить ще один арт-теоретик Роман Яців, «сьогодні вже важко віднайти ту поворотну точку, коли прикладні та офіційні (державні) фотопраці в його фаховому досвіді збалансувалися з відсторонено-творчими, естетично пошуковими. Відповідно, критерії останніх стали визначальними для репортажних за всією структурою формальних вимог» (там само). Саме мистецька енергетика перетворює суто журналістські роботи на справжній літопис. Принаймні патетика Дмитра Павличка не виглядає аж такою надмірною: «Василь Пилип’юк — один з найбільших істориків України. Його образи України ХХ століття переживуть віки». Таких «історичних» книжок у доробку фотографа — з десяток.

Пейзаж та репортаж мають в українському фотомистецтві немале представництво славних авторів. А от у чому Пилип’юк цілком ексклюзивний — у своїй книжковій серії «Постаті»: біографії, «написані» об’єктивом. Або, за влучною оцінкою вже згадуваного Р.Яціва, «антропософські студії над загадками «творчого розуму». Ця бібліотечка теж має вже під десять томів.

Та хоч як дивно, найменше у Василя Пилип’юка суто мистецьких альбомів, де немає жодної іншої мети, окрім самого мистецтва як надзвичайного і повноважного представника чарівного дивосвіту. Можливо, тому, що його глибоко вкорінений журналізм не дозволяє втратити жодного інформаційного приводу — а їх, як відомо, ніколи не бракує. Та попри те, ось-таки вийшло ще одне Пилип’юкове мистецьке портфоліо — либонь, найповніше й ретельно дібране: «Світовідчуття епохи».

Тут знайдемо краще з усіх жанрових здобутків художника. Більше, звісно, пейзажів. Оскільки серед майже півтисячі картин представлено зйомку від 1970-х до сьогодні, можна побачити метаморфози стилю. Класичні ландшафти, які змушують пригадати чи то старих голландців, а чи «передвижників», поступово заміщує символіка кольорових ритмів, яка творить казку, легенду, міф. Опанувавши усіма можливостями кольоровідтворення, котрі надає сучасна техніка, В. Пилип’юк чимдалі частіше вдається до монохромної гами, що ліпше надається на таке міфологічне сприйняття довкілля.

У біографічній книжці Степана Голубки про Василя Пилип’юка «Митець національної світлини» (Л.: Світло й Тінь, 2013) натрапив на детальку, котрій автор ніби й не надав значення: якось не застав свого героя вдома, бо той «виїхав шукати сонця». Як на мене, це головна, визначальна, наскрізна характеристика. Сонце для Пилип’юка — чи не єдиний персонаж узагалі. Саме на нього він і полює, а гори й долини, ліси і річки, вулиці й будівлі — лише сцени сонячного бенефісу. Сонце — в кожному кадрі. Навіть коли воно лишень нагадує про себе дивною тіньовою структурою. А нічні знімки — лише підкреслення його відсутності. Пилип’юк настільки гіпнотизований сонцем, що геть ігнорує електрику (яка ж, справді, казка під жарівкою?). Навіть його портрети модельовані винятково природним освітленням.

Портрет — другий імідж-бренд В. Пилип’юка. Хоч він виразно репортажний, та з розлогої фотосесії щоразу обирається не найбільш експресивний, а найбільш символічний кадр. Раніше, коли не вистачало потрібного авторові інтегрального рівня, вдавався до технічних хитрощів (як-от ізогелія на знаменитому портреті Романа Іваничука 1984 року); тепер усю символічну роботу в його кадрі робить сонце.

У В. Пилип’юка є давніший альбом «Долею подаровані зустрічі» (1999), де зібрано портрети упізнаваних постатей нашого часу. Але ще більше у нього знімків непублічних осіб — просто люди. У соціальному вимірі таке знімкування «пересічного» народу вельми впливове на глядача й незрідка буває небезпечним для влади. Сьюзен Зонтаґ у своїй головній книжці «Про фотографію» (К.: Основи, 2002) наводить факти впливу «портретних» фотоальбомів на громадську думку. Наприклад, «1934 р., через 5 років після опублікування цих знімків, нацисти вилучили непродані примірники альбому «Обличчя часу» Августа Зандера». Щось подібне трапилося і з В. Пилип’юком, ще як працював фотокором районної газети: коли опублікували його колоритний знімок якогось сільського дідуся, редактор отримав покарання від парткерівництва — мовляв, «вам уже нікого фотографувати? Взялися за колишніх з оунівського бункера?»

Такі промовисті портрети С. Зонтаґ називала «фотоінтерв’ю». А Р. Яців у передмові до «Світовідчуття епохи» — навіть «фотобелетристикою… типологічно близькою новелістиці В. Стефаника». Можна просто уявити собі книжку Стефаникових творів, проілюстровану Пилип’юковими світлинами, і підозра у компліментарному перебільшенні такого співставлення одразу зникне. Ще раз зацитую американську дослідницю: «Найбільшої слави фотографія зажила завдяки своїй здатності виявляти красу в простому, нікчемному і старому». Це також уповні стосується безіменної портретної галереї В. Пилип’юка.

В альбомі «Світовідчуття епохи» є ще багато чого. Приміром, світлини «з неба». «Перламутровий Львів» — зняте з гелікоптера місто крізь напливи легких хмаринок — правдивий шедевр. Схоже, невдовзі матимемо чергову цікавинку від нашого фотомитця — небесну колекцію a la Арту-Бертран (французький фотограф, що уславився 1999 року книжкою «Земля з неба»). Коротше, такі альбоми, як «Світовідчуття епохи», називають magnus opus — головний твір (щоправда, від Пилип’юка завжди можна очікувати «стрибання вище голови» і побачити ще й не таке).

Magnus opus видають солідно-академічно (як у нашому випадку) і додають детальний авторський життєпис. І тут, без сумніву, варто згадати цю історію self-made-man бодай пунктирно. Тим більше що побачили світ дві помічні книжки: згадувані «Біобібліографічний покажчик» (на 496 сторінок!) та документальна повість С. Голубки. Задумаймося: за півстоліття Шевченківська премія дісталася тільки одному фотографу — В. Пилип’юкові. Почав знімкувати, як багато хто — в дитинстві. Але мало хто, будучи школярем, уже публікувався у пресі. А будучи студентом — переміг у фотоконкурсі найголовнішої тоді газети «Правда». У 28 років В.Пилип’юк має свою першу фотокнижку (Л.: Каменяр, 1978). Далі його світлини починають публікувати у спеціалізованому видавництві «Мистецтво»: шість книжок з 1984-го до 1991-го. Згодом він відновлює журнал «Світло й Тінь», що виходив у Галичині у міжвоєнні роки, та засновує однойменне фотовидавництво, а трохи згодом і першу приватну фотогалерею — чим усім «відновив інституційність розвитку фотомистецького життя» (Р. Яців).

До речі, ділянку в центрі під цю галерею Пилип’юкові виділили із вдячності за вирішальний вплив, що справив на ЮНЕСКО його львівський фотоальбом у перебігу процедури внесення Львова до списку міст світової спадщини. А було ще й таке: коли на Римському вокзалі спритні тамті злодії поцупили в нього сумку з усією апаратурою, Ватикан відшкодував її вартість — теж із вдячності за майстерні знімки Папи.

В. Пилип’юк стає першим офіційним фотографом першого українського Президента. Влаштовує у Львові перший міжнародний салон художньої фотографії FIAP (Світова федерація фотомистецтва, яка має лише кілька сталих заходів на рік і зазвичай не ведеться на розширення виставкових імпрез). Тепер муніципалітет навіть використовує В. Пилип’юка для впливу на масову свідомість містян, як про те пише С. Голубка: «Будівля Укрсоцбанку в центрі Львова не сприймалася львів’янами, преса нещадно критикувала її». Та коли Метрові запропонували організувати у чисельних внутрішніх холах банку постійно діючу мистецьку галерею і він із тим впорався, «на банківський будинок перестали сипатися звідусіль словесні нападки». А попри «державницькі», сказати б, моменти біографії В. Пилип’юк ще й мимохідь дістає титул «батько української еротичної фотографії» (С. Голубка).

Така аристократична амплітуда сільського з походження хлопця («наш фото Граф», — якось назвав його ректор Української Академії друкарства Б. Дурняк). Вдача Василя Пилип’юка — ренесансно-раблезіанська; йому завжди хочеться ще; часом — надміру. От і в назві «Світовідчуття епохи» — зайвина. Про яку епоху мова посеред «вічних» ландшафтів? Навіть облич, що уособлюють конкретний український час, тут обмаль. Тож ніякої епохи немає. Взагалі немає часу. Точніше, тільки теперішній: тут і тепер. Та й відчути світ як світло можна хіба в позачассі. Медитуючи.

Медитація — код Пилип’юка