Радість і біль Володимира Єрмоленка

«... Читати тексти — замало, думати про якісь ідеї — замало. Ідея — це певна жива клітина, яка проходить шлях. І як ми прийшли сюди за якоюсь траєкторією, перетнули якийсь простір і час, і нас принесло наше тіло, так само і будь-які ідеї мають власну біографію і тілесні та душевні траєкторії.

... Я зрозумів, що неможливо усвідомити твори Жан-Жака Руссо, не знаючи про його життя. Він страшенно боявся говорити на людях. Не можна розуміти Гофмана, якщо ти не знаєш деяких моментів його життя, не знаєш, що він був закоханий у дівчину на 20 років молодшу за нього. Врешті, неможливо зрозуміти Жака Дерріда, поки ти не знаєш деяких особливостей його біографії. Це алжирський єврей, людина зі специфічним кольором шкіри, і яка увесь час боялася багатьох речей.

... Власне 12 есеїв у книзі «Далекі близькі» — це спілкування з людиною, намагання читати, проникати, пізнавати. Особливість писання і творчості полягає в тому, що ти ніколи не розумієш насправді, що ти зробив. Книжки — це ніби діти: вони продовжують жити своїм життям, а пізніше приходять і кажуть про тебе щось нове.

Люди починають творити живі книжки. Філософія — це сфера, де не так легко створити живу книжку, дуже часто люди створюють мертві книжки. Інколи вважають, що вона буде від того кращою. Такі праці дуже добре захщаються у вигляді дисертацій.

... Радість і біль у літературі — це утопія. Я — людина, яка займається трохи історією. Мене захоплює XVIII-XIX століття. Коли я був молодший, то хотів вивчити латину і санскрит. Такий епік фейл, і в певний момент я зрозумів, що епік фейл — це круто, це класно, це виклик.

... Певні епохи переоцінюють насолоди й абсолютизують радість. Джакомо Казанова для мене з тих людей, які живуть в абсолютизованій насолоді. У його світі немає ніяких страждань, він ніби каже, що життя — це безкоштовна радість. XIX століття промовляє: «Ти платиш за те, чого навіть не робив». Це гіпертрофовані погляди на життя. Найцікавіше — коли людина починає думати.

... Творчість неможлива ні з чистої радості, ні з чистого болю. Люди, яким добре, не можуть створити щось добре, там більше техніки і менше мистецтва. Коли вам погано, то теж. Я вийшов на формулу, що біль і радість сполучаються. Коли людина перетворює свій біль на радість, то вона стає алхіміком, може сльози і рани перетворити на квіти.

Книга «Далекі близькі» про людей, які перетворили свій біль на радість так, щоб побачити в ньому щось особливе. Ця книжка екзистенційна. Історія ХХІ століття показує множинність життів, множинність траєкторій, множинність відповідей на певні ситуації, бо дуже часто ми стикаємося з тими ситуаціями, що й ці люди. Хтось як Гофман не любить своє тіло, як Сьюзен Зонтаґ має долати важкі хвороби. І мені здається, що важливо бути з ними в діалозі. Вони не можуть дати нам рецептів життя, але вони все ж таки щось створили зі своїм життям...»