Що ми за нація, що нікого не хочемо слухати. Історія нас таки нічого не вчить. Іван Виговський засвідчив, що Богдан «кричав, як божевільний і несамовитий, що треба відступитися від Москви». Цей моторошний крик зі смертної постелі — усвідомлення і трагедії суспільства, і своєї власної вини. М. Грушевський після жовтневого перевороту в Росії заявив, що треба підтримувати радянську Росію, бо також мав соціалістичну орієнтацію. Тільки тоді, коли ленінські банди спалили його будинок, у якому згоріла безцінна бібліотека, заявив зовсім протилежне: «У цьому полум’ї згоріла моя довіра до радянської Росії». Доречно згадати тут і слова Симона Петлюри: «Зовнішній ворог був би нам не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього — незгоду між собою, та мали б більше почуття відповідальності перед Україною». Один із відомих політиків також зазначив, що підписані угоди з Росією не варті паперу, на якому вони написані. «Пекельних мук безкраїй ряд» продовжується знову.
Тарас Шевченко також не з кращого боку відгукується про царську Росію і росіян: «Та й москаль незгірша штука: добре вміє гріти руки...» Або ж «Що москалі в Україні/ З козаками діють,/ Ото указ надрукують:/ «По милості божій,/ І ви наші, і все наше,/ І гоже й негоже». Чи ж «...Вони творили на землі,/ Ріками сльози розлили,/ А кров морями. Люди знають...»
Збереження миру на землі — найголовніша умова існування земної цивілізації. «...А буде син, і буде мати, і будуть люди на землі» — у цих словах сконцентровано неймовірну любов до життя, сприйняття правди як мірила буття, вселенську любов до народів, що населяють нашу планету, материнське начало людської цивілізації. На відміну від Петра І, який мріяв загарбати всю Європу, чи Леніна, який волів володарювати всім світом, Шевченко хотів увесь світ обійняти. Він гнівно засуджував загарбницькі плани Петра І та Катерини ІІ: «Кати! Кати! Людоїди!/ Наїлись обоє,/ Накралися; а що взяли/ На той світ з собою?»
Ми і нині ще не функціонуємо як нація, бо еволюція до людей українських йде дуже мляво, бо залишаємось усе ще людьми радянськими, бо живемо ніби не на своїй землі, бо немає повного відчуття, що це моя земля, це моя рідна Україна. Ми не одностайно стали проти ворога, за свою рідну мову, за свою книгу, свою українську пісню, своє телебачення, свою церкву. Сьогодні українська мова потребує особливого захисту і підтримки на державному рівні. Нас били, вбивали, нищили нашу мову. Засилля російської мови очевидне, тільки сліпий не бачить.
Ідеологія «руского міра» спрямована на асиміляцію і русифікацію українців, щоб розчинити українську націю в російській і витворити новий етнос російськомовних українців, тих-таки малоросів. Багатьом жителям Донбасу «вольний розум окував» шовіністський «рускій мір». Століттями російська церква сприймала Україну як Малоросію. Хіба сьогодні щось змінилося? Співає тієї самої, робить свою чорну справу. Шовіністській ідеї «русского міра» ми маємо протиставити свою українську національну ідею на основі поезії-вчення Тараса Шевченка, адже вона нам близька і рідна. Ми все ще не збагнемо, що без реалізації національної ідеї повноцінну самодостатню державу не побудуємо, не відбудеться справжнє національне відродження.
Шевченко всіх нас надихає, окрилює, єднає, наказує «жити та брататься», не вдаватися до ворожнечі і розбрату, бо тільки в єдності нація здатна вижити в цьому жорстокому глобалізованому світі. В Конституції записано, що ніяка ідеологія не може бути державною. Але безідейна держава — це прямий шлях до її розвалу, зникнення, до виродження нації. Ті країни, які успішно реалізували свою національну ідею, успішно будують гідне життя для своїх людей. Нам треба будувати найкращу європейську державу.
Шевченко вірив: «А я, брате, таки буду сподіватись, Таки буду виглядати».
Іван БОНДАРЕНКО
Харків