Письменник та історик Юрій Канюк поліг у бою
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
Очікування швидко справджуються. Умберто Еко, як і личить Маестрові інтелектуальної гри, побачив в інтернеті не облесника, що відволікає людей від читання, і не гробаря традиційної книжки, а ... могутнього союзника друкарського верстату: «Завдяки інтернету ми повернулися в еру текстів. Якщо раніше ми думали, що увійшли в цивілізацію візуального образу, то комп’ютер повернув нас до галактики Гутенберґа, і тепер усі відчувають зобов’язання читати».
Що ж до книжки, то цей винахід людства настільки ж досконало-вічний, як і колесо. Останнє можна «вдягти» в гуму й поставити на «Тойоту» — й воно залишиться тим самим дивом, що поскрипувало біблійними путівцями. Так само і книжка, запхана до смартфона, лишиться собою. «Можливо, сторінки більше будуть не паперові. Але книжка буде тим, чим є».
Далі постає запитання: а що ж то воно таке, Книга? Ані тут, ні в попередніх творах У.Еко не дає власного тлумачення цього феномену — схоже, це для нього щось сакральне, обтяжене табу. У «Маятнику Фуко» знаходимо фразу: «Наче книга або наче чари, що, зрештою, одне й те саме».
Відтак можна спробувати хіба приблизно реконструювати Екове розуміння. Читаємо: «Те, що ми називаємо культурою, насправді довгий процес добору та відсіву». Те, що можна вважати формулами культури, осідає в книжках й утворює глибинні горизонти живої води для автопізнання та самоідентифікації. Вже згадуваний Ш.Данціґ говорить про те ж інверсійно-іронічно: «Читають взагалі для того, щоб в інших побачити недоліки, які ми самі від себе приховуємо».
Але та жива вода конденсується у книжках непасивно. Її ретельно фільтрують жерці, якими У. Еко вважає редакторів, котрих він ставить нарівно з письменниками, а може, й вище: «Трансформація книги за допомогою кількох слів. Деміург чужого твору. Замість того, щоб узяти трохи м’якої глини і виліпити щось, постукаєш по затверділій глині, з якої вже хтось інший виліпив статую. Якщо правильно стукнути Мойсея, він заговорить» («Маятник Фуко»). Сьогодні У.Еко наголошує, що найбільше загрожена саме ця жрецько-редакторська ланка: «Всі дискусії поміж нами можливі лише на основі спільної енциклопедії... А через інтернет, який дає вам усе і прирікає на фільтрування не засобами культури, а на ваш власний розсуд, ми ризикуємо отримати в результаті шість мільярдів енциклопедій. І це завадить порозумінню... Ми були переконані, що з поступом глобалізації всі почнуть думати однаково. Результат маємо протилежний: глобалізація сприяє дробленню спільного досвіду». В цьому весь Умберто Еко: почав з компліменту інтернету, а завершив висуненням йому звинувачення.
У книжці «Не сподівайтеся позбутися книжок» іще чимало подібних сенсових гойдалок. Їхню амплітуду дбайливо підтримує співрозмовник Жан-Клод Кар’єр, автор сценаріїв до багатьох уже класичних французьких стрічок (зокрема до «Скромної привабливості буржуазії» Луїса Бунюеля). Так само, як італійський професор-літератор, цей французький інтелектуал вважає, що головна функція книжки — «навчити... дивитись і бачити». І так само занепокоєний можливою зміною книжкової форми: якщо вона стане всуціль електронною, то чи це безпечне місце для збереження людської пам’яті, «чи в майбутньому в нас буде достатньо енергії для функціонування всіх наших машин?» Чи не обернеться переведення книжки в е-формат «бібліокостом» внаслідок якоїсь техногенної катастрофи? Утім Книга пережила чимало таких «бібліокостів». Мусульмани спалили найбільшу в середньовіччі Олександрійську бібліотеку, приблизно тоді ж «християни за час перебування у Святій Землі знищили близько трьох мільйонів книжок». Авжеж, «приходить віра — спалює науку». На цю ж тему раніше (у «Празькому цвинтарі») висловлювався й У.Еко, як завжди ядучо: мовляв, «два найсильніші наркотики європейців — алкоголь та християнство».
Та попри таку похмуру археологію та футурологію, розмови Еко з Кар’єром здебільшого оптимістичні й навіть часом бешкетні. Як-от тоді, коли обидва колекціонери книжок, що мають вдома по 20-30 тисяч томів, згадують: «Особі, що у вас в гостях вперше та відкриває вашу імпозантну бібліотеку, але не знаходить нічого кращого, ніж запитати: «Ви всі ці книжки прочитали?», я даю зазвичай одну з двох відповідей. Перша: «Ні, це тільки ті, що я маю прочитати наступного тижня. Прочитані книжки вже в університеті». Друга: «Жодної. Якби я їх уже прочитав, то навіщо тримав би вдома?».
Словом, «усміхнені розмови», як влучно визначив тональність рецензованої книжки її модератор журналіст Жан-Філіп де Тоннак. Так само розумного й делікатного інтерв’юера знаходимо в іншій новинці: Юстина Соболевська, «Книжка про читання» (Л.: Видавництво Старого Лева, 2014). Щоправда, польська журналістка провадить не прямі, а віртуальні бесіди зі знаменитостями (є серед них і Еко, і Кар’єр) — але від того не менш цікаво. Знаходимо тут і маловідомі факти з минулого, наприклад, про те, що зовсім недавно — за історичними мірками — книжки читали винятково вголос: «Вигляд єпископа Мілана Амвросія, який читав подумки, здивував Святого Августина. Це було 383 року». Маємо й обережну аналітику сучасного книжкового ринку: «Останніми роками у Великій Британії електронних книжок продається більше, ніж книжок паперових. Революція вже відбулась, і ми не знаємо, як незабаром виглядатиме видавничий ринок. Докорінна зміна полягає в тому, що кожен самотужки може опублікувати власну електронну книжку. І лише тоді, якщо вона матиме успіх, нею зацікавляться традиційні видавництва з пропозицією видати у паперовому варіанті. Авторка «50 відтінків сірого» спочатку опублікувала роман в електронній формі, отримала визнання в середовищі інтернет-користувачів, і лише після цього очолила списки традиційних (паперових) книжок-бестселерів».
З гумором у пані Соболевської теж усе гаразд. Ось вона розповідає сумно-кумедну історію, як англійські університетські філологи влаштували гру «Зізнання в нечитанні», й переміг той, що принижено визнав, що не читав «Гамлета». Проте, коли інформація дісталася преси, його звільнили з посади... Утім, казус непрочитаності найвідоміших текстів таки існує: «Якщо створити рейтинґ «найнепрочитаніших» книжок, то, мабуть, переміг би саме «Улісс». Випередити його могла б, мабуть, «Біблія».
Щось подібне знаходимо і у книжці Шарля Данціґа «Навіщо читати?»: «Пруст належить до найгірше прочитаних письменників з числа тих, яких буцімто читають». На відміну від Ю.Соболевської, книжка котрої оприявнює горизонтальний зріз читацьких проблем, Ш.Данціґ розглядає їх вертикально: від поверхневих проявів до кореневих причин. Тут він дуже схожий на Умберто Еко і достойно конкурує з ним в аналітично-афористичній вправності.
Навіщо читати Паскаля, Бальзака, Флобера чи Вайлда? І не варто — Стефані Маєр, чиї «Сутінки» — перший роман про вампірів, який замішано не на крові, а на киселі»? Чому підлітки не можуть встояти перед книжками про вампірів, навіть якщо це не взірцевий «Дракула» Брема Стокера? Як «Гаррі Поттер» спричинився до феномену «добровільної відсталості» дорослого читача? У чому виразна межа між порнографією та літературою? Коли категорично не варто брати до рук «Тріщину» Френсиса Скота Фіцджеральда, а коли — «Майн Кампф» Адольфа Гітлера («коли минуло кілька років після того, як ти втратив роботу в країні з великою інфляцією»)? Чому читання політичних мемуарів омолоджує? І що трапляється, коли «недоумки також читають»?
Десь насамкінець книжки Ш.Данціґ значить: «Читання, напевно, можна вважати вдалим, коли нам від нього залишаються якісь фрази». «Навіщо читати?» залишило в моєму комп’ютері три сторінки афоризмів.
Починаємо публікувати результати експертного оцінювання піврічного видавничого асортименту — списки лідерів літа за версією Всеукраїнського рейтингу «Книжка року’2015». Оскільки остаточні місця визначаться після оцінювання усього річного асортименту в грудні, нині подаємо по сім найцікавіших книжок у кожній підномінації без визначення місця — за абеткою (перша літера бібліографічного рядка).
Номінація «ОБРІЇ»
Науково-популярна література
Валерій ЧЕРЕДНИЧЕНКО. Філателія для всіх. — К.: Смолоскип, 112 с.(п) |
Джон МЕДІНА. Правила розвитку мозку дитини. — К.: Наш формат, 376 с.(п) |
Збіґнєв ІЗДЕБСЬКИЙ, Януш Леон ВИШНЕВСЬКИЙ. Інтимно: Розмови не тільки про кохання. — К.: Махаон-Україна, 360 с.(о) |
Роберт Дж. ЛІФТОН. Технологія «промивки мізків»: Психологія тоталітаризму. — Х.: Віват, 416 с.(п) |
Стівен Р.КОВІ. 7 звичок надзвичайно ефективних людей. Потужні інструменти розвитку особистості. — Х.: Клуб сімейного дозвілля, 384 с.(п) |
Умберто ЕКО, Жан-Клод КАР’ЄР. Не сподівайтеся позбутися книжок. — Л.: Видавництво Старого Лева, 256 с.(п) |
Шарль ДАНЦІҐ. Навіщо читати? — Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 216 с.(п) |
Публіцистика / сучасні мемуари
Билл БРАУДЕР. Красный циркуляр. — К.: Laurus, 398 с.(с) |
Виктор ШЕНДЕРОВИЧ. Блокада мозга. — Х.: Віват, 240 с.(п) |
Володимир ФЕДОРІН. Гудбай, імперіє: Розмови з Кахою Бендукідзе. — Л.: Видавництво Старого Лева, 532 с.(п) |
Гарри КАСПАРОВ. Торговля страхом. — К.: Самміт-Книга, 232 с.(п) |
Євген МАГДА. Гібридна війна: вижити і перемогти. — Х.: Віват, 320 с.(п) |
Марсель Х. Ван ХЕРПЕН. Війни Путіна. Чечня—Грузія-Україна: незасвоєні уроки минулого. — Х.: Віват, 320 с.(п) |
Соня КОШКІНА. Майдан. Нерозказана історія. — К.: Брайт Стар Паблішінґ, 394 с.(о) |
Спеціальна література / довідкові видання
Ганс фон ДАХ. Тотальний опір: інструкція з ведення малої війни для кожного. Частина 2. — Л.: Астролябія, 224 с.(о) |
Дані текстових корпусів у лінгвістичних дослідженнях. — Л.: Львівська політехніка, 160 с.(о) |
Микола ТИМОШИК. Українська книга і преса в Італії. — К.: Наше культура і наука, 352 с.(п) |
Наталя ЯЦКО. PR та маніпуляції. Практичний словник.; PR та маніпуляції в інформаційній війні. Практичний словник. — К.: Видавець Вадим Карпенко, 512+224 с.(п+о) |
Руслан СЕНІЧКІН. Сніданки. Зима. Весна. Літо. Осінь. — К.: Самміт-Книга, 208 с.(п) |
Т.М.КЛИМЕНЮК, В.І.ПРОСКУРЯКОВ, Х.І.КОВАЛЬЧУК. Ілюстрований словник архітектурних термінів. — Л.: Львівська політехніка, 180 с.(о) |
Юрій МИЦИК, Олег БАЖАН. Історія України. — К.: Кліо, 680 с.(п) |
Під час виконання бойового завдання на Торецькому напрямку загинув військовослужбовець, письменник, історик і теолог Юрій Канюк. >>
Міжнародний фестиваль «Київський тиждень критики» — восьмий — традиційно у столиці відбувся в кінотеатрі «Жовтень». >>
У Києві до 3 листопада проходить 9-денний легендарний Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», історія якого почалася в 1970 році. >>
Фентезійних творів нині з’являється стільки, що встежити за всіма майже нереально. >>
У Києві є (був) кінотеатр, якому в цьому році виповнилося 113 років. >>
В Україні 29 жовтня - день пам'яті Павла Глазового, улюбленого багатьма поколіннями відомого українського поета-гумориста і сатирика, лауреата премії імені Остапа Вишні, першого лауреата премії імені Петра Сагайдачного (1922-2004). >>