Справжній полковник

— Владиславе Васильовичу, як довідались про події на сході?

— Про всі події дізнавався чи не найпершим, адже служу в Збройних силах України давно. На момент початку проведення АТО обіймав посаду заступника начальника центральної телерадіостудії Міністерства оборони України. З першого дня брав участь в антитерористичній операції як прес-офіцер прес-центру штабу АТО. 22 квітня 2014 потрапив під Ізюм, де стояв табір українських силовиків.

— У вас був досвід участі у військових конфліктах?

— Я з 1996 року беру участь у подібних збройних конфліктах, починаючи з українського контингенту в Боснії та Герцеговині. Побував майже в усіх гарячих точках, де були українські військові. У всіх миротворчих місіях, за винятком Анголи. Протягом 2003—2004 рр. виконував обов’язки офіцера взаємодії українського контингенту в Республіці Ірак. Щодо сходу, то я їхав виконувати свої обов’язки. Те, що покладено на військового журналіста: інформувати суспільство та громадськість про діяльність підрозділів Збройних сил України в зоні виконання поставлених завдань.

— Наскільки це складно — воювати на власній землі?

— Важче, тому що ти не є стороннім спостерігачем. Це твоя країна, це твої рідні, твої друзі, знайомі по той бік лінії розмежування. Це не якась далека точка на карті. Це твій рідний Донбас, куди ти ще кілька років тому приїздив у гості. Тепер на цій землі ведуться реальні бойові дії і гинуть твої співвітчизники.

— Коли прибули в Ізюм, що найбільше вразило?

— Звичайний польовий табір для розташування військовослужбовців. Були представники різних силових структур. Усі мешкали в наметах, польова кухня, польові комунікації. Вразило те, що хлопці з усіх силових структур були налаштовані рішуче. Всі готові були виконувати свої обов’язки щодо захисту нашої держави, викорінення кубла екстремістів, бойовиків, терористів, які на той час захопили мирні міста сходу України.

— Наступного дня після прибуття до Ізюма ви літали над Слов’янськом?

— Так. Разом із силовиками їздив туди, разом iз передовими групами здійснювали розвідку, патрулювання місцевості, щоб ця чума не розповсюдилася далі, на Харківщину. Я бачив, як відбуваються всі процеси в районі Слов’янська. 23 квітня вже літав над Слов’янськом у повітряну розвідку. Якраз прийшли перші вертольоти. В один із днів розкидував листівки над захопленим містом. Коли почалося проведення антитерористичної операції, щоб не постраждали цивільні мешканці Краматорська та Слов’янська, їм необхідно було донести інформацію про те, як вони мають діяти під час проведення операції силовиками. В першу чергу не підтримувати терористів, не брати до рук зброю, де б її не знайшли, вибухові речовини. Тримати вдома людей літнього віку, дітей, щоб не потрапили у місця, де будуть проводитись активні дії щодо знешкодження терористів. Була інструкція, як діяти цивільним людям. Іншого шляху, ніж доставити її повітрям в міста, захоплені бойовиками, не було. Коли ми повернулись на базу, нарахували в борту 38 дірок.

— 24 квітня у вас була перша розвідка боєм під Слов’янськом?

— Ми під’їхали на 3-й блокпост поблизу Славкурорту. Тривала операція. Були представники спецпідрозділів, Нацгвардії, представники високомобільних десантних військ. Підійшли під Слов’янськ. Сепаратисти, які чергували на блокпостах, запалили шини і відійшли від блокпосту. Відступили в місто та приготувалися вивести жіночок похилого віку з іконами, щоб вони кидались під БТРи. Самі за їхніми спинами планували вести вогонь по українських силовиках. Коли виникла така загроза, що зараз будуть застосовані саме такі методи гібридної війни, надійшла команда: «Залишити все і повернутись назад. Будемо відпрацьовувати операцію по-іншому... іншим шляхом звільняти Слов’янськ...» Наступного дня ми вилетіли на 5-й блокпост, який був між Краматорськом і Слов’янськом. Звідти було видно гору Карачун. Підлетіли туди. Там саме точився бій. Гелікоптер сів, аби забрати пораненого. Я ж побіг iз камерою знімати все, що відбувається. Не зчувся, як вертоліт полетів без мене. Довелося приєднатись до бійців, які вели бій і вже з ними на БТРі повернутись у базовий табір.

— Який виїзд у Краматорськ вам запам’ятався?

— Я кілька разів вилітав у Краматорськ, коли наші сиділи в облозі і тримали оборону аеродрому. Разом із нашими льотчиками був на тих бортах, які доставляли туди питну воду, продукти. Навіть підмогу. Підрозділи, які дислокувались безпосередньо на аеродромі в Краматорську, здійснювали ще й ротацію кількох блокпостів. Возили зміну на блокпости саме повітрям. Навколо аеродрому були «сепари». З найближчих гаражів та лісопосадок вели вогонь та обстрілювали аеродром. Підпалили з протитанкової ракети один із наших вертольотів МІ-8. Екіпаж зазнав поранень, а машина згоріла.

— Вам доводилося застосовуватити зброю?

— Я добре стріляю майже з усіх видів зброї. Можу замінити будь-якого бійця в потрібний момент. На передовій зняті погони, відсутні звання. Ти просто ще один боєць. Я з бійцями 80-ї бригади в одному БТРі катався три дні. Спілкувались на «ти» увесь час. Коли під’їжджали до табору, в одного з бійців виникло запитання про моє звання. Я відповів, що полковник. У них «відпали щелепи»... Всі ми просто бійці на передовій.

— Ви були в перших рядах силовиків, які звільняли Слов’янськ. Із чого розпочалась операція?

— Операція була чітко спланована. Я був iз першою штурмовою групою, в яку входили спецпризначенці та бійці 80-ї бригади. Заходили в Слов’янськ iз боку Славкурорту. Пройшли кілька рядів барикад укріплених районів оборони з мішків та бетонних блоків, автомобільних шин. Усюди було перекопано, вириті бліндажі, ходи сполучення. По нас кілька разів відкривали вогонь. Проте переважна більшість бойовиків втекла зі Слов’янська. Залишили для прикриття певну кількість сил та засобів, які своїми діями зв’язували наші війська. Кілька разів відстрілювались. Так ми подолали шість чи сім рядів барикад.

Дійшли до центральної площі, на якій розташована будівля міської адміністрації. Вийшло кілька міліціонерів, яких ми поклали на землю. Потім я і двоє бійців Нацгвардії вирішили встановити наш прапор. Один iз міліціонерів нас провів на дах, тому що будівля була замінованою. Вилізли нагору, встановили прапор, зробили класний «селфік» на даху слов’янської адміністрації. Іван та Василь iз Нацвардії встановлюють український прапор, а я їх знімаю. Потім міліціонер нас сфоткав утрьох. Фотографія облетіла весь інтернет.

Коли ми спустились униз, то нам сказали: «Навіщо ви встановлювали прапор. Зараз приїде хтось із керівництва і захоче прапор власноруч чіпляти...» Ми навідріз відмовились повернутись на дах будівлі, по якій працювали снайпери. Не головне, хто першим підняв прапор. Головне, що в місті Слов’янськ запанувала українська влада.

— Як реагували місцеві мешканці на українських силовиків?

— Люди нас чекали. Кілька днів, а то і тижнів, у місті не було світла, були перебої з водопостачанням. Продуктiв фактично не постачали. Люди чекали, що прийдуть українські війська та їх звільнять. Вразило, як бабусі вітали бійців, хрестили в дорогу, стояли плакали, цілували руки. Один літній чоловік став на коліна перед бійцями. Він хотів щось їм дати. В нього практично нічого не було. В кишені залишилась остання пачка зім’ятих цигарок без фільтра. Він простягнув її бійцям зі словами: «Візьміть-візьміть, хлопці... Я вас чекав...» І заплакав. Це вразило. Вразили світлі посмішки людей, які почали виходити на вулиці , як тільки більш-менш стихла стрільба. Їхні світлі обличчя. Люди жили кілька місяців у полоні страху за своє життя. Вони змогли вільно вийти на вулиці рідного міста, дивитись на світ широко відкритими очима, не боятись, що зараз їх схоплять та запроторять у катівню. Це також вразило тодішнього міністра оборони України Валерія Гелетея. Він спілкувався з мешканцями і раптом вийняв із кишені гроші, всі, що були в нього на той момент, та віддав людям. І то не був піар-хід.

— Чи були під час звільнення Краматорська?

— Із групою журналістів приїхали в Краматорськ через годину після його звільнення. Ми бачили, як бійці маркують місця, які заміновані. Починають виходити місцеві мешканці. Центральні райони були відключені від електропостачання. Люди побоюються, але виходять на вулиці, підходять до українських бійців, намагаються потиснути руку, подякувати за те, що прийшли. Далі були інші міста: Дружківка, Костянтинівка, Дзержинськ. Теж став свідком визволення цих міст. Приїздив за годину після визволення. У всіх містах бачив приблизно те саме.

— Ми знаємо і бачимо, скільки хлопців загинуло та скільки поранених. Перебуваючи на передовій, ви наражали своє життя на небезпеку...

— Виникали ситуації, коли можна було не «за цапову душу» загинути, починаючи з Боснії 1996 року, в Іраку кілька разів і в Конго, коли нас обстрілювали. Наші вертолітники підтримували дії урядових військ проти повстанців та здійснювали вильоти, а по нас гатили. В АТО було кілька моментів. Потрапляв на блокпостах під обстріл. Виходили на БТРах з-під вогню. В укріпрайонах по нас працювали і «Гради», і «Смерчі», і поряд міноментні міни рвались.

— Що або хто вас врятував?

— Покійний генерал Кульчицький мене врятував. Коли розкидали листівки над Слов’янськом, були відкриті всі ілюмінатори, всі двері МІ-8. Ми зависли над багатоповерховим будинком. По нас почали вести вогонь. А вертолітники знаєте, як ухиляються від обстрілу? Лягають на бік. І піді мною виникла прірва метрів 50-60. Я почав мріяти про те, щоб у мене виросли крила. На борту було кілька офіцерів, у тому числі і генерал Кульчицький. Він схопив мене за портупею: «Журналіст, ти зараз у мене полетиш...» І витягнув ...