Нічні діви не старіють,

Ігрова література завжди і всюди має більше читачів, аніж література пошукова (у сенсі — шукати сенси). Така вже людська природа: навіть ті, хто мало цікавляться світом, залюбки граються. До всього, ігрова література політкоректніша за свою старшу посестру: для неї читач — не учень, а партнер, співучасник гри.

Юрій Винничук дійшов цього давно — ще до того, як удалося опублікувати перші письменницькі спроби. Дійшов не через теоретичні міркування, а через моніторинґ власного читацького досвіду — небагато хто із нинішніх літератів прочитав і далі читає стільки, як він («я взагалі більше читач, аніж письменник», — зізнається в інтерв’ю Ірині Славінській у її книжці «33 герої укрліт» — Х.: Фоліо, 2011). Знаючи польську мову, відкрив для себе цілу terra incognita модерної світової літератури, що в часи глухого радянського застою не перекладалася російською (не кажучи про українську), проте була приступна через польські книжки, які продавалися в мережі книгарень соціалістичних країн «Дружба». Ю.Винничук неоднораз оприлюднював списки авторів, котрі підштовхнули його до самостійного письма. Переважна більшість із них — майстри авантюрної прози. Що в тих переліках немає вітчизняних взірців, не дивно: на порубіжжі 1970—1980-х років геть одиноким справді ігровим твором була дилогія Олега Чорногуза «Аристократ із Вапнярки» та «Претенденти на папаху» (1979; 1983-х), яку незбагненним чином переочила цензура.

Писати Винничук почав іще студентом Івано-Франківського педінституту, на самому початку 1970-х. Але публікації з’явилися лише за двадцять років по тому. Утім перша книжка — збірка малої прози «Спалах» (К.: Радянський письменник, 1990) — не спричинилася до читацького ажіотажу. І це при тому, що вона вийшла у серії «Перша книжка прозаїка» звичним на тоді, але геть незбагненним сьогодні накладом — 65 тисяч копій. Як таке могло статися?

Тут треба згадати все. Передовсім — кардинальні зміни у бюджеті робочого/вільного часу населення. Проголошене наприкінці 1980-х гасло «дозволено все, що не заборонено» відкрило шлях для особистого поліпшення добробуту через різного роду кооперативну діяльність — цим перейнялася значна частина громадян наймобільнішої вікової групи (25—45 років). Саме цю групу радянська статистика числила серед найактивніших читачів — тепер часу на читання у них значно зменшилося.

З іншого боку, різко змінилася структура вільного часу. Телебачення успішно перетворювало політику на гостросюжетне видовище; розпочиналася ера телевізійних серіалів. Прямі радіотрансляції з перманентних тоді політичних з’їздів і новий формат «ток-шоу» також забирали час, традиційно належний читанню. Скрізь — від столиці до райцентрів — з’явилися напівлегальні відеосалони, що працювали в режимі аншлагу. Молодь потяглася на перші екзотичні дискотеки. Книжка швидко позбулася монопольного права на повсякденне дозвілля більш-менш освіченої верстви населення.

На зниження читацького попиту неабияк вплинули не лише економічно-побутові, а й інтелектуальні чинники. Споживач відмовлявся далі читати соцреалістичні романи, уніфіковані до формату «короткого курсу» історичні твори, псевдо-коментаторську політико-філософську літературу — а нічого кардинально іншого тодішні державні видавництва не пропонували. Тож читацька нехіть масово поширилася на всі українські книжки (за винятком репринтів раніше заборонених історичних студій). І по-четверте, відкрився шлюз перекладів незнаних в Україні західних творів, класичних і сучасних, — читали, в основному, їх: фантастику, детективи, антиутопії. Отже, дебют Винничука відбувся в украй несприятливий час, і навіть магічна цифра накладу (65 000) ніяк цьому зарадити не змогла.

Але за два роки все змінилося невпізнанно. 1992-го на чорно-порожньому небі української прози сліпучо засвітилися дві зірки: «Рекреації» Андруховича та «Діви ночі» Винничука (аж ніяк не збираюся дискредитувати інших авторів, котрі публікувалися тоді, але двоє наших героїв мали не лише прихильних критиків, а й чимало незаангажованих читачів). Успіх Винничука мав дві підстави. По-перше, його ім’я вже розрізняли: на тоді пан Юрій утвердився чільним автором львівської газети «Post-Поступ», котра стараннями головного редактора Олександра Кривенка стала популярною загальноукраїнською україномовною газетою. По-друге, «Діви ночі» нізащо не опублікували б раніше: головний персонаж — фарцовщик (карна стаття кримінального кодексу УРСР), другорядні персонажі — комсомолки, що практикують секс-туризм (теж підзаконна діяльність), третьорядні — корумповані міліціонери (вже тоді — і це першим відбив у літературі саме Ю.Винничук), й усе це відбувається у середовищі вищих партійних бонз області (стаття про «дифамацію і наклеп», якщо не про державну зраду).

Я читав це тоді, понад двадцять років тому. Щойно по виході новодруку від «Фоліо» вирішив-таки перечитати, не зважаючи на волання нових книжок і прогалини досі не опанованої класики — з огляду на ейфорійний післясмак, що лишився досі. Гадав — застаріло; змінилися часи, змінилися літературні стилі. Виявилося — цілком сучасний і так само провокативний текст. Ну, так, нинішня читацька молодь може й не знати реалій радянського «застою», але ті «поняття» мало відрізняються від сьогоднішніх. Просто колишня владна вертикаль поділилася на горизонтальні удільні князівства олігархів, де вже ніхто не намагається приховати власні збочення (як це ще відчувається у нашій повісті). Отже, «Діви ночі» — цілком сучасний твір. Спробую узасаднити цей присуд.

Повість — типовий зразок журналістського розслідування. Автор значить: «Хочеш спізнати багно? — запитував наш філософ вісімнадцятого століття Паїсій Величковський і сам собі відповів: — То стань ним». І я став». Але ж повість написана 1978-го, коли автор ще тільки мріяв про медійну кар’єру. Тобто він просто погрався — либонь, уявив себе майбутнім лавреатом Пулітцерівської премії без жодної надії на публікацію вдома. Тут пригадується канонічний текст француза Анрі Мішо «Спортсмен у ліжку» (Внутрішній простір. — К.: Юніверс, 2001): недавній випускник вишу Юрко Винничук так само «у ліжку» вигадав-пригадав історію, варту перечитування й через двадцять років.

Під певним оглядом, це такий собі виробничий роман, коли літератор на якийсь час «міняє професію», вивідуючи її таємниці (як ото робив Артур Гейлі — «Готель», «Аеропорт», «Остаточний діагноз»). У нашому випадку, це таємниці фарцовщиків (перекупників імпортного ширвжитку, яких ще іменували спекулянтами, — нині ця діяльність легалізована) та повій і сутенерів, включно з описом пансіону куртизанок, підпільно відкритому в соціалістичному Львові, бо «інтелігентні курви зараз дефіцит у нашому засраному світі. Нема школи». Усі ці гострі сюжетні спеції й утворюють «психологічну ігропрозу з очевидним джентльменським набором принад детективу» (Я.Голобородько).

Та головна принада повісті — сам оповідач, що має «вигляд зацікавленого циніка». Ця характеристика належить Умберто Еко; так він представляє головного персонажа свого «Маятника Фуко» (Х.: Фоліо, 2014), який разюче схожий на «Винничука» з повісті «Діви ночі». Сам пан Юрій всіляко підкреслює, що все описане в книжці — чистісінька правда. «Період безгрошів’я не був тривалим, але час від часу давав про себе знати, коли я заглиблювався у писанину, припиняючи на якийсь час фарцування», — напише він пізніше у ніби-спогадах «Груші в тісті» (Л.: Піраміда, 2010). Так чи ні насправді народилися «Діви ночі» — не дуже й важливо. Головного автор досягнув — «документальності», що завжди вабить читача.

Винничуків герой дивовижно нагадує ще одного персонажа, що назавжди прописався на елітному поверсі українського письменства: «графа» Сідалковського з «Аристократа з Вапнярки». Але йдеться тут не про наслідування, а про однакову траєкторію трьох неабияких майстрів літературної гри: Еко, Чорногуз, Винничук.

До речі, Винничукова сфокусованість на грі виблискує не лише на сюжетному рівні, а й простежується на рівні лексичному. Нинішні молоді читачі, мабуть, не усвідомлюють, що саме Юрій Винничук є «винахідником» багатьох слів у сучасному літературному (і не тільки?) побутуванні; легітимізатором таких нині загальновживаних (а тоді — шок-екзотичних), як-от: курдупель, дупа, пуделко, нюняти, писок, фотель, лазничка etc. Та насамперед — у «Дівах ночі» — «мешти» (туфлі, якщо хтось досі не знає). Критик Олександр Бойченко завважив: «Не знаю іншого письменника, який би так переконливо доводив, що українською таки можна висловити все» (Шатокуа плюс. — Л.: Піраміда, 2004). Пан Бойченко, гадаю, мав на оці також і «розкішницю» з пізнішого «Житія гаремного» та вербальний гіт із «Ги-ги-и» — «вар’яти». На відміну від Л.Подерв’янського, у «Дівах ночі» чуємо, що хтось не матюкнувся, а «вишлякався». Але доля цього лексичного винаходу — в майбутньому.

«Діви ночі» — це небезпечна гра із сильними світу сього, ким би вони не були — першими секретарями чи олігархами. Та водночас впадають в око «передбачення» молодого/невідомого (на тоді) автора. Винничук чи не перший (принаймні серед письменників) вжив на означення соціалізму епітет-посилання «Кафка». Тут же подибуємо згадку про Голодомор — теж, либонь, першу в популярній белетристиці («У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло...»). Взагалі Ю.Винничук — це не лише пригода, гумор, містифікація, словесний ілюзіон, а й серйозна внутрішня аналітика, що часто виходить на поверхню чи не кассандрівськими одкровеннями. Того ж 1992 року, коли надруковані «Діви ночі», в журналі «Сучасність» опубліковано повість «Ласкаво просимо в Щуроград» — така собі фантазія-антиутопія, яку тоді сприйняли хіба за вдалу презентацію літераторських потенцій автора. Аж ось тепер, понад двадцять років по тому, видно: Винничук описав-передбачив нинішній «рускій мір» Путіна. Ось «щурячий фюрер» обґрунтовує агресію на сусідні території: «Якби мали хоч трохи більше розуму й менше гонору, то вступили б із нами у переговори й домоглися для себе такого мінімуму прав, якого їм треба для нормального існування й продовження свого роду. На жаль, так не є. І нам доведеться перебрати владу з їхніх рук шляхом війни й революції». Далі впізнаємо кремлівську пропаганду, що перетворила «донецьких» на дику зграю: «В очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють. —Ви його не врятуєте, Марку, — смикнула мене за рукав дівчина. — Це пропащі діти. —Але ж вони — люди! — Ні, це щуренята». А ось і «тітушки»: «Зненацька пролунало голосне гарчання, і нам назустріч вискочило шестеро дебелих людинощурів з металевими прутами в руках». І військова тактика, яку згадав-утілив нинішній російський головнокомандувач: «Щуролюди пригнулися, ховаючись за дитячі спини».

Отакий він, щоразу несподіваний Юрій Винничук — «наш невтомний галицький Дюма-батько» (Віктор Неборак. А.Г. та інші речі. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2007).