«Хоспіс — це не дім смерті, це дім життя»

Батько серйозно захворів. І, як часто буває в такій ситуації, донька опинилася у безвиході: треба кидати роботу, щоб його доглядати, — треба працювати, щоб заробити на прожиття та його лікування. Що вибрати, якщо вибору немає? А психологічний стан літнього чоловіка швидко погіршувався. Ще маючи фізичні можливості жити, він почав завчасно себе хоронити.

На щастя, жінка-медпрацівник помістила тата у хоспісно-паліативне відділення. Його пролікували, з ним попрацювали психологи. Та найголовніше: чоловік усвідомив, що не один у такому горі. Відчувши себе краще, захотів додому. Проте доньці не дозволив надто опікуватися собою, сказав, що їй треба іти на роботу — людям допомагати...

«Опитування пацієнтів виявило, що стрес від усвідомлення своєї хвороби люди переносять на 70 відсотків легше, коли вони не в самотності, а в лікувальному закладі, — наводить дані позаштатний фахівець із медсестринства обласного управління охорони здоров’я, голова обласного осередку Всеукраїнської громадської організації «Українська ліга сприяння розвитку паліативної та хоспісної допомоги» Любов Приходько. І це — лише один маленький аспект проблеми, що відкривається, коли починаєш говорити про тяжкохворих. Загалом аспектів дуже багато. Проте пані Любов оптимістка: якщо раніше це питання в області взагалі «висіло», то нині ним почали реально опікуватися. Це головне.

Заклад, де зменшують страждання

У деяких областях України, де першими почали розвивати хоспісну допомогу, відразу створили спеціалізовані заклади. Сумщина до вирішення проблеми приступала довго й пішла іншим шляхом. Тут почали створювати спеціалізовані відділення при існуючих медичних.

Першим таким стало відділення паліативної та хоспісної допомоги у Краснопільській центральній районній лікарні. Здавалося б, варто очікувати прогресивних рішень у більш потужному районі. Краснопільский — аграрний, має менш як 30 тисяч населення. Втім, можливо, саме ця малочисельність допомогла краще усвідомити: майже четверта частина — близько восьми тисяч людей району — літні. І їм потрібна допомога: лікування, обслуговування, догляд. Особливо, коли йдеться про самотніх.

Любов Приходько визнає: найважчими у створенні таких закладів є організаційні питання — знайти приміщення, зробити ремонт, прилаштувати, прогодувати, часом — і поховати.

«З приміщенням у нас проблем не було, — пригадує голова Краснопільської райдержадміністрації Юрій Яремчук. — Саме тоді скорочували пологове відділення, на його базі й вирішили розмістити хоспісно-паліативне. Усі стратегічні питання — узгодження дій із законодавством, вивчення подібного досвіду та застосування його у нас — вирішувала тепер уже колишній головний лікар Валентина Фоменко. Більш тактичними питаннями займався завідуючий відділенням Віктор Басов. Він і сьогодні опікується закладом, вкладає в нього багато сил, нервів, а головне — душі. Особисто я оцінюю людей за результатами їх роботи. А тут результат виразний — показати несоромно».

Фінансування відділення місцеве. Плюс — «із миру по нитці». Ось і недавно, говорить Юрій Яремчук, місцеві підприємці передали для відділення крупи, борошно, мед... «Така установа має велику соціальну роль», — переконаний керівник району. А самотні бабусі, які перебувають тут, особливо в холодну пору, турбуються про одне: аби не виписали швидко.

Спочатку у відділенні було 15 ліжок, потім — 20, зараз 25. Понад 450 осіб за рік проходять через паліатив, і за цим — реально врятовані життя, вгамований біль — і не лише фізичний, а й моральний, духовний, переконаний Віктор Басов. Адже літнім чи тяжкохворим хочеться відчувати, що про них дбають; хочеться осмислити життя, й у цьому допомагають представники церкви, які співпрацюють із медиками.

Так пішов процес. Замість скорочених ліжок терапевтичного стаціонару п’ять спеціалізованих місць відкрили на базі Зноб-Новгородської лікарні Середино-Будського району. Наступним став Лебедин. Тут спрацювала зацікавленість місцевого медучилища, адже тепер його вихованці мають реальну практику в такій важливій галузі їх майбутньої роботи.

Звичайно, порівняно до потреб, кількість цих ліжок — крапля в морі. Загалом у області паліативної та хоспісної допомоги потребують понад 13 тисяч осіб. Але це — початок шляху. Любов Приходько інформує, що Івано-Франківськ, один із піонерів хоспісного руху, відкрив заклад на 45 ліжок, а Сумщина вже має 45 ліжок у спецвідділеннях. Проте наполягає, що окремий спеціалізований заклад має бути саме обласного підпорядкування. Це допоможе налагодити необхідну допомогу. «А ми повинні довести, що хоспіс — це не дім смерті, це дім життя», — переконана пані Любов.

Інший погляд на наркотики

Головне завдання хоспісної допомоги — дати можливість людям із найтяжчою хворобою померти без болю. Донедавна це було проблемою. Бо, наприклад, за потреби вживання наркотичних засобів медики мусили рахуватися з їх так званими «гранично допустимими дозами». По суті, казали лікарі, не вони визначали міру потрібного людині препарату, а міліційні відділи боротьби з обігом наркотиків. З індивідуальними можливостями хворого переносити біль чи сприймати знеболююче, таким чином, не рахувалися.

«Ці перевірки, тяганина налаштували медиків проти роботи зі знеболюючими. А коли йшлося про наркотики, то часом просто боялися з ними працювати, — говорить Любов Приходько. — Зараз потрібно зробити все, щоб змінити ставлення до наркотиків, пояснити, що передусім це знеболююче. А жоден лікар чи медсестра не мають права допустити смерті від болю».

Останніми роками практика змінюється. Стало легше працювати, коли ввели таблетовані форми, наприклад морфіну. Лікарі мають право виписувати рецепти на такі знеболюючі. Звичайно, є проблема з рецептами на безкоштовні ліки, але їх можна придбати за гроші. На це готові немало тих, хто прагне полегшити хворобу своїх близьких.

Та головне — зламати стереотипи у ставленні до наркотиків. Сумщина у цьому сенсі зробила важливий крок: торік першою в Україні прийняла обласну цільову програму реалізації державної політики у сфері наркотиків. Власне, визначила свою наркополітику.

Упередження щодо програми були: причому тут споживачі наркотиків?! Адже багато хто, коли йдеться про хворих, уявляє передусім хворих на наркоманію. Навіть частина медпрацівників недовірливо поставилася до потреби створення такої програми.

Та прийняттям її всерйоз опікувався заступник голови обласної держадміністрації Іван Боршош. Розуміє й переймається її виконанням начальник обласного управління охорони здоров’я Сергій Бутенко. Поруч із цими іменами Любов Приходько називає й ім’я Олексія Загребельного, голови громадської організації «Клуб «Шанс». Власне, саме ця громадська організація виступила ініціатором заснування програми.

Підстави для її створення дала прийнята 2013 року на рівні держави стратегія щодо наркотиків. Проте, як часто буває у нашій країні, навіть дуже потрібні документи не знаходять свого втілення в реальному житті. «Сумщина першою перенесла засади стратегії на площину області, — каже Олексій Загребельний. — Звичайно, хтось і досі стверджує, що нині не час для даної проблематики. Та вони помиляються. Адже програма стосується не вузького сектору нашого населення, а всього суспільства. Про це свідчать уже назви тих п’яти розділів, із яких складається програма: зменшення поставок для незаконного вживання обігу наркотиків; зменшення попиту на вживання наркотичних засобів і психотропних речовин; зменшення шкоди від вживання наркотичних засобів і психотропних речовин; організація заходів соціальної адаптації, реабілітація та лікування наркозалежних осіб в установах пенітенціарної системи; розвиток паліативної допомоги. Вперше було звернено велику увагу і заплановано виділення коштів на профілактичні заходи, які стосуються нашої молоді — школярів і студентів, а ця робота є невідкладною».

На знеболювальні препарати при наданні паліативної допомоги програмою на три роки передбачено понад 20 мільйонів гривень. Це склало практично дві третини всього фінансового забезпечення програми.

«Програма нам реально допомагає, — каже Любов Приходько. — Вона дає можливість діяти».

* * *

Нині в Україні ще доводиться агітувати за створення хоспісів, — не всі розуміють важливість цього проекту. На жаль, найдієвішою агітацією тут може стати власний досвід. Пригадується розповідь у одному зі словацьких хоспісів: щомісяця на рахунок закладу перераховував кошти чоловік, чия дружина тут померла. Перераховував ніби небагато — по п’ять євро, але — впродовж років.

...За даними статистики, щороку від раку у світі помирають близько семи мільйонів людей. Із них — 80 тисяч українців. До цієї цифри варто додати хворих на гепатит С, на СНІД, інші важкі хвороби...