Повернення Петра Калнишевського

10.07.2015
Повернення Петра Калнишевського

5 червня 2008 року. Президент України на Соловках вшанував пам’ять останнього кошового отамана Запорозької Січі. (з архіву «УМ».)

Я відкрив для себе Петра Калнишевського 1967 року, коли юним науковцем Роменського краєзнавчого музею знайшов у звалищі церковних фондів коштовне Євангеліє з дарчим написом. Його Петро Калнишевський подарував церкві рідного села Пустовійтівка. Я тоді надрукував статтю про останнього кошового та його подарунок. Відтоді вже понад сорок років вивчаю та популяризую його діяльність.

Меценат за покликанням

Символічно, що саме на цьому Євангелії присягав на вірність Україні перед Богом та своїми земляками з Роменщини Іван Рішняк, йдучи до Верховної Ради, і, ставши депутатом, своєї присяги не зламав. Наприкінці 1980-х завдяки зусиллям Івана Рішняка, на той час керівника Роменського району, було споруджено пам’ятний знак у Ромнах і пам’ятник Петру Калнишевському в Пустовійтівці (автори — народний художник СРСР академік Василь Бородай та кінорежсер, скульптор, заслужений працівник культури України Ростислав Синько). А в київських видавництвах побачили світ мої книги «Соловецький в’язень» і «Останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський». Ця постать зблизила і здружила нас з Іваном Рішняком. І згодом ми заснували і зареєстрували фонд.

Іван Миколайович Рішняк — донедавна голова правління ДАК «Хліб України», кандидат економічних наук, депутат V скликання, голова правління Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського, нині очолює Сумське земляцтво. Народився він 12 вересня 1946 року в козацькому селі Семенівка Липово-Долинського району, там закінчив школу, далі навчався в Чугуєво-Бабчанському технікумі лісового господарства, потім — у Харківському сільськогосподарському інституті. Пройшов шлях від колгоспного слюсаря до високих державних посад. Іван Рішняк — меценат за покликанням. Він упевнений, що шлях до економічної могутності держави пролягає крізь відродження духовності нації. Вмілий господарник у царині виробництва зерна та його зберігання, він є гідним продовжувачем славетних підприємницьких традицій, що їх запровадив Петро Калнишевський на південних українських землях на засадах ведення хутірського фермерського господарства. Саме прагнення Калнишевського до економічної незалежності України й обернулося для нього більш як двадцятип’ятилітнім ув’язненням на Соловках.

Справи фонду

Всеукраїнський благодійний фонд імені Петра Калнишевського засновано 2002 р. Фактично ж він почав діяти двадцять років тому. Метою Фонду імені Петра Калнишевського є відродження історичної правди, формування патріотизму та національної гідності на найкращих зразках діяльності видатних творців нашої історії. На початку 1990-х років розпочинати таку роботу було нелегко: належало підняти архівні матеріали не тільки в Україні, а й за її межами, звільнити постать легендарного українського державника від домислів, по-новому осмислити його роль у нашій минувшині. Для увічнення пам’яті Петра Калнишевського фонд ініціював і розробив низку документів, ухвалених на державному рівні. Іменем Петра Калнишевського названо вулицю в місті Ромни. Згідно з постановою уряду, у 2006 році історичні пам’ятки Роменського і Недригайлівського районів Сумської області об’єднані в державний історико-культурний заповідник «Посулля». У Ромнах проведено науково-краєзнавчу конференцію «Калнишевий край», а свято «Калнишева рада» у Пустовійтівці стало щорічним. У селі також закладено «Калнишевий гай». 2009 року видано збірник матеріалів «Петро Калнишевський та його доба», разом з Інститутом Української археографії та джерелознавства імені Грушевського та Центральним державним історичним архівом України.

2001 року окремим накладом видано журнал «Пам’ять століть», присвячений історії Роменщини, де вміщено матеріали й про розвиток козацтва в цьому краї, зокрема й про долю Петра Калнишевського. А 2002 року у світ вийшов «Український церковний історичний журнал», сформований повністю з матеріалів про минувшину роменського краю. Знято історико-документальний фільм «Повернення Петра Калнишевського». Випущено диск «Хліб України» з піснями про козацтво і Петра Калнишевського на слова Данила Кулиняка у виконанні Теодора Кукурудзи.

Фонд долучився до розробки туристичних маршрутів та до організації низки екскурсій місцями козацької слави у рідному краї Петра Калнишевського. На шляху до села Пустовійтівки встановлено символічний знак-трикутник, на якому зазначено: «До села Пустовійтівка — 2 км, до Запорозької Січі — 511, до Соловків — 1551 км». Три точки на земній кулі, пов’язані з долею лицаря Дикого Поля.

Спільно з групою письменників у військовому видавництві «Варта» Міністерства оборони України благодійний фонд імені Петра Калнишевського випустив низку книжок для військових бібліотек. Це «Республіка козаків» Григорія Нудьги, «Козак у рясі», «Лицар Дикого Поля» та «Од Калниша вісті» Данила Кулиняка, «Історія Смілого» Феодосія Сахна, «Політ на вогненних крилах» Наталі Околітенко та багато інших.

Президентська делегація

За останнє десятиліття біля могили Калнишевського побувало чимало людей. Так, 2004 року Соловки відвідала делегація від України, яку організував В’ячеслав Богуслаєв, тодішній генеральний директор Запорізької «Мотор-Січі», народний депутат України. Підпорядковане йому потужне підприємство забезпечило делегацію своїм літаком, виготовило бронзове погруддя Калниша, яке було врочисто встановлено біля камери, де його утримували, а в Соловецький музей-заповідник передано подарунки з Батьківшини в’язня та вузлик землі з Пустовійтівки, де стояла хата Калнишевського.

4 червня 2008 року мені несподівано зателефонували з секретаріату Президента України й повідомили, що Віктор Андрійович запрошує мене на Соловецькі острови. І вже вранці п’ятого червня президентський ТУ-134 з делегацією взяв курс на Архангельськ, а через три години були ми в Заполяр’ї. І я провів на найвищому рівні презентацію своєї книжки про Петра Калнишевського «Лицар Дикого Поля» — на висоті понад 10 тисяч метрів у присутності Президента України. З Архангельська після короткої офіційної частини — переліт до аеропорту «Соловки». Там у затінку ще лежав сніг, дерева стояли голі, було холодно й похмуро, низькі свинцеві хмари мовби зливалися з водами Білого моря.

5 червня 2008 року над Соловецьким монастирем уперше в історії замайорів синьо-жовтий прапор та зазвучало не тільки «Ще не вмерла Україна», а й дума «Ой, та принеси ти нам, чорная галко, од Калниша вісті». Потрібен час, щоб сповна усвідомити історичне значення цієї події...

Вперше я побував на Соловках улітку 1968 року двадцятирічним студентом московського Літературного інституту імені Горького. Блукав монастирською територією, і складалися рядки:

Переростає в поступ

перший крок,

Земля, як дзвін,

гуде тривожним гулом

На Україні біло від кісток,

Кривово-чорно тут

від зрад минулих.

Вже довгі сотні літ лежать

в землі

Найкращі зерна з колосків

свободи

Не люди тут поховані в землі -

Тут дозріва новий посів

свободи...

Тоді тут було дуже багато військових. У червні 2008-го їх не було помітно, зате активно відбудовували монастирі, скити, храми, багато туристів з усього світу — переважно православних паломників — є готелі й турбази. Але «тут кожен камінь стогін береже...».

Президент Ющенко залишив такий запис у Книзі почесних гостей Музею політичних жертв Соловецького табору особливого призначення: «З невимовним болем і глибокою скорботою схиляю голову перед усіма жертвами тоталітаризму, які загинули на Соловецьких островах. На цій священній для нас землі упокоїлися останній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, кращі сини українського народу, цвіт і надія нашого національного відродження, знищений злочинним комуністичним режимом».

Президент незалежної України прибув вклонитися пам’яті одного з найперших наших державотворців, пам’яті свого земляка — Петру Калнишевському. Поряд із Петром Калнишевським — сотні тисяч українців, котрих замордували кати.

Того ж дня ми повернулися до Архангельська , звідки вилетіли на Санкт-Петербург. Президент України Віктор Ющенко з кількома членами делегації залишився там, бо на 6 червня в нього було заплановано зустріч із президентом Росії. Ми ж — народні депутати Іван Плющ, Лесь Танюк, президент Українського центру Міжнародного пен-клубу Євген Сверстюк, голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Євген Пронюк, редактор газети «Україна молода» Михайло Дорошенко і автор цих рядків — повернулися до Києва.

ВАРТО ЗНАТИ

Повернення імені Петра Калнишевського із забуття почалось майже півтора століття тому. У листопаді 1875 року в журналі «Русская мысль» була надрукована велика стаття Петра Єфименка «Калнышевский — последний кошевой отаман Запорожской Сечи», автор якої вперше одкрив таємницю зникнення цієї історичної постаті. Петро Савич Єфименко — український революціонер і вчений — був засланий в Архангельську губернію за підпільну діяльність, і там 1862 року на Соловецьких островах уперше почув розповідь про Калниша від людей, які його пам’ятали. 1863 року Петро Єфименко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Дело о сообщении государственной военной коллегии и конторы об отправке в Соловецкиий монастырь кошевого Петра Калнышевского, июня 11 дня 1776 года». Опрацювавши всі ці матеріали й доступну на той час інформацію, Петро Єфименко і написав статтю, яку надрукував у «Русской мысле». Після цього на Соловках побували Дмитро Яворницький, автор досліджень про Петра Калнишевського, та інші науковці, з’явилися десятки публікацій на цю тему.

12 серпня 2008 року Помісний собор Української православної церкви Київського патріархату канонізував і приєднав до сонму святих останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Відтепер щороку в день його пам’яті правлять поминальну літургію за святого праведного Петра Калнишевського. Ухвалено його образ для вшанування. У селі Буда Черкаської області, на Чигиринщині, в самому серці легендарного Холодного Яру, споруджується церква його імені.

Данило КУЛИНЯК,
письменник, журналіст, директор Благодійного фонду імені Петра Калнишевського
  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>