Балтійські метастази Путіна

Латвія

У Латвії, де російська діаспора є найбільшою (27,3% росіян за даними перепису 2011 року), ситуація, мабуть, найскладніша. Принаймні на парламентському зрізі, що є дуже показовим. На жовтневих виборах 2014 року до латвійського Сейму увірвалася проросійська партія «Согласіє» (Saskana), котра була утворена шляхом злиття Соціал-демократичної партії, партії «Народного согласія» та партії «Центр». Очолює її мер Риги Ніл Ушаков. Під егідою свого лідера «ушаковці» взяли в Сеймі 24 мандати зі 100 можливих. Їхня фракція є найчисельнішою, хоча і опозиційною.

У керівній верхівці «Согласія» заміксовані російські та латвійські імена, хоча превалюють, як не дивно, останні: Яніс Урбанович, Валерій Агєшін, Іван Рибаков, Егіл Рутковскіс, Яніс Матуліс, Міхаїл Каменецький, Айвар Бергерс, Арманд Страздс. Першим кроком «Согласія» стало підписання угоди про співпрацю з «Єдиною Росією». Зміст такої співпраці уявити нескладно. Як нескладно уявити і виборчі тези Ніла Ушакова: під час кампанії він акцентував на тому, що стосунки Латвії та Росії — це «стосунки втрачених можливостей».

І це ще не найбільш провокативна заява Ушакова. Мер Риги взагалі любить епатувати патріотично налаштовану публіку Латвії. Коли після полум’яної промови Ушакова 9 Травня, яку він виголосив російською, меру запропонували пройти перевірку на знання латвійської мови, він закликав активістів проекзаменувати таким чином ще й його кота. Ушаков — противник санкцій щодо Росії і великий поціновувач імперського антуражу, що проявляється у його любові до георгіївських стрічок та покладання вінків на могили радянських солдатiв.

Неймовірно, але в березні цього року Ушаков навіщось відвідував похорони Бориса Нємцова, хоча справжня мета його приїзду до Росії полягала, вочевидь, в інструктажі, який він отримав від своїх кремлівських кураторів. А також у зустрічі з мером Москви Сергієм Собяніним — за її результатами було ухвалено проведення «днів Москви у Ризі». Відбудеться дійство вже цьогоріч.

Ушаков та його політична сила тісно пов’язані з проросійським Першим Балтійським каналом, ретранслятором Першого каналу Росії. Після виборів 2014 року довкола цього каналу розгорівся неабиякий скандал — голова комісії Сейму з національної безпеки Індуліс Емсіс заявив, що через так звану «Координаційну раду російських організацій Литви» був перерахований мільйон доларів — гроші призначалися для «корекції» результатів виборів. У процесі було задіяно кілька проросійських медіа, зокрема і Перший Балтійський канал.

Слід зауважити, що до початку політичної кар’єри Ніл Ушаков робив кар’єру журналістську. Десять років тому він очолював службу новин Першого Балтійського. Під його керівництвом канал демонстрував цикл передач «Таємниці століття», в яких стверджувалося, зокрема, що жодної радянської окупації країн Балтії не було. Обурення латвійців не знало меж, проте канал закрити не вдалося — він функціонує і понинi. А направляє його підривну роботу все той-таки Ушаков.

Латвійське видання «Kompromat.Lv» зазначає, що Ушаков буквально оселився на Першому Балтійському. Нещодавно політик заявив, що претендуватиме на посаду прем’єра. «Kompromat.Lv» пише, що керівник управління адміністрації резидента РФ Модест Колеров та політтехнолог Глєб Павловський вже почали «розкрутку» Ушакова як непересічного об’єднувача всіх скривджених росіян. Є версія, що зустріччю з Ушаковим не погребував і Путін — мера Риги буцімто запросили на рандеву до Кремля.

А от Тетяна Жданок, ще одна яскрава постать з обойми путінських агентів, навряд чи була удостоєна такої честі. Жданок представляє партію з доволі промовистою назвою — «Рускій союз Латвії». «Союз» програв вибори до Сейму, але зміг делегувати свого кандидата до Європарламенту. Ним, власне, і стала Жданок. У квітні 2015-го очільник поліції безпеки Латвії Нормунд Межвієтіс звинуватив її в отриманні фінансування від Кремля.

Чи перераховують Жданок персональну спонсорську допомогу з Москви, лишилося наразі не доведеним. А от те, що її «Латвійський комітет з прав людини» отримав від російського «Фонду підтримки співвітчизників за кордоном» 90 тисяч євро, дійсно є фактом. Євродепутат від Естонії Індрек Таранд, спостерігаючи за діями колеги, заявив нещодавно, що головна мета Жданок — «зводити наклеп на Латвію та виконувати інші вказівки РФ».

У цілому «Рускій союз Латвії» провадить досить агресивну політику, стверджуючи, зокрема, що росіяни — найдавніший та найбільший прошарок населення республіки. Ця ненаукова фантастика чомусь автоматично позбавляє російську діаспору необхідності вивчати латвійську мову. Кожен акцент на обов’язковому знанні державної мови провокує вереск з приводу етноциду росіян у Латвії. А солістом цього хору є, зокрема, і Жданок. Між іншим, латвійські ЗМІ стверджують, що Жданок через двоюрідну сестру своєї матері доводиться родичкою Владіміру Путіну.

Інший цікавий факт полягає у тому, кого саме обрав у союзники «Рускій союз Латвії». Якщо у «Согласія» в партнерах — «Єдина Росія», то інтернаціоналом «Союзу» є українська партія «Рускоє єдінство». Та сама, котра під проводом Сергія Аксьонова всіляко сприяла анексії Криму. Щоправда, нині «Рускоє єдінство» вже не існує. Але не через заборону його діяльності на території України, ухваленої в судовому порядку. Незадовго після захоплення Криму партія саморозпустилася, тож «Рускій союз» лишився без української підтримки.

Але не без союзників усередині Латвії. На роль останніх може претендувати партія «За родной язик!», очолювана Владіміром Ліндерманом (в минулому Ліндерман був одним iз засновників Націонал-большевістської партії і власником першого відкритого на території СРСР секс-шопу). Як і «Рускоє єдінство», партія «За родной язик!» займається такою близькою серцю всіх росіян справою — сепаратизмом.

Ідеться про активне і давнішнє лобіювання Ліндерманом ідеї відділення Латгалії (області на сході Латвії, яка займає приблизно чверть території республіки) та приєднання її до Росії. Власне, у боротьбі за створення латвійського Донбасу Ліндерман та Жданок вже давно об’єднали зусилля. І, до речі, «Рускій союз Латвії» був першою партією, котра визнала анексований Крим російською територією, що викликало протести європарламентарів Мартіна Шульца та Елмара Брока.

Це, однак, не справило враження на Жданок. Її однопартієць Юрій Зайцев уже виніс латвійському уряду останнє сепаратистське попередження. Латвія мусить розширити права російськомовних і ухвалити закон про нульове громадянство. Інакше Латгалія покине республіку і заживе власним суверенітетом. Одним словом, «всьо буде Донбас», погрожує Зайцев із партнерами.

Естонія

Російська діаспора Естонії є не набагато меншою за латвійську — 25,6%. Не менш значимим є і пропутінське лобі у цій республіці, тим паче, що й воно має свою власну точку опертя, свою власну Латгалію — прикордонне місто Нарву, де російська меншина домінує і пригнічує триколорами та георгіївськими стрічами етнічних естонців.

Інтереси російської діаспори в республіці представляють дві партії — Центристська та Конституційна. Перша, як не прикро, виросла з майже легендарного, створеного на початку 1988-го, Народного фронту Естонії. Весь цей час, тобто вже 27 років поспіль, центристів Естонії очолює Едгар Савісаар, він же — поки ще чинний мер Таллінна. Щоправда, 65-річний Савісаар після перенесеної ампутації ноги почувається вкрай незадовільно, тому довколополітична громадськість із дня на день очікує як на його відставку з посади градоначальника, так і на відмову від керівництва партії.

Попри те, що на зорі свого існування Народний фронт Естонії спільно з іншими «фронтами» прибалтійських республік боровся за незалежність від СРСР, у своєму нинішньому форматі партія дрейфує під крило Росії. У парламенті Естонії — Рійгікогу — центристи мають 26 мандатів зі 101 можливого, посідаючи друге за чисельністю місце. Їхня партія має стійку репутацію проросійського утворення. Саме через це визначення — pro-Russian — правники центристів судилися з агенцією Бі-Бі-Сі. Журналісти таки прибрали з одного зі своїх матеріалів ці слова, проте залишили інформацію про зв’язки Центристської партії з Путіним.

Свій висновок британські журналісти побудували на фактичному схваленні анексії Криму, яке прозвучало з вуст Едгара Савісаара. Беручи участь у цьогорічних березневих виборах до Рійгікогу, він говорив про «законність» претензій Росії на український півострів, а також акцентував на «більш дружнi стосунки з Росією». Чверті виборців це, вочевидь, сподобалося. Але джерела кажуть, що сам Савісаара перестав подобатися Москві. Не тому, що недостатньо активно обстоює її інтереси — у Кремлі розуміють, що час цього політика добігає кінця.

Хоча ще нещодавно його зв’язки з Росією були постійнi та міцнi. Настільки, що кiлька років тому естонська поліція безпеки (КаПо) склала рапорт на Савісаара, де його йменували «агентом впливу Росії» та «загрозою безпеці Естонії». Секретна служба інформувала уряд про те, що разом iз Савісааром до Москви постійно вояжують його соратники Айн Сеппік та Владімір Вельман. І про те, що під час візитів Савісаар намагається добитися аудієнції у Путіна чи хоча б у прем’єра РФ Медведєва. Одного разу під час такої зустрічі Савісаар почав випрошувати у керівництва Росії 1,5 мільйона євро — з метою «поглибити вплив Росії в Естонії».

Тим часом відсторонення Савісаара від керівництва центристами чекають не тільки в Москві, а й в офісі Конституційної партії. Її профіль — захист «уражених» прав російськомовного населення. Починаючи з 2003 року, партія регулярно програє вибори до Рійгікогу, а відтак шукає важковоза, котрий проштовхнув би її у парламент. Конституціоналісти вже об’єдналися з Лівою партією Естонії, але не проти того, щоб водити «дружбу» й з центристами також. Однак останні наразі нехтують бажаннями політичних лузерів. А ті покладають сподівання на те, що новий лідер Центристської партії виявиться, можливо, більш поступливим.

Конституційну партію Естонії очолює персонаж на ім’я Сергій Юргенс — виходець із підмосковного села. Він також є головою «Координаційної ради російських співвітчизників» — ця установа має символіку, де до двоголового імперського орла Росії ностальгійно тулиться герб Естонської РСР — із серпом, молотом та червоною п’ятикутною зіркою.

До «Ради співвітчизників» належить і радник посольства Росії Васілій Попов та голова ветеранських організацій Владімір Буряк. На щастя, Юргенс та йому подібні не мають значних медійних ресурсів. Їхня активність обмежена кількома інтернет-майданчиками, де популяризують «перемогу» радянської армії у Другій світовій, розповідають про переваги життя у Євразійському союзі та проводять форуми штибу «Паруса руского міра» тощо.

Натомість на міжнародній арені на благо Росії трудиться депутатка Європарламенту від Центристської партії Естонії Яна Тоом. Ця пані теж потрапляла в поле особливої уваги КаПо. Зокрема, через те, що чинила тиск на російські школи Таллінна, вимагаючи від них заяв щодо викладання тiльки російською мовою. Під час парламентської виборчої кампанії патріотично налаштовані естонці напівсерйозно-напівжартома зазначали, що для Естонії існують три головні небезпеки — Путін, Савісаар і Яна Тоом.

Остання, до речі, лобіює принцип загального громадянства — сама вона, будучи уродженкою Таллінна, отримала його лише у 2005-му як іноземець — із формулюванням «за особливі заслуги». Це дуже обурило представника Вільної партії Естонії Євгена Криштофовича, котрий зауважив, що після такого прецеденту він буде дуже обережно ставитися до будь-яких спроб обійти закон про громадянство.

А тим часом Яна Тоом достатньо успішно експлуатує тему «другосортності» російського населення та ксенофобських настроїв, які буцімто присутні в Естонії. Час від часу Тоом влаштовує конференції та лекторії на цю тему, з якими гастролює, зокрема, й до Нарви. А кошти на «просвітительську» роботу вона просить у фракції Європейських лібералів, яка входить до складу Європарламенту. Та, якщо вірити КаПо, ЄП — це не єдина каса, де пані Тоом розписується в отриманні грошей.

Литва

Третій прибалтійській республіці — Литві — пощастило двічі. По-перше, вона має дуже сильного та харизматичного лідера, а, по-друге, відсоток росіян у ній критично малий і ледь наближається до цифри «п’ять». (Найбільшою діаспорою Литви є польська громада). Проте не можна стверджувати, що цю державу повністю оминула проросійська істерія.

Останню роздмухують відразу три партії — Партія труда, «Рускій альянс» та «Союз рускіх Литви». З них усіх найбільшим невдахою є «Союз рускіх» — представництво у парламенті партія втратила ще у 2004-му, і відтоді не відновила свої позиції. До того ж вона неодноразово програвала і місцеві вибори. Що не завадило «Союзу рускіх» обрати собі в партнери (як і латвійському «Согласію») «Єдину Росію».

Місцева спецслужба — Державний департамент безпеки Литви — виявила достатньо терплячості, аби донести до лідера «Союзу» Сергія Дмітрієва одну просту думку. Його братання з росіянами є справою невдячною. В Росії, роз’яснює ДДБ, під поняттям «співвітчизники» мають на увазі не етнічну належність, а лояльність окремих осіб та їхню готовність сприяти політиці Кремля. Дмітрієва попередили: ДДБ вбачає у нинішній діяльності партії загрозу для безпеки Литви.

Той усе «зрозумів» і тут же написав два листи. Перший — Путіну — з проханням заснувати в республіці середні та вищі навчальні заклади, які «відповідали б стандартам Росії». Друга епістола призначалася керівництву Литви: в листі містилася вимога припинити критику Кремля за війну, розв’язану в Україні.

Матінка-Росія почула Дмітрієва. Йому відповів один із чиновників МЗС РФ — Костянтин Долгов. «Ми готові зайти так далеко, як цього вимагають уражені інтереси наших співвітчизників і кожна конкретна ситуація», — зазначив Долгов. Що ж стосується органів держбезпеки, які уважно слідкують за Дмітрієвим та йому подібними, то ДДБ упевнений: всі їхні дії направляє одна й та сама рука. «Вони не є хаотичними, вони координуються з єдиного центру», — зазначає голова департаменту Гедімінас Гріна.

Сказане Гріною справедливо і щодо «Руского альянсу» та його лідерки Тамари Лоханкіної, котра дуже любить розмірковувати про «фашизацію», яку переживає Литва. На щастя, «Альянс» також не представлений у литовському Сеймі — з великої політики він вибув у 2008-му і поки що не має шансів туди повернутися.

Натомість більш успішним є інший проросійський проект — Партія труда під проводом Віктора Успасських. На парламентських виборах 2012 року вона отримала 19,82% голосів, що дозволило їй претендувати у Сеймі на 17 місць з тих 70, які розігрувалися по багатомандатному округу; плюс відвоювати ще 12 мандатів на мажоритарних округах. Як бонус Партія труда отримала також одне представницьке місце у Європарламенті — воно дісталося Успасських. Щоправда, в 2013-му він був засуджений за шахрайство до 4 років ув’язнення, і Європарламент позбавив його депутатського імунітету. Природно, що сам Успасських пояснює кримінальне переслідування лише помстою влади за його політичну позицію.

А позиція ця, власне, така: коли в Литві для Успасських пахне смаженим (справа 2013 року була не першим його кримінальним переслідуванням), він просить політичного притулку в Росії. А коли вважає за потрібним повернутися на батьківщину — забуває про притулок. Утім, де саме батьківщина Успасських — питання окреме. Адже цей політик тісно пов’язаний з «Газпромом» — через Миколу Гуслистого, котрий був заступником правління компанії в далеких 90-х. За оцінками литовських ЗМІ, Успасських постачає в Литву до 80% російського газу (до речі, влада республіки має амбітний намір повністю відмовитися від російського палива у 2016 році).

Віктору Успасських та його Партії труда категорично не довіряє президент Литви Даля Грибаускайте. Відразу після виборів 2012 року вона заявила про те, що ця партія ніколи не стане членом правлячої коаліції — Грибаускайте не подобалося реноме Успасських, за яким тягнувся шлейф кримінальних справ. Пізніше, коли розпочалася російська агресія в Україну, до сумнівів президента додався ще один.

«Коли вирішуються питання безпеки та оборони Литви, а також і всього НАТО, я не можу запрошувати (до коаліції) представників Партії труда», — зазначила Грибаускайте. І скільки б не обурювалася з цього приводу ще одна членкиня цієї партії — спікер Сейму Лорета Граужинене (котра в часи Революції гідності виступала на київському Євромайдані зі словами підтримки), це не вплинуло на ситуацію. Грибаускайте залишилася непохитною.

...Проблема російської діаспори та її шкідливого впливу на суспільні процеси в Балтії є гострою та актуальною. Російськомовне населення всіх трьох балтійських республік не бажає залишати своєї власної зони комфорту, розширювати кругозір та розвивати в собі бодай найменше критичне мислення щодо російської пропаганди. Воно традиційно віддає перевагу російським телеканалам, успішно засвоюючи їхню маячню. На добре підготовлений ґрунт лягає родюче зерно. А ті, хто буде його плекати, зрощувати та сподіватися на урожай, перебувають у всеозброєнні — завдяки російським же грошам та російським зв’язкам.