Воєнно-польовий роман

Поїздка в зону АТО різко змінила все життя

Жителька Гребінки Наталія Мехедова — за освітою, як і її мати, викладач музичного мистецтва. Нині працює методистом у міському Будинку культури і за сумісництвом — музичним керівником у дитсадку. Проте ще рік тому в Наталі були зовсім інші плани — вона раптом вирішила спробувати себе в кіномистецтві: вивчитися на акторку. Маючи диплом магістра, дівчина вступила одразу на другий курс Інституту телебачення, кіно і театру Київського міжнародного університету. Удома ж заявила, що до Гребінки більше не повернеться. Однак сталося так, що, провчившись майже півроку, Наталя поїхала в зону АТО — і цей день різко змінив її життя: вона покинула виш, бо зустріла Олександра, і сім’я виявилася для неї важливішою.

«Моя бабуся Алла Йосипівна (ми жартома називаємо її народною артисткою, бо вона і співає, й вірші декламує) відіграла вирішальну роль у моєму житті — передала свою велику любов до музики. Тож я закінчила музичну школу по класу фортепіано, — розповідає Наталя. — Освоюючи в Переяслав-Хмельницькому педагогічному університеті (його закінчила й мама) спеціальність «Музичне мистецтво» (а магістратуру закінчила з методики викладання), я ще й розспівалася, підтягнула вокал. Із пісні «Білим сад розцвіта» на музику моєї мами усе й почалося».

Нині без її виконання, вважай, жоден міський захід не обходиться, дівчину охоче запрошують і на корпоративні вечірки. А ще Наталя проводить благодійні концерти, збираючи кошти на допомогу учасникам бойових дій на сході України. Вони з матір’ю Людмилою Миколаївною давно хотіли поїхати в зону АТО. А вийшло так, що поїхали тільки напередодні Нового року — 21 грудня. Кінцевим їхнім пунктом мав стати Новоайдар, що на Луганщині, туди якраз прямували пирятинські волонтери, до яких вони приєдналися. Що рухало матір’ю з донькою?

«Коли лягаєш у ліжко, думаєш: от ти спиш у теплій постелі, а як там хлопці, котрі на фронті? — пояснює 43-річна Людмила Миколаївна. — Там дуже сумна картина. За логікою, бійці, котрі стоять за нас живою стіною, повинні мати все, а насправді це далеко не так. Ми з Наталею думали, чим можемо їм допомогти. А оскільки донька гарно співає, то вирішили організувати для них концерт. Я зателефонувала до пирятинської волонтерки Світлани Німець, а та повідомила, що вони везуть гуманітарну допомогу в зону АТО через два тижні. Ми й собі долучилися: грішми допомогли дві організації з Гребінки, міська школа №4, а також березівські школа й дитсадок, знайомі з кафе напекли пиріжків, у нас удома розгорнувся справжній кондитерський цех — ліпили вареники. Коли вирушили на схід, ми ще в мікроавтобусі зi Світланою Німець жартували: їдемо, мовляв, Наталі нареченого шукати. Та, мабуть, недаремно говорять, що слова матеріальні».

Закінчивши Березоворудський технікум і відслуживши в армії, Олександр Назарко працював у Пирятині на АЗС, коли одного дня йому вручили повістку. Так почалася його дорога в зону АТО. На полігоні під Полтавою пристріляли зброю, а тижнів через два сержанта Олександра Назарка разом з іншими хлопцями направили на Харківщину, де стояло з’єднання, яке за допомогою радарів відстежувало польоти військової авіації з боку Росії.

«Чи не кожні три години, — пригадує Олександр, — вмикалася сирена, усі займали бойові позиції: у небі поряд з нами пролітали російські літаки та гелікоптери — спочатку, як ви знаєте, в цій війні була задіяна й авіація. Потім нас перевели до Чугуєва. Несли службу в аеропорту, що допомагав силам АТО: надавав літаками прикриття, забирав поранених, підвозив боєприпаси тощо. Місяців через два нас перекинули ближче до Придністров’я, оскільки Росія почала там військові навчання: ми заступали в наряди на висотках, а позаду нас стояли прикордонники. Потім наш 16-й територіальний батальйон прикомандирували до 92-ї окремої механізованої бригади й відправили на Луганщину, де ми провели іще 5 місяців. Стояли біля Щастя, займали другу лінію оборони в Новоайдарі, виїжджали до Кримського на допомогу 24-й Львівській бригаді... На будь-яке завдання наш командир роти Олександр Русін із Полтави (нині він очолив громадське об’єднання «Укроп») ішов попереду, за ним — командир взводу, а потім я, командир відділення. Звісно, нам пощастило, що на тій ділянці, де дислокувалося наше військове з’єднання, було менше обстрілів. Хоч там небезпека чатує на кожному кроці. Хлопці розповідали про випадки, коли місцеві жителі приносили мед із вибухівкою, внаслідок чого загинув боєць, котрий відкривав посудину. Або ж виявлялося отруєним сало, молоко. Я у спілкуванні з аборигенами завжди перестраховувався, оскільки ніс відповідальність за життя 10 підлеглих. Дякувати Богу, для мене і всього нашого батальйону все закінчилося благополучно: усі живі-здорові й уже повернулися додому, за винятком тих, кого призвали дещо пізніше на доукомплектування. Минуло три місяці, а статус учасника бойових дій досі не можу отримати. Так само, як і мій однокласник, який ніс службу в Маріуполі (він пішов у зону АТО навіть на місяць раніше за мене). При цьому, як розповідають побратими, дехто з воєнкомів, котрі просто виїжджали в зону антитерористичної операції разом із волонтерами, «корочку» учасника бойових дій уже отримав. Це несправедливо.

— Які там були настрої у бійців?

— Я завжди говорив хлопцям: не потрібно від когось чекати допомоги, розраховувати, скажімо, на те ж Міноборони. Треба надіятися тільки на себе. Тож самі брали лопати й копали звичайні ями, куди ховалися під час обстрілів, — не чекали, доки хтось зробить для нас укриття. Звичайно, образливо, що наша верхівка жирує, а хлопці воювали в капцях, хто в чому. Із горем пополам видали військову форму, яка через три місяці порвалася. Після цього нам прямо заявили: більше ні про яку форму й не мрійте. Тож іще тричі я купував її за власний кошт. Берців видали сто пар на 400 осіб — навіщо їх було взагалі привозити? Образливо за тих, хто займає високі посади й нічого не робить для людей. Ідучи до влади, вони декларують одне, а прийшовши, роблять усе з точністю до навпаки. От, скажімо, наш Прем’єр-міністр зараз суперечить усьому тому, що говорив із трибун іще три роки тому.

— Вам сниться та війна?

— Слава Богу, ні. Усе погане, що було в зоні АТО, там і лишилося, не хочу брати його з собою в це життя. Позитив у тому, що розбагатів на вірних друзів, до яких можу звернутися по допомогу і вдень, і вночі. А ще іноді думаю, що, можливо, пішов у зону антитерористичної операції саме задля того, щоб зустрітися з Наталею.

З першого ж дня Олександр знав, що вони одружаться

Будучи командиром відділення, Олександр Назарко увесь час підтримував зв’язок із пирятинськими волонтерами, котрі робили те, що мало б Міністерство оборони: забезпечували бійців усім необхідним. Волонтерський рух у Пирятині розпочав підприємець Володимир Крагель. Він закупив 13 бронежилетів, два прилади нічного бачення, два 10-кратні біноклі тощо й передав землякам, котрі несли службу на сході.

«А з його дружиною Валентиною Крагель, яка працює у відділі освіти райдержадміністрації, я познайомився дещо пізніше, коли виникли проблеми з Полтавською аграрною академією, де навчався на заочному відділенні, — пригадує Олександр. — Проблеми були пов’язані з тим, що, перебуваючи в зоні бойових дій, я просто не міг у виші з’являтися. І саме завдяки клопотанню Валентини Крагель мені надали можливість скласти сесію під час однієї з відпусток і навчатися далі. Так от, оскільки в нашій роті було найбільше пирятинських, гребінківських, миргородських хлопців, то найактивніше нам допомагали волонтери з Пирятина, до них долучилися і з Гребінки та Миргорода: ми були повністю на їхньому забезпеченні. І от якось уранці волонтери повідомили, що під’їжджають. Я вийшов їм назустріч найпершим, щоб допомогти розвантажити один із мікроавтобусів».

Людмила Миколаївна пригадує, що, коли вони всі разом розвантажували продукти та речі, Наталя, побачивши Сашка, сказала їй: «Мамо, подивися, який гарний хлопець». Проте підійти до нього не наважилася. Потім вони поїхали до місцевого Будинку культури, де заздалегідь усе було домовлено про концертну програму для бійців. Коли Наталя співала, Сашка, за його словами, вразив її голос — ніжний і водночас сильний.

«Маму якось «вкусила» Муза: одна місцева журналістка видала книгу своїх пісень, а неньку ті тексти так узяли за душу, що вона написала на 10 із них музику. Тож у Новоайдарі я виконала кілька цих пісень, а ще — українські народні. Мені хотілося своїм співом підтримати земляків (згодом планувалася поїздка з концертом і до Донецька, але її довелося відкласти, бо там почалися бойові дії), — ділиться Наталя. — Коли закінчився концерт, один із командирів піднявся і сказав: «Дякуємо вам від душі, адже ви подарували нам часточку дому». Саша допоміг занести до автомобіля музичну апаратуру. А коли ми від’їжджали, попросив: «Запиши мій номер телефону». Але я не знайшла нічого, на чому можна було б записати. А повернувшись додому, подумала, що потрібно б якимось чином розшукати хлопця, котрий одразу ж запав мені в душу. На щастя, знала прізвище одного нашого земляка, який був у зоні АТО разом із Сашею. Я знайшла його сторінку у мережі «Вконтакті», вислала Сашин фотознімок і запитала, як цього хлопця хоча б звати. У такий спосіб отримала й потрібний мені номер телефону».

А це вже спогади Олександра: «Після того концерту я своєму другові з Пирятина Дмитру Буровцеву тільки про Наталю й розповідав. Сталося так, що десь через три дні я приїхав додому в 20-денну відпустку. Був саме в гостях, коли одержав SMS-ку такого змісту: «У вас усе гаразд? Привіт хлопцям». Я відписав: «Передам дещо пізніше, бо наразі я вдома». Ми домовилися про зустріч наступного дня. Потім Наталя запросила мене зустріти Новий рік разом з її сім’єю, і так вийшло, що я в них дещо затримався. Далі приїхав на Різдво, на Новий рік за старим стилем — отак разом із Наталею провели всю мою відпустку. Наступного разу зміг вирватися на Наталин день народження — 19 березня — і з тонким натяком подарував їй обручку. А вже через місяць, коли демобілізувався, ми одружилися: 21 квітня зареєстрували шлюб, а 25-го — зіграли весілля».

Наталя розповідає, що перед весіллям вирішили пригадати українські традиції: одягнувшись разом із дружками в національний одяг, iз вінками на голові, ходили містом і з хлібом-сіллю запрошували найближчих родичів на весільні урочистості. «Коли щасливі молодята, коли вони закохано дивляться одне на одного, то кращого весілля годі й придумати, — додає Людмила Миколаївна. — Усі присутні веселилися від душі: першого дня прийшло 110 гостей, другого — 80, третього — 45. Третього дня я вже попросила: люди добрі, мовляв, не здумайте прийти ще й завтра. Та найстійкіші все ж завітали».

— Познайомившись із Наталею, коли конкретно зрозуміли, що з нею одружитеся? — запитую Олександра.

— 29 грудня, першого ж дня, коли ми зустрілися в кафе у моєму селі Велика Круча, — впевнено відповідає той. — Я сказав тоді Наталі, що вона «влипла» — доведеться їй виходити за мене заміж.

— Наталю, а коли ви зрозуміли, що «влипли»?

— Мабуть, після зустрічі Нового року. Саша дуже комунікабельний, з усіма знаходить спільну мову. І коли ми почали спілкуватися, у мене було таке відчуття, що знаємо одне одного багато років. Мабуть, це і є показником того, що ти зустрів свою другу половинку.

— Це після того, як побували в зоні АТО, ви так поспішаєте жити? — звертаюся до Олександра.

— Так, цей період життя багато чого мене навчив, — погоджується молодий чоловік. — Там швидше дорослішаєш, починаєш більше цінувати життя, замислюєшся над тим, що хорошого в ньому зробив: кому допоміг, кого зігрів. Коли почалися перші обстріли, я став думати, що, може, потрібно було одружитися ще до армії — зараз уже мав би сина чи доньку. І якщо зі мною щось трапилося б, по землі ходило б моє продовження — таким чином наш рід не перервався б. Останнім часом я тільки те й говорив, що от повернуся додому — й одразу ж одружуся. І, може, саме ця думка гріла мені душу, допомогла не впасти в розпач і дочекатися цього дня.

Людмила Миколаївна зятем не нахвалиться. Пригадує, що, коли той уперше переступив поріг їхнього дому, у неї було таке відчуття, ніби це рідна людина. Тепер, каже, здається, що він увесь час із ними жив. Молоді люди, до речі, не прагнуть жити окремо від батьків. Наталя запевняє, що, й мешкаючи разом, ніхто не відчуває якогось дискомфорту. Тим паче що молоде подружжя мешкає на другому поверсі будинку, а батьки — на першому. Зустрічаються ж, як правило, на кухні.

А от бабуся Алла Йосипівна на прізвище Стрілець, котра у свої 73 їздить на велосипеді, лазить по деревах і на наше прохання запросто робить шпагат, розчулено стверджує: «Сашка нам сам Господь послав. Я подарувала молодятам на весілля, поміж інших презентів, телевізор. Хай їм Бог дає сімейного щастя і пошле первістка, себто мого другого правнука».

— А ви думали про те, що, проживаючи зовсім поряд, могли б так ніколи й не зустрітися? — звертаюся насамкінець до молодого подружжя.

— Так, ми це обговорювали. Я, до речі, свого часу була у Великій Кручі — і в ресторані, і в музеї — й не могла собі навіть уявити, що звідти буде мій майбутній обранець, — посміхається Наталя. — Вважаю, мені просто пощастило.

— А з вами бувало таке, що, скажімо, щось шукаєте, і оте «щось» зовсім поряд, а ви його не помічаєте? Виявляється, щоб побачити його, потрібно відійти якомога далі. Отак і в нас вийшло, — філософствує Олександр.