«ДОНКУЛЬТом» — по стереотипах

Уперше культурний форум «ДОНКУЛЬТ», присвячений історії та культурі Донбасу, був організований Благодійним фондом «Мистецькі надра» та реалізований у Києві в жовтні 2014. Тоді за два тижні форуму 83 заходи відвідали понад 15 000 людей. У програмі культурного форуму будь-хто міг вибрати для себе цікаві заходи. Були художні та фотовиставки, різноманітні лекції, театральні вистави, «круглі столи», музичні концерти та кінопрограма.

Львівську ж програму повністю оновили та орієнтували на львівську громаду і внутрішніх переселенців, які приїхали жити до Львова. До неї ввійшло 80 різних заходів. Один із нових акцентів був зроблений у лекційно-дискусійній програмі, яку курирувала Ірина Мацевко. «Історик, заступник директора львівського Центру міської історії, — розповіла «УМ» Юлія Кулик, прес-секретар культурного форуму «ДОНКУЛЬТ», — вона підготувала велику лекційно-дискусійну програму, учасниками якої стали експерти — історики, соціологи, культурологи з України, Польщі, Німеччини, США, що досліджують соціальну та культурну історію України і Східної Європи, історію шахтарських містечок Донбасу, робітничу та інші соціальні ідентичності».

Всі запрошені лектори, які займаються вивченням Донбасу, разом зібралися вперше на культурний форум. До слова, лекції відвідали і багато переселенців, які також дізналися чимало нового про свою батьківщину. «Ми обирали тих лекторів, які можуть дати ширші контексти і поставити ширші питання, ніж це було досі, — поділилася з «УМ» Ірина Мацевко, кураторка лекційно-дискусійної програми. — Адже головна мета програми — через Донбас вийти на ті питання, які актуальні й важливі для всієї України сьогодні. Розпочали ми, звичайно, з Донбасу і з розмови з американським істориком, професором Гіроакі Куромією, який своє дослідження по Донбасу писав вісім років. Результатом стала книжка «Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське пограниччя», яка наразі є найкращим оглядом історії регіону від ХІХ до середини ХХ століття. Гіроакі Куромія є спеціалістом у галузі сталінського періоду, зокрема індустріалізації та сталінських репресій. Пишучи в середині 1980-х років книжку про сталінську промислову революцію, професор зрозумів важливість Донбасу, який був «візиткою» радянської індустріалізації».

Під час лекцій організатори намагалися донести розуміння того, що індустріальні райони у всьому світі мають схожі риси. «Певна річ, не можна оминути індустріальну специфіку Донбасу та його робітничу ідентичність, — пояснює пані Мацевко. — Поговорити про це ми запросили дослідника робітничої історії професора Валковіца з Нью-Йоркського університету. Його лекція вводить Донбас у міжнародний контекст індустріальної історії. Говорячи про історію промислових регіонів, ми бачимо, що Донбас зовсім не особливий і унікальний. Він проходив у своєму розвитку подібні шляхи, як інші індустріальні райони в Європі й Америці, а зараз стоїть перед тими самими викликами, що й ці регіони наприкінці 80-х, коли розпочалася постіндустріальна криза. Говорячи про Донбас, не треба забувати, що це не єдиний промисловий регіон в Україні. Організовуючи дискусію про індустріальну спадщину, ми говоримо про досвіди інших країн, які вже пройшли постіндустріальну кризу і знайшли шляхи її вирішення. До прикладу, перетворення закритих промислових об’єктів на навчальні, культурні чи туристичні центри».

І, звичайно, культурний проект про Донбас не зміг оминути гострого питання про причини сьогоднішнього протистояння. За словами Ірини Мацевко, лектори висловили одну спільну думку: не треба міряти Донбас лише категоріями національності. «Ключ до розуміння ситуації, яка зараз є на Донбасі, і про це говорять наші лектори, — це вийти за межі національного. Наша історія зараз пишеться з винятково україноцентричної позиції. Якщо дивитися на все крізь мірку національності, то ми приречені на «іншування», тобто якщо ти не українець — ти не наш. Якщо ми ставимо питання, Донбас український чи ні, то нам складно буде розібратися, що там дійсно відбувалося і відбувається. На Донбасі такий підхід не працює. Там не прижилася жодна ідеологія, і не тільки сучасна українська влада має з цим регіоном проблеми, з ним мала проблеми і російська імперська влада, і радянська влада. Люди там ніколи не мислили національними категоріями, національна ідентичність ніколи не була сильно вираженою. Тут ідеться, радше, про сильну локальну, робітничу ідентичність. Але це не означає, що Донбас не міг би існувати в рамках незалежної України, і це не означає, що ця ідентичність є причиною того, що відбулося і відбувається на сході. Причини треба шукати в іншому, і це в першу чергу військове втручання Росії», — пояснює вона.

Деякі ж лекції доводили, що мешканці Донбасу і решти України мають набагато більше спільного, ніж часом здається. До прикладу, лекція професорки Олени Стяжкіної «Пересічна радянська людина: в пошуках слів для правильної біографії» та доцента кафедри історії Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Нані Гогохії «Юні ленінці» радянської України: дитинство в тоталітарному суспільстві 1930-х років». «Значна частина програми присвячена радянському минулому. І тут ідеться не лише про Донбас, а ширше — про радянську спадщину сучасної України, з якою ми зараз намагаємося розібратися і дати собі раду. Такими темами ми хочемо зруйнувати певні упередження. Адже існує такий стереотип, що тільки там, на сході, залишилась ностальгія за Радянським Союзом, що лише там залишилися радянські люди. Нам здається, якщо зняти радянські таблички і пам’ятники, перейменувати вулиці, то все радянське зникне, — пояснює Ірина Мацевко. — А це неправда. Радянське не лише присутнє в публічному просторі, воно присутнє в головах. Це спосіб мислення і дій. У своїх лекціях наші гості показували, як ідеологія формувала радянських людей, а також як люди намагалися вписатися в «радянський проект», стати радянськими. І це не лише про Донбас, це про всю Україну. Лектори, наприклад, розповіли, як виглядало дитинство в Радянській Україні, як радянська людина «писала» свою біографію, намагаючись відповідати необхідним вимогам тоталітарного суспільства. Люди в радянський час намагалися влаштувати своє життя. А це вимагало дотримання певних правил та норм: принаймні не виступати «проти». Можна було не ходити з прапорами на мітинги Першого травня, не вступати в партію, але й ніде, окрім кухні, не говорити, що ти не віриш чи проти системи. І це також вписування в цю систему. Тож, виходячи з прикладу Донбасу, всі наші лектори говорили про наше спільне радянська минуле. В наших головах заклалося не лише радянське мислення, а й певні способи поведінки. Нещодавно учасників нашої програми запросили на місцеве телебачення. Ведучий продемонстрував кадри з параду і святкувань, які проводили в так званій «ДНР», і спитав, чи таке можливо у Львові. З одного боку, звичайно, — неможливо, але ж ми навіть не замислюємося над тим, наскільки радянськими є наші способи вшановування і святкувань. Зазвичай вони відрізняються від радянських лише тим, що тепер інша символіка, інші спікери і вірші читаються не радянських, а українських поетів, а способи проведення свят ті самі».

На львівському «ДОНКУЛЬТі» музично-театральна програма розділилася на два напрями. Куратором театральної програми стала Наталка Ворожбит — найуспішніший український драматург, лідерка «нової драматургії» в Україні, чиї п’єси ставлять театри Великобританії, України та Росії. За словами прес-секретаря «ДОНКУЛЬТу», особлива увага була прикута до двох документальних вистав — «Театр Переселенця» та «Миколаївка». В останній школярі 8-10-х класів, які пережили бомбардування їхнього містечка і школи у Донецькій області, були авторами та виконавцями своїх відвертих, глибоких, талановитих монологів.

Після «ДОНКУЛЬТу» у Львові організатори планують зібрати ініціативну групу з Галичини, яка допоможе створити наступний проект і представити його у Харкові.