Азербайджанські висновки

«Дімон — ти кращий!»

Але мені неймовірно цікаво: чи зміг би хтось, навіть найвищий спортивний начальник, змусити проспівати такі дифірамби боксера Геворга Манукяна? А хлопця шкода. Аж двічі. В перший раз стало, коли 21-річний «український отаман» єдиним із наших таки вийшов до фіналу в категорії до 91 кг. Та в іншому півфіналі (хто б сумнівався!) азербайджанець Абдуллаєв переміг росіянина Магомедова. І етнічний вірменин Манукян від бою за «золото» відмовився. Офіційна причина — травма, що «могла б призвести до більш важких наслідків».

Щодо ймовірних неприємностей (але зовсім іншого плану), цілком згоден. Бо мені більше імпонує неофіційна версія. Манукян, звичайно, за паспортом українець. І б’ється за запорізьку ДЮСШ №6, де виховувався, за Бровари Київської області, які представляє зараз, за кожного з нас б’ється, не шкодуючи сил (у півфіналі хорват Філіпі це відчув власним організмом — вже в першому раунді не зміг продовжити бій). Але у Геворга в жилах — вірменська кров. А як «люблять» його земляків у Баку, «гостинні господарі» продемонстрували ще на церемонії відкриття. Вони й потім залюбки освистували «ворогів» — вірменські борці й боксери виступали під безперервне «бу-у-у»...

Уяляєте, на що б перетворилося улюлюкання, якби молодий чемпіон України набив їхнього Абдулкадира? Адже навіть під час нагородження призерів свистуни-глядачі примудрилися виказати свою зневагу. І до Манукяна, і, автоматично, до нашого прапора. І тут, його зніяковілого, стало шкода вдруге. А президент Ільхам Алієв, винувато-нахабно посміхаючись, тільки пригрозив трибунам кулачком...

Хто б сумнівався, що на нейтральній території травма не завадила б йому вийти в ринг і доводити, хто сильніший. Тим більше, Абдуллаєв уже розізлив, помахавши кулаками після бійки, що не відбулася: «Я б його все одно побив». Але цей епізод — лише один штрих, що ілюструє суто «домашнє», азербайджанське, призначення І Євроігор.

А ось інший випадок. Реакція господарів на вчинок іншого нашого боксера. Категорія до 49 кг. Призери на п’єдесталі, медалі на шиї. На честь чемпіона — Батора Сагалуєва — звучить гімн Росії, піднімаються прапори. «Бронзовий» Дмитро Замотаєв із Запоріжжя демонстративно не повертається у той бік.

Знаєте, на белькотання росіян про спортивну неповагу навіть не звертав уваги — вразили гнівні оцінки азербайджанців. Виявляється, їм ненавидіти вірменів за карабахську війну можна, ми ж повинні поважати ненависний «триколор» окупанта.

Та більше дивує позиція керівників нашого спорту: на численні фото й відео вчинку Замотаєва, акцентовано демонстровані азербайджанськими ЗМІ, вони відреагували просто мовчанням, ніби соромлячись неввічливого співвітчизника.

А треба було б розказати обвинувачам, що Дмитро навіть не міг до пуття підготуватися до Євроігор: пропускав тренування й збори, бо перебував у цей час у Дніпропетровську — там в обласній лікарні ім. Мечникова боровся за життя його важкопоранений батько — військовослужбовець 37-го окремого мотопіхотного батальйону Геннадій Замотаєв. 5 квітня поблизу Широкиного позашляховик, яким кермував багатодітний батько Замотаєв, підірвався на протитанковій міні, встановленій, вочевидь, саме тими, хто дуже поважає російський прапор. Запоріжці Дмитро Щербак і Олег Макеєв загинули, а Замотаєва-старшого зі страшними травмами голови доправили до дніпропетровського шпиталю й тільки 7 травня перевезли до Запоріжжя. Там дружина воїна-добровольця намагається піднімати на ноги 3-річну донечку, хвору на ДЦП...

«Дімон, ти — кращий», — засипали 19-річного боксера привітаннями із «бронзою» його інтернет-друзі. Приєднуюся. Спражній герой, справжній вчинок.

...А повертаючись до повальних «дякувань» організаторам, так воно зрозуміло: щедрі господарі взяли ж на себе витрати з прибуття, розміщення і відправки додому всіх делегацій-учасників Ігор, в тому числі й української. Тільки за вірменську заплатив президент НОК Вірменії Гагік Царукян. І нікому нічого не винен...

Думку ж багатьох учасників боксерського турніру, що з різних причин промовчали, озвучив угорець Золтан Харша після поразки у півфіналі від азербайджанця Мусалова (до 75 кг): «Вважаю, судді прийняли неправильне рішення. Я був сильнішим. Я мав боксувати у фіналі».

Нагадаємо, що четверо з п’яти українських боксерів (Петров, Хижняк, Самофалов, Замотаєв) програли саме в півфіналах. Манукян цю стадію подолав, щоб у фіналі без бою «здобути» технічну поразку.

Такі різні «іппони»

А загалом, останні дні Євроігор зайвий раз довели, як сильно ми маємо пишатися земляками. Як і раніше, вони «не завдяки, а всупереч» — численним проблемам, відсутності грошей, війні, врешті-решт, — виявили героїзм.

Якщо не подвигом, то як іще назвати виступ українських дзюдоїстів? Спочатку про тих, для кого звітні змагання автоматично були й чемпіонатом Європи. Його з квітневого Глазго перенесли до червневого Баку, не задумуючись, що вже у серпні чекає Астана зі своєю світовою першістю! Недарма бідкався головний тренер Віталій Дуброва, як важко буде вивести лідерів на пік форми двічі за два місяці. Можливо, тому й не склалося вже на старті: реально очікуваної медалі від чемпіона світу Георгія Зантараї (до 66 кг) не дочекалися, Марина Черняк (до 48) стала п’ятою.

Українці й надалі дружньо вибували ще на підступах до чвертьфіналів, аж поки за справу не взялися «найбільші». Хоча й для Світлани Ярьомки з Іриною Кіндзерською (понад 78 кг) ця стадія опинилася нездоланною, та медаль від нас цього разу не втекла. Щоправда, заради неї довелося українкам позмагатися між собою. Ярьомка виявилася сильнішою, як і в двобої за третє місце з білорускою Слуцькою — незважаючи на страшне хвилювання, перемога «іппоном».

Яків Хаммо (понад 100 кг) після програної сутички 1/4 фіналу спочатку розібрався з голландцем Майєром, а вже «бронзу» не віддав давньому знайомцю Паскявічюсу. «Ми з ним зустрічалися раніше, по разу перемагали один одного, зараз вже 2:1 на мою користь», — посміхався наш 21-річний богатир з роз’юшеним носом в телекамеру. А останнього дня змагань саме він здобув переможний бал у командних змаганнях за «бронзу» з угорцями.

Перемоги Зантараї та Сергія Дребота (до 73 кг) нівелювалися поразками Віталія Дудчика (до 80 кг) та Кеджау Ньябалі (до 90 кг), і тут у командному строю з’явився донецький Яша Хаммо зі своїм блискучим прийомом на «іппон» — 3:2. Бронзові нагороди також приміряли Артем Хомула, Олександр Гордієнко, Вадим Синявський.

А тепер про тих, кому тільки за вихід на татамі вже потрібно давати медалі. У межах Євроігор пройшов і турнір дзюдоїстів із вадами зору, в українських спортсменів — комплект! Бронзову нагороду у турчанки Кіліс майстерно і достроково виграла ровенчанка Наталія Ніколайчик (до 57 кг). Виходить, даремно переймалася, що «вага у мене на 7 кг менша, ніж у суперниці, до того ж нічого не знала про її манеру боротьби. Але поставила собі за мету — перемогти».

Хоч його вагова категорія й називається «понад 90 кг», наш Олександр Помінов виглядав ліліпутом у порівнянні з азербайджанським велетом Ільхамом Закієвим (глядачі мали змогу бачити його як факелоносця в день відкриття Ігор). У фіналі наш «малюк» чинив опір, але й «срібло» — чудова нагорода: «Він же був на голову вищим і на 50 кг важчим за мене. Зазвичай виступаємо у різних категоріях: я — до 100 кг, він — понад центнер. А на Іграх об’єднали ці дві ваги».

«Я більше хвилювалася за сестру Марину, що змагалася напередодні, ніж за себе», — зізналася чемпіонка із Запоріжжя Інна Черняк (до 57 кг). І, ніби вибачаючись за свій успіх, дуже швидко йшла з татамі — у чвертьфіналі за 37 секунд іппоном була збита з ніг росіянка Овчинникова, у півфіналі цим же прийомом — німкеня Бруссінг, на вирішальну перемогу над азербайджанкою Абдуллаєвою знадобилися 42 секунди та, звичайно ж, «іппон». ...Бракує слів. Аплодуємо стоячи.

Зміна росте. Ветерани, перепочили?

На адресу Ольги Харлан слів було сказано достатньо. Вже на цьому турнірі вболівальники встигли її добряче вилаяти за незадовільний виступ в індивідуальній першості. Ще б пак, жодна з чотирьох українських шаблісток не дісталася навіть півфіналів, а серед них олімпійські чемпіонки — Жовнір і сама Харлан!

Тоді хотілося вигукнути: та вона ж хоч і талановита, але звичайна дівчина. Добре, хоч промовчав, а то осоромився б. Бо ніяка вона не «нормальна», ніби й справді не з нашої планети, а тоді в неї був просто невдалий ранок. Не вірите, то ще раз перегляньте запис фінальної сутички командних змагань. Я ж наведу тільки цифри. Україна — Італія, за рахунку 36:40 на доріжку виходить вона. Підсумок — 45:43 (Харлан — 23 точних уколи, Кравацька й Комащук — решта на двох, Жовнір не фехтувала). Якщо згадати, що в чвертьфіналі цими ж дівчатами були «заколоті» азербайджанки (45:24), а в півфіналі — вічні суперниці росіянки (45:34), хто скаже, що лідер нашої збірної — звичайнісінький, а не найкращий у світі? Це, до речі, підтверджує й рейтинг.

...Удруге хотілося б подякувати очільнику української збірної з плавання Андрію Сердінову, а також особистим тренерам всіх наших юніорів, котрі виступали в Баку на турнірі плавців. Київський школяр Андрій Хлопцов до «золота» додав ще й «бронзу» на «спинній» дистанції в 50 м (25.71; час переможця росіянина Шопіна — 25.40). Марина Колесникова, на жаль, не змогла повторити «бронзовий» успіх на стометрівці на спині: з результатом 1:02.25 була четвертою, чемпіонка — Єгорова з Росії (1:01.19).

Але й інші хлопчаки з дівчатами показали потенціал. Дарма хвилювалися за недосвідчених підопічних тренери Дмитро Сосновський (бокс), Тамара Токмачова (стрибки у воду), Олександр Горін (спортивна гімнастика) — здібна зміна ветеранам є! Чи виросте у справжніх (і саме українських) майстрів, чи здолає труднощі, чи не розміняється на дрібниці, поглянемо через рік.

Напрочуд яскравими виглядають перспективи юних «синхроністок» та «художниць», але цим дівчаткам потрібно ще навчитися заочно змагатися з давно вже упередженими до нас суддями.

Натомість титуловані старожили своїх збірних у Баку виглядали блідо. Нагадаємо, на Іграх виступало аж семеро наших олімпійських чемпіонів. І якщо лучника Рубана й фехтувальницю Харлан дещо виправдовують командні перемоги, то в індивідуальних змаганнях жодна (!) із зірок не здобула навіть бронзової нагороди — Жовнір, Яна Шемякіна (фехтування), Олена Костевич (кульова стрільба), Микола Мільчев (стендова стрільба), Юрій Чебан (каное).

Виступи українців в останніх видах взагалі так і кортить обізвати провальними. Одне «срібло» (байдарочниці Повх/Тодорова), інші найвищі місця — четверті. Хоча веслувальники зі стрільцями доволі впевнено виходили до фіналів, частенько з кращими результатами на попередніх стадіях. А окрім олімпійських, у складах же були й новоспечені європейські чемпіони та призери — Янчук, Міщук, Кічасова, Грищун (веслування), Омельчук, Царьков (стрільба).

Навіть здалося, що для декого бакинські старти були більш схожими на тренування з підвищеною відповідальністю, лише в шикарних умовах і з доплатою від міністерства. Принаймні після поразок чи четвертих місць ніхто й не думав засмучуватися.

Командну першість із величезним відривом виграли росіяни, другий — Азербайджан, заради якого все це, власне, й затівалося. Українці ж виконали неформальний план Мінмолодьспорту взяти принаймні 40 нагород, от лише «золота» назбирали менше очікуваного.

«Але 46 завойованих медалей — це чудовий результат, — заявляє президент НОК Сергій Бубка. — Крім того, є більш як 30 четвертих і п’ятих місць, що свідчить про високий потенціал наших атлетів. За підсумками Ігор серед 50 держав-учасників ми серед лідерів». Восьме місце в таблиці медалей, якщо танцювати від «золота», шосте — за загальною кількістю.

На добротному рівні (жаль, «золота» малувато) відзмагалися борці, велосипедисти, лучники, самбісти й настільні тенісисти. Тут, принаймні найближчим часом, можемо розраховувати тільки на «стару гвардію». Дублери для Махині, Ткач, Андрійцева, Гривка, Івашка та Коу Лея ще не підросли.

Ігровики на закриття

...Навмисне залишив насамкінець виступи двох наших команд: баскетбольної та з пляжного футболу. Вони хоч і порадували яскравою грою, але поки що не олімпійські. Здавалося, поразкою в овертаймі від португальців (4:5) пляжні футболісти висотали нам всі нерви. Аж ніяк: у заключному груповому поєдинку зі швейцарцями знову впевнено вели — 4:0 — і знову примудрилися програти — 4:5. У матчах за 5-8-ме місця хлопці тактику змінили. Поступаючись угорцям 0:2, виграли 4:2, а ось у зустрічі з іспанцями за п’яту позицію фінт не пройшов. Майже наздогнали (2:3), та на більше не вистачило — 3:6. До речі, саме пляжна «Червона фурія» не пустила нас на майбутню світову першість, перегравши у «плей-оф». Чемпіоном же Ігор і тут стала Росія, обігравши Італію — 3:2.

Зате аж виходом до фіналу вразили всіх дівчата-баскетболістки 3х3. Ще півтора року тому у нашої команди навіть рейтингу не було, а зараз вона подолала у чвертьфіналі Грецію (21:19), у півфіналі — Словенію (21:16), та й у матчі за «золото» з чемпіонками Європи росіянками билася гідно — 17:22. Срібні нагороди одержали Кристина Мацко, Вікторія Пазюк, Ганна Зарицька та Ольга Мазніченко. Останню, до речі, було обрано прапороносцем на церемонію закриття Ігор!

...А вона було дуже схожою на стартове дійство. Знову фейєрверки, салюти й вогні, костюмовані танці, поп- і рок-музиканти, занудні прославляння Азербайджану та його лідерів. За 229 мільйонів доларів (у таку суму обійшлися обидві церемонії) можна було б, напевне, й щось крутіше вигадати...