Козацький хутір як військовий трофей

Перша хвиля мобілізації

Війна зібрала під прапори України людей абсолютно різних мирних спеціальностей. Вивчати військову справу довелося педагогам, інженерам, журналістам і навіть науковим співробітникам. У зоні АТО побував і 33-річний Олександр Смирнов. Сам він за фахом археолог-практик, а також старший викладач Інституту історії та права Національного університету імені Сухомлинського та співробітник Інституту археології Національної академії наук України. А ось в українську армію був призваний як офіцер і пішов освоювати нову для себе посаду заступника командира роти хімічного і біологічного захисту по роботі з особовим складом в 79-й окремiй аеромобільнiй бригадi ВДВ.

«Перша хвиля мобілізації запам’яталася мені високим патріотичним духом, люди розуміли, що відбувається, та були готові стати на захист України, — згадує Олександр Смирнов. — Мене просто вразило те, як війна посприйяла згуртуванню людей. Адже прийшли до нас у бригаду і бувалі чоловіки, які пройшли підготовку ще в радянській армії, і 20-річні хлопці, які, що називається, «пороху не нюхали». Крім того, в усіх різний соціальний статус та фінансове становище. Після всіх тих випробувань, які нам довелося пережити разом, ми стали справжньою командою. І навіть після того, як повернулися додому у звичайне життя — не втратили дружніх зв’язків і всі спілкуємося на рівних. Якщо у когось виникає проблема, то він знає, що на виручку завжди прийдуть бойові друзі».

Спочатку Олександру Смирнову довелося служити в Херсонській області, а згодом почалося просування на схід України. Спочатку, це було Солнцево, Донецька область, Амвросіївка, Луганська область. Довелося пройти зі своєю бригадою і через пекло Ізваринського котла, де загинуло дуже багато наших українських хлопців.

«Ми більше місяця перебували в оточенні, але утримували позиції на кордоні України з Росією в районі Луганської та Донецької областей, — розповів Олександр Смирнов. — Мій підрозділ виходив з оточення останньою колоною. Це був наш перший серйозний котел і ще не було практичних навичок, як виживати в таких умовах. Щодня наші висоти атакували російські війська, не припинялися масовані мінометні обстріли. Так, «Гради» й «Урагани» нас обстрілювали по 10—12 разів на день. На російських та «ДНРiвських» інтернет-сайтах нам пропонували здаватися, переходити кордон через російські пункти. Пропонували продукти, воду, намагалися підкупити. Бувало й таке, що коли заходили в якесь село — місцеве населення ставилося до нас iз побоюванням і навіть можна сказати, що боялися, бо російська пропаганда їх переконувала, що прийшли карателі. Але пізніше ставлення до нас змінилося на краще. Ми всі — російськомовні, тому швидко змогли знайти спільну мову та подолати непорозуміння».

Історична справедливість на боці України

Навіть на війні археолог Олександр Смирнов продовжував вести свій щоденник та дослідницьку діяльність. Саме завдяки його ентузіазму, коли всією бригадою копали окопи на Донбасі для того, щоб утримати оборону табору, були знайдені предмети старовини XVII—XVIII ст. Археолог зі стажем швидко визначив: знахідка належить до періоду проживання українських козаків. Він каже: «Наші предки вели там сільськогосподарську діяльність і контролювали степ, свою територію. У ході інженерних робіт я знайшов кераміку, курильні трубки, предмети побуту, все це красномовно свідчить про те, що там жили українські козаки».

— А як же бути з твердженням, що спочатку ці землі належали росіянам?

— Я не розумію, що таке «російський світ», це якесь аморфне поняття. Та й самі терміни «Новоросія» чи там «Малоросія» вже давно застаріли та вийшли з ужитку. Такі назви проіснували досить недовгий період часу. Пізніше все це зникло, бо просто трансформувалося у щось інше. Кожне сторіччя мало свої географічні кордони та історичні назви. До того ж Новоросія спочатку не мала жодного відношення до Московської держави. Це, швидше, історична назва кордонів у тій місцевості в XVII—XVIII ст.

— А що ж трапилося пізніше? Що за люди жили на Донбасі незадовго до революції?

— На ті землі висилали каторжникiв, які працювали на різних підприємствах. Тому той факт, що на Донбасі живуть люди більш агресивні та звичні до авантюр — це генетична пам’ять. А в тамтешніх селах жили переважно переселенці: росіяни, варяги, українці.

— Які враження від жителів Донбасу останніх років?

— Хоч і пройшло вже 23 роки з дня оголошення незалежності України, ці райони у Донецькій та Луганській областях як би «законсервувалися» в житті, що вже минуло, де мірилом щастя була ковбаса та горілка. Багато людей, які захотіли кращої долі, просто виїхали з Донбасу. А ось основна маса — це саме ті старожили, які зараз агресивно налаштовані, вони далі своєї артілі нікуди не виїжджали. Це можна назвати своєрідною резервацією, де залишилися люди «радянського періоду». Вони агресивно ставляться до будь-яких змін, позитивні вони чи негативні — їм байдуже.

— Чи не порівнювали для себе події, що відбуваються на Донбасі з подіями на тих територіях у роки Другої світової війни, яка для багатьох східняків усе ще лишається «вузькою» Великою Вітчизняною?

— За масштабністю та характером руйнувань і жертв, — так, ці дві події можна порівнювати. Але в усьому іншому вони все ж таки різні. Тому порівняння багато в чому не коректне. Досить часто події, що відбувалися на території Донецького аеропорту, порівнюють зі Сталінградською битвою. А от мені це більше нагадало оборону Брестської фортеці, оборону Севастополя чи Одеси. Ми героїчно утримували стратегічно важливий об’єкт в умовах меншої кількості озброєння та нестачі продовольства. Всі, хто міг пересуватися на своїх ногах, — не здавалися до останнього.

Вважаю, що повинен статися перелом у свідомості російських солдатів, щоб вони зрозуміли, що їм говорять неправду і використовують їх у своїх інтересах безчесні політики. Загиблих вони навіть не ховають, тому потім матері не можуть відшукати своїх загиблих синів, і неможливо підрахувати повністю всі втрати в живій силі з російської сторони. У свідомості народу Росії повинен відбутися перелом, і тоді для України все піде за найкращим сценарієм.

Також повинна бути психологічна реабілітація населення Донбасу. Я розмовляв iз людьми, що мешкають там, і я зрозумів, що це має статися рано чи пізно.