Бачити і розуміти

Звичайно, то був ризик, але ретельно зважений. Умберто Еко раніше довгий час працював у цьому видавництві головним редактором відділу нон-фікшн — уже одне це свідчить, що його цінували, як експерта із семантики та стилістики текстів, й очікували, що і його власний авторський рівень буде, принаймні, не нижчий. По-друге, професор Еко на той час мав постійні есеїстичні рубрики у кількох поважних італійських газетах та на телебаченні, що свідчили про добре володіння не лише академічною мовою. Й нарешті, запропонований рукопис мав цілком ексклюзивну фабулу: середньовічний детектив. Не сказати, що в попередній історичній белетристиці про ті часи не траплялося кримінальних злочинців, але то були розбійники — і з ними чудово давали собі раду благородні лицарі. А от щоби сплановане підступне вбивство, та ще й у монастирі — такого не пригадаю. Якщо і знайдеться, то в літературі категорії Б.

Вже наприкінці першого року продажів «Імені рози» ніхто у Bompiani про ризики не згадував. Книжка здобулася на дві популярні італійські літпремії; за її екранізацію взявся володар «Оскара» французький режисер Жан-Жак Ано; на кінець 1982-го видавництво додрукувало 400 тисяч примірників.

Роман швидко завойовує читацьку Європу: на п’ятий рік свого існування він уже перекладений на 19 мов. Показники накладів вражають; ось спомин самого У.Еко: «Якщо у Франції продається дві чи три сотні тисяч примірників, то це вже рекорд. А в Німеччині успіх починається з мільйона примірників. Найменші наклади — в Англії. Англійці більше люблять брати книжки в бібліотеках... Пам’ятаю, коли газета La Repubblica запропонувала як подарунок своїм читачам мій роман «Ім’я рози», продалося два мільйони примірників газети (замість звичних 650 тисяч), тож моя книжка дійшла до двох мільйонів читачів (а якщо вважати, що книжка може зацікавити всю родину, то назвімо обережну цифру чотири мільйони)». (Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр. Не сподівайтеся позбутися книжок. — Л.: Видавництво Старого Лева, 2015).

На цьому тлі масового захоплення романом «Ім’я рози» виходить однойменний фільм з Шоном Коннері у головній ролі. Блокбастер Ж.-Ж.Ано додає романові нові мільйони прихильників; талановита екранізація входить до більшості канонічних світових списків; телебачення регулярно ретранслює/нагадує цю справді вартісну не одного перегляду стрічку — таке враження, що не лишилося жодної людини, яка цікавиться кіно та книжками, котра б не знала Умберто Еко.

Але сам автор негативно поставився до фільму. Не тому, що поганий, а тому що — це вже геть не його твір. Схоже, Умберто Еко вирішив, що його романи не підлягають адекватній екранізації й ніколи потому не давав згоди на фільмування своїх творів (відмовив навіть Стенлі Кубрику, який хотів поставити другий роман У.Еко «Маятник Фуко»).

Українські читачі та глядачі добре знайомі з «Іменем рози». 2006-го роман видано харківським «Фоліо», а оце — до ювілею — й перевидано (як зазначено на обкладинці, в «новій авторській редакції»: Умберто Еко. Ім’я рози. — Х.: Фоліо, 2013). До всього, цей твір заведено до шкільної програми. Що полегшує розмови про дивовижі цього роману.

Кажуть, режисер фільму Ж.-Ж.Ано вимагав переписувати сценарій 17 разів. Уже одне це засвідчує непросту літературну основу. Режисер намагався якнайближче дістатися суті твору. Щось йому вдалося: і там, і там головні персонажі — дієвець та фіксатор, такі собі Холмс і Ватсон. В обох випадках — це майстер-клас із риторики. Але детектив — для режисера сюжет, а для письменника лише форма/обгортка (як для Достоєвского у «Злочині та покаранні»). До головної детективної фішки Ж.-Ж.Ано додає драму почуттів молодого послушника (того самого «Ватсона»), яка для У.Еко є суто декоративною.

«— Де ж правда? — Іноді її нема ніде», — діалогують головні персонажі «Імені рози» (в обох: кіно- та літваріантах). Тож, може, не варто було так затятися письменникові з наступними екранізаціями?

Та, з іншого боку, як можна екранізувати в художньому кінематографі життя ідей, що становить суть усієї творчості У.Еко? (Саме звідси, до речі — з ідейної історії, — і Ден Браун, екранізації котрого також набагато плоскіші за літературну основу). Як можна, наприклад, подати екранною мовою поп-курс латини, що яскраво присутній в «Імені рози»? Умберто Еко реконструює римо-візантійські слова та вирази, які, виявляється, цілком модерні й виразно відлунюють в сучасній політиці. Така археологія семіотичних зв’язків, де класична латина Середньовіччя «пояснює» знаки, видива, картини світу, закони теперішнього і дозволяє «розпізнавати сліди, через які світ промовляє до нас, немов велика книга». І раптом стає зрозумілою... суть незнищенності КҐБ: «Нерідко самі інквізитори творять єретиків. І не лише в тім сенсі, що бачать єретиків там, де їх катма: вони з таким запалом придушують єретичну заразу, що багато хто ладен пристати до єресі лише з ненависті до них... Не викрити винних, а спалити звинувачених».

Тут же і складна тема прав людини: «Колупни глибше єресь — і знайдеш прокаженця». Це каже розумний середньовічний персонаж, а дурні наші сучасники й до нині борються з, наприклад, людьми іншої сексуальної орієнтації, проголошуючи їх «прокаженими». Або ось про політтехнологію: «У мене завжди була певність, що логіка — це універсальна зброя, а тепер я зрозумів, наскільки її корисність залежить від способу, яким її вживати».

Це все — поза більш-менш прийнятними інтерпретаціями на шкільних веб-сторінках. Немає там також і рефлексій з приводу фрази «підлітки жадають влади». А вона вельми актуальна у всі часи. Можливо, найяскравіше відтворив її у сучасній літературі Стівен Кінґ у романі «Під куполом» (Х.: Книжковий «Клуб сімейного дозвілля», 2011). Про те, що книжка за понад тридцять років застаріла, мови нема. Що більше людей її прочитають, то вільнішими будуть. З усіма наслідками для держави.

Чи не водночас із ювілейною книжкою «Фоліо» випустило останній роман Умберто Еко «Празький цвинтар» (першодрук італійською — 2010-го). Це також криптоісторія: про те, що могло бути, попри офіційні твердження. Але тепер увага автора прикута не до тих символів («знаки знаків»), які коригують індивідуальне сприйняття, а до тих, що деформують масову свідомість. Тобто про механізми впливу на нашу голову. І найдосконаліші такі механізми виготовляють не політтехнологи, а письменники.

«Празький цвинтар» — роман про «побічні наслідки зустрічей з книгами», як висловився американський філософ Річард Рорті у публічній дискусії з У.Еко (див. у книжці: Умберто Еко. Маятник Фуко. — Л.: Літопис, 1998). Про те, як літературна фальш веде до реальних убивств, щоразу звичніших; як літературні лекала застосовують в інформаційних війнах, та й у звичайних війнах також. Читаючи цей твір, починаєш усвідомлювати, як книжки підштовхують політиків і державців до кривавих авантюр та ще й забезпечують підтримку цього власними громадянами («ми самі створили читачів, які прагнуть більшого»). Ми знаємо, що конкретна книжка, широко читана в Білому домі, «винна» у вторгненні США в Ірак; знаємо, які книжки наполегливо рекомендував читати оточенню та народу Путін перед нападом на Україну. Після роману Умберто Еко ми розуміємо, в який спосіб таке уможливлюється. Як зазначає той же Р.Рорті, «коли хтось має досвід читання Еко і Дерріди, то це означає, що він часто матиме цікавіші інтерпретації, ніж до цього читання».

Звичайно, «Празький цвинтар» — не політологічний або філософський трактат. Це справжнісінький пригодницький екшн, де дійових осіб підштовхують до авантюр книжки, котрі створили інші авантюристи, що начиталися перед тим інших книжок — і так до нескінченності. Сказати б, це карколомний карнавал «змінних» символічних масок. До того ж, текст щедро присмачений іронічним гумором автора (недаремно цього року головну гумористичну літпремію Італії присудили саме У. Еко). Як завжди в У. Еко, оповідь веде якийсь «Ватсон», підручний, трікстер, якому годі закидати звинувачення за язик без кісток («мені, як здібному учневі Дюма», — якось каже він про себе).

У перебігу розповіді згадано чимало таємничих історій добре знайомих нам із класичного канону книжок — «докладно, немилосердно і поблажливо». Тут тобі поруч і «Агасфер» Ежена Сю, і «Маніфест Комуністичної партії» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса («схоже, що вони написали це задля жарту, розважаючись, насправді й гадки не маючи, що навколо цього зчиниться такий гармидер»). До речі, подібну ж оцінку знаходимо і в українського історика Станіслава Кульчицького: «Власне, дорікати Марксу й Енгельсу можна тільки за витвір їхньої молодості — «Маніфест Комуністичної партії». Коли вони надрукували цю брошуру, вона почала жити самостійним життям. Уплив її на долю людства виявився аж надто вагомим, але це не їхня заслуга або провина» (Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. — К.: Темпора, 2013).

Але всі ті вибухові навколокнижкові історії — лише побіжні інкрустації до головної теми: виникнення епідемотворної книжки «Протоколи сіонських мудреців», котра легалізувала всесвітній «антисемітський ринок» (Празький цвинтар — місце, де нібито їх проголошено). Умберто Еко змальовує цю конспірологічну історію ізсередини, через дії агентів італійської, французької, пруської та російської спецслужб кінця ХІХ століття. Згадувати бодай найяскравіші епізоди цього розслідування — марна справа: треба читати книжку, аби відчути детективний азарт викриття містифікацій. Хіба що, варто згадати про існування ще одної розвідки, написаної так само феєрично: Вадим Скуратовский, «Проблема авторства «Протоколов сионских мудрецов» (К.: Дух і Літера, 2001).

Сюжет «Празького цвинтаря» якийсь час зупиняється на Сицилії, що перебуває під повстанським генералом Гарібальді, де місцеві мешканці «неначе сп’яніли від того, що нарешті й у цьому місці сталося щось незвичне... Усім островом вервечкою ходять злодії найрізноманітнішого ґатунку, часто вбивці серед тих, що мають забезпечувати порядок». Щось це нагадує нинішнім українцям, чи не так?

Алюзій на українську сучасність в італійській книжці чимало. Та й не дивно, коли автор займається «відшифровуванням тексту як світу та відшифровуванням світу як тексту».