Два патріотизми,

Про те, що вияви дієвого патріотизму, скажімо в Галичині i на Донбасі, часто є зовсім різними, свідчать мої багаторічні спостереження за національно-демократичним політикумом обох цих регіонів, а також за ставленням галичан до псевдопатріотів із числа моїх колишніх земляків. Щоби вважатися патріотом де-небудь у Львові чи Франківську, достатньо носити дорогу вишиванку ручної роботи та вчасно в потрібному місці виголошувати патріотичні промови. Бажано літературною українською, але згодиться й на галицькому діалекті.

У Донецьку та Луганську таке не проходить, і ось чому. Тут немає тієї абсолютної проукраїнської більшості населення, що в Галичині, проте є потужне несприйняття всього українського в явної більшості оточуючих людей усіх рівнів та гілок влади, та й силових органів (про що засвідчили події «російської весни» на Донбасі). Тому тільки конкретні дії та вчинки патріота роблять там його авторитетом в очах однодумців. І найбільш промовистим та публічним вчинком могли бути особисті виходи на Майдан у містах Донбасу. Бо там, на відміну від майданів у Галичині, найняті неосудними єфремовими «тітушки» можуть настукати майданівцю молотком по голові, як це було взимку 2004-2005 років у Луганську. А можуть і зарізати, як минулого року в Донецьку. Але якщо нічого подібного з тобою на Донбас-Майдані не станеться, то власної фото- та відеофіксації агентурою МВС та СБУ тобі вже ніяк не уникнути. Потім ті фото й відеоматеріали з додачею твоєї домашньої адреси в «Час Ч», як це було позаминулої весни на Донбасі, передаються керівництву сепаратистів у твоєму місті, з усіма відповідними наслідками для тебе. Ось чому в півмільйонному Луганську на Майдан у недільні дні взимку минулого та позаминулого років виходило в середньому двісті справжніх українських патріотів.

Усі ці відмінності між сходом та заходом України дуже добре розуміють в аналітичних підрозділах ФСБ та ГРУ. І, схоже, зовсім не розуміють галицькі інтелектуали. Так, деякі висновки Юрія Андруховича та Остапа Дроздова про необхідність від’єднання від України «суцільно проросійських» Криму та Донбасу свідчать про це нерозуміння вельми красномовно.

Але ж ці два пани формують громадську думку якщо не по всій Україні, то принаймні в Галичині. І ось уже, за даними Львівського обласного воєнкомату, семеро (!) з десяти галичан «закосили» від мобілізації влітку 2014 року, не бажаючи воювати за «непотрібний» Україні Донбас.Та найстрашніше навіть не це. А те, що саме трактування патріотизму в різних регіонах України залишається не тотожним, чим дуже вправно користуються ворожі спецслужби.

І ось уже один балакучий луганський панок (зі штучним галицьким акцентом) вправно та послідовно «окучує» певний виборчий округ на Львівщині, а два інших (яких я взагалі не бачив на Майдані в Луганську) мають в іншій місцевості Галичини реноме суперпатріотів і працевлаштовані за вищими стандартами після «російської весни» на Донбасі(до теоретичного обґрунтування якої один із тих двох має, між іншим, безпосереднє відношення!).

Окремо хотілось би сказати про героя публікації в «УМ» (№6 ц.р.) «Герой» без люстрації?» — Володимира Семистягу. Зовсім невипадково, що відразу після її оприлюднення двоє професорів (один зі Львова, інший — з Києва) припинили відносини з авторкою статті. А інший знаний київський професор (який і досі доводить, що в Голодомор загинуло всього 3,4 мільйона українців!) заступився за Семистягу на шпальтах «УМ», вміло звівши все до особистих стосунків авторки та героя її публікації.

Для цих науковців зазначу таке.16 березня 2014 року я разом із відомим луганським судовим репортером Валерієм Жаровним та суддею Луганського апеляційного суду Іваном Шмигельським зустріли в підземному переході вулиць Оборонна та Радянська в Луганську відомого місцевого проукраїнського партійного функціонера Валентина Ткалича. Той був дуже збуджений та обурений вчинком Володимира Семистяги, який витурив його разом з усіма іншими патріотами з Українсько-канадського центру, зашторивши притому там усі вікна і пояснивши свій вчинок складною суспільно-політичною ситуацією в місті. Нікого з нашої приятельської трійці це не вразило, бо цілком вкладалося в наші уявлення про «світлий образ» відчайдушного борця за український Луганськ — Володимира Семистяги.А для тих, хто призабув, нагадаю, що 16 березня 2014 року Луганськ ще цілком контролювався Києвом. І навіть до вирішального штурму «тітушками» приміщення СБУ залишалося ще цілих 20 днів.

То ж єдине, що могло так напружити тоді «відчайдушного борця» — це велелюдний проросійський мітинг, зорганізований агентурою ФСБ, який проходив тоді під пам’ятником Шевченку. А від нього до Канадсько-українського центру — кілометр відстані. А от що мене дуже вразило, так це інформація відразу з кількох джерел, що після остаточної здачі Луганська Києвом у травні 2014-го, коли в місті вже було повно не тільки засвіченої агентури ФСБ, а й її безпосередніх кураторівіз Луб’янки, з Володимиром Семистягою трапилися дуже дивні метаморфози. Замість того, щоб виїхати з Луганська разом з іншими патріотами або ж сховатися десь у сільському погребі своєї рідної Сватівщини, він продовжував періодично розважатися на літньому пивному майданчику в самому центрі Луганська (поряд із сумно відомим пам’ятником «жертвам ОУН-УПА на Луганщині»). Так, нібито навколо ніхто з перехожих (серед яких було повно озброєних «сепарів» та стукачів) не знав в обличчя його — голову обласного осередку «Просвіти»!

Більше того, тільки Семистязі «сепари» дозволили багато разів дефілювати у вишитій сорочці по окупованому Луганську та спілкуватися українською, коли інших луганців уже кидали до підвалу СБУ за одне лише українське слово на публіці.

То ж, шановні професори, як люди апріорі з критичним мисленням, угадайте хоча би з трьох разів, чим викликана та разюча метаморфоза в поведінці луганського патріота? Підказок для правильної відповіді надано достатньо. А на останок для всіх галичан та киян хотів би нагадати непорушну істину: «По справах їхніх пізнаєте їх!».