Приблизна історія

Три останні роки видавці наполегливо позиціонують Андрія Кокотюху як історичного белетриста. Видавців зрозуміти неважко: нині тематика з нашої воєнної минувшини різко пішла вгору. А тут якраз і нагоджується пан Кокотюха, котрий береться чи не за будь-яку пропозицію, навіть коли «вона мені не завжди подобається», — зізнається наш автор в інтерв’ю Ірині Славінській (33 герої укрліт. — Х.: Фоліо, 2011). Відтак, два-три місяці — як ретельно зазначає наприкінці кожного тексту А.Кокотюха — і книжка готова. Подивимося, що з цього конвеєра сходить.

Ось пригодницька історія про революціонерів-терористів, що триває два осінні місяці 1907 року в українському центрі: «Київські бомби» (Х.: Фоліо, 2014). Все, начебто, тут є: динамічна інтрига, у міру колоритні персонажі, несподіване розкриття загадки. Все до ладу, навіть багатослівність не надто дратує, оскільки вона — невід’ємна супутниця усної оповіді, котрою, в суті справи, і є все, що лишає на папері А.Кокотюха. Недаремно він згадує серед своїх натхненників російського телеписьменника Едварда Радзінского у післямові до книжки «Охота на маршала» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2014). Можна знехтувати навіть очевидним поспіхом написання, через що у мові персонажів сторічної давнини зблискує цілком сучасний сленг («робити ноги», «переспала з цим» — не кажучи вже про такий перл, як «із дулом напоготові»).

Словом, усе впорядковано, ніби за інструкцією з вишивання хрестиком. Закинути, вважай, нічого. Це історичним реконструкціям Пікуля інкримінували надто авторську картинку причинно-наслідкових механізмів у особах; не втомлюються аналізувати ідею «просвєщонной» монархії в Акуніна; комусь не до смаку вільний стьоб Івченка. А які можуть бути претензії до розмальовки Кокотюхи? Саме тому автор передмови — історик-літерат Данило Яневський — подав лише бліц-огляд київських терористичних подій початку минулого сторіччя і не спромігся написати щось суттєве про сам роман. Бо, як стверджує академік літератури Тамара Гунодрова, «кітч не потребує інтерпретації — він не вимагає запитань, а дає готові стандартні відповіді» (Кітч і література. — К.: Факт, 2008).

Кітч — це не присуд, а діагноз. Він існує завжди і всюди — це ґрунт масової культури. І ставитися до нього треба принаймні з повагою, оскільки «масова культура — жива культура звичайних людей» (Джон Сторі. Теорія культури та масова культура. — Х.: Акта, 2005). Андрій Кокотюха свідомо й демонстративно орієнтується на оцього «звичайного» читача. Але — на найнижчий його сеґмент, який Умберто Еко дотепно охарактеризував так: «Серед громадян є також діти, недоумки, злочинці і жінки» (Ім’я рози. — Х.: Фоліо, 2013). А сто років перед тим Антон Чехов, який також орієнтувався на масового читача (принаймні, у своїй газетній прозі), про цей же прошарок висловився подібно: «Никто ничего не читает или читает так, что лучше бы совсем не читать» (Собрание сочинений в 12 томах. Т.4. — Москва: Гослитиздат, 1961).

А.Кокотюха відповідає пропозицією на попит такого специфічного, нехай і масового, читача. Тут навіть цікавіше аналізувати не так автора, як колективного замовника. У згадуваній книжці британського дослідника культури Дж.Сторі зауважено: «Масова культура є сферою, в якій можна роздивитися альтернативні політичні структури «народу» та їхній зв’язок із «блоком влади». Не йдучи у цей бік розмислів, просто дивуюся: чому «дурні американці», коли йдеться про історичне читання, віддають перевагу нон-фікшн-книжкам, які видобувають нове знання, а «освічені українці» — банальним белетристичним розмальовкам?

Дж.Сторі вважає, що «завдання компетентного критика полягає в тому... щоби створити нове знання тексту — знання, котре пояснює ідеологічну потребу в його замовчуваннях, прогалинах, некомпетентності, яка структурує його, тобто все те, про що він не може повідомити прямо». Післямову до «Київських бомб» А.Кокотюха починає фразою: «Українці тільки починають вивчати свою історію». І далі красно дякує двом російським поп-історикам за інформаційну підтримку. Ті напівписьменні українці, для яких пише наш автор, справді тільки починають, але йому годилося б знати, що в Україні виходили книжки, набагато вартісніші за московське «дослідження». Маю на увазі оце унікальне видання «Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст. Історичні нариси» (К.: Наукова думка, 2002).

Не наважуся закинути А.Кокотюсі замовчування цієї книжки — але незнання про її існування є ознакою профневігластва у літературному висвітленні начебто «практично не вивченої саме в Україні теми». Насправді, у «Політичному терорі..» є все, про що йдеться у «Київських бомбах», причому з набагато серйознішою увагою до «дрібниць, у яких ховається диявол». Більшість наведених істориками Академії наук епізодів — конспекти для історичних трилерів. Ось до прикладу: «Член «Київської комуни» В.Ларіонов зажадав, щоб найкрасивіша дівчина-комунарка Ідалія Польгейм жила з ним у «цивільному шлюбі», інакше він вийде з гуртка». Або таке: «У Каракозова, який стріляв в Олександра ІІ, під час затримання знайшли «вісім порошків морфію». Та й головний «любовний» сюжет «Київських бомб» скопійований з історії Желябова–Перовської. Тут варто дати довідку з академічної книжки: «А.Желябов — син козачки і панського «дворового»... працював домашнім учителем у сім’ї С.Яхненка — члена відомої української родини Яхненків-Симиренків, у фірмі яких служив і П.Чубинський. А.Желябов підтримував тісні зв’язки з М.Драгомановим. Однією з провідних фігур у «Народній волі» та організації вбивства Олександра ІІ була онука фактично останнього українського гетьмана О.Розумовського С.Перовська (коханка Желябова), а також син чернігівського священика, дуже здібна і талановита в технічних науках людина, М.Кибальчич».

Деякі аспекти «київського тероризму» цікавили навіть письменників соцреалістичного часу, як-от Юліана Семенова: «Враження, що на початку есерівського тероризму його жертвами ставали міністри, яких «замовляли» інші високі посадові особи. Відомий радянський письменник Ю.Семенов у своєму романі «Горіння» впевнено стверджував, що усі теракти у 1901–1904 рр. організовані поліцією». Цей роман, як і тему використання тероризму задля кар’єрного зростання та політичних амбіцій, А.Кокотюха теж проігнорував.

А ось уже складніші колізії, варті літературного опрацювання: «Жоден із терористів, навіть якщо йому пощастило уникнути арешту і кари, не наважувався здійснити новий теракт. Л.Дейч, В.Засулич, С.Кравчинський та інші відомі революціонери, які починали боротьбу із самодержавством з тероризму, засудили його і перейшли до лав інших партій та організацій». Ясна річ, що А.Кокотюху це не цікавить — та й не під силу. Непосильно це було навіть класикам: «Київські терористи викликали величезне захоплення у російських письменників, зокрема у Л.Толстого, якому належать слова: «Юношу прекрасного Осинского повесили в Києве». В.Осинський — впливовий організатор терактів на українських теренах наприкінці ХІХ ст. — такий собі нинішній Ґіркін-Стрєлков. Тож реакція Л.Толстого — цілком традиційна для російської інтелігенції аж до сьогодні.

Автор «Київських бомб» позиціонує свій текст, як відкриття: Київ початку ХХ століття був центром тероризму. Але чому? Історики не те, щоб погоджуються з Кокотюхою, але пояснюють цей феномен: «На межі 70–80-х років ХІХ ст. Київ був своєрідним центром тероризму і столицею політичних процесів... Російські та українські анархісти переважно були євреями... Тож центри анархістського тероризму згодом перемістилися до Одеси та Катеринослава. Відтак він набув широкого розмаху в районах т.зв. смуги осілості». В романі А.Кокотюхи головний жіночий персонаж — «свідома українка»: схоже, це був випадок, а не закономірність.

Книжка «Політичний тероризм...», на відміну від опусу А.Кокотюхи, вельми сучасна. Вона вибудовує систему координат задля розуміння сьогоденних подій. «На превеликий жаль, нам є що розповісти читачам», — казали автори монографії ще 2002 року. Їх тоді ніхто не почув. Читаймо тепер, як зведення з фронтів (принаймні, дипломатично-історичних): «Історики одностайно називають батьківщиною терору Францію, а тероризму — російську імперію... Розпад Радянського Союзу... окреслив той головний вектор світового розвитку, який потужно формується після 1991 р. і який, на нашу думку, пов’язаний з тероризмом». Тут необхідне пояснення, яке міститься на початку монографії: «Важливо розрізняти політичне залякування «крупною» стороною «дрібної» сторони і навпаки. Тому домовляємось перше з цих залякувань називати терором, а друге — тероризмом... «Довге» ХІХ ст. — це в українській історії головним чином століття тероризму, «коротке» ХХ ст. — століття терору». Тут же знаходимо і ґенезу російського людиноненависництва: «Сама можливість застосування більшовицькою диктатурою терору і насильства у загальнодержавному масштабі... була своєрідним продовженням історичного процесу, який, на думку низки авторів... триває у російському суспільстві з доби монголо-татарського поневолення... Єдиною метою поневолених монголо-татарами слов’ян було елементарне виживання».

Ті напівслов’яни, які населяють терени нинішньої Росії, успадкували монгольські державні принципи, що спиралися на «дух лиходійської солідарності» («саме таку мораль запозичить надалі й застосує у своїх діях В.Лєнін»): «Розмежування населення на «служилих» та «неслужилих» людей... Олігархічна боярська Дума була замінена на призначуваний царем Сенат... Бюрократично-поліційна кастова (номенклатурна) держава у багатьох своїх ознаках не порушена і сьогодні».

Непрочитана книжка 2002 року видання містить аж надто багато не засвоєних нами донині фактів, що напряму корелюють із ситуацією на сході України. Наприклад (про факти початку минулого століття): «До лав терористів ішли здебільшого люди, далекі від революційних ідеалів. Їх просто вербували представники інтелігенції, пропонуючи те, що їх цікавило... зовсім рідко — з робітників». Як свідчить знавець НФ-літератури киянин Михайло Назаренко, «на чільних посадах «міністерства оборони» донецьких терористів перебували двоє письменників-фантастів — Ігор Ґіркін (Стрєлков) і місцевий мешканець Федір Березін» (Критика. 2014, № 3-4). І вгадайте, хто з тих, сторічної давнини, чи нинішніх терористів учинив таке: «В результаті вибуху кинутої... в кафе Лібмана бомби було вбито і поранено багато невинних людей. До того ж це були звичайні обивателі, а не представники експлуататорів. У Катеринославі анархісти кинули бомбу в вагон першого класу, де сиділи пасажири, одягнені краще, ніж бойовики».

Як не крути, а краще читати істориків, аніж розмальовки їхніх концепцій, котрих автор «бестселерів» (як дивовижно йменують А.Кокотюху у видавництві «Клуб сімейного дозвілля») не читав.