Наша журналістська група вирушала у Криницю Гурську на XIV Економічний форум у польському вагоні. Вагон міжнародного зразка і в ньому українська провідниця — ці «він» і «вона» виявилися дуже невдалою парою. Бо, з одного боку, дивували притаманнi лише нашим вагонам СВ-класу раковини з водою прямо в купе, плюшеві диванні подушки, шафи з дзеркалами, мінеральна вода у спеціальному відсіку і тому подібні «прибамбаси», а з другого — ходила серед усього того багатства якась розгнуздано-хамовита особа, тішилася своєю дрібною владою над спраглими душами і з причин цілковито незрозумілих відмовлялась принести чай (явище, з яким особисто я у потягах стикаюся вперше). Я подумала тоді: чи не виглядатиме саме так Україна у лоні Євросоюзу? Як ця лінькувата і малоприємна пані на тлі європейського вагону? Принаймні переформулюю питання, чи не бачать європейці нас саме такими, говорячи мовою гендерних студій, — «недоістотами», здатними лише на руйнацію позитивних напрацювань? Адже перший висновок, який я зробила, послухавши «чужоземних» промовців на семінарах у Криниці, був такий: Європа не в захваті від України, вона не надто нам довіряє, вона ще вичікує... І говорить Україні, як бюрократи радянських часів: «Зайдіть наступного місяця, числа так після 31-го, от тоді й побачимо, що ми можемо для вас зробити...».