Вони не давали вмирати надії... Надії на кращу долю України — вільну, квітучу, незалежну, соборну і щасливу.
Вони несли правду... Правду про життя в Україні, долю простого люду, його знехтувані права і злочинні дії влади.
Їх боялися... Боялися власть імущі. Боялися за ту ж правду, яка могла розбурхати людську свідомість і позбавити безмежного й безсоромного владарювання.
За їх виготовлення і поширення переслідували, заарештовували, кидали у тюрми і навіть розстрілювали.
Короткі, ємні, насичені неспростовними й убивчими фактами, разючі й емоційні, звернені до серця й розуму кожного українця. Вони потай писалися й переписувалися від руки, друкувалися на примітивних машинках подалі від допитливих очей чи під землею у криївках, у підпільних друкарнях чи просто розмножувалися на ксероксі.
Напевне, ніде у світі не були так поширені, затребувані, популярні і потрібні листівки, як в Україні. Бо тут був царат, більшовицька диктатура, насильницька колективізація, Голодомор, окупація, гоніння на інакодумців. І був постійний спротив.
Ну що б, здавалося, слова?
Історія радянських спецслужб рясніє численними фактами боротьби з виконавцями й поширювачами листівок. Тисячі, десятки тисяч заведених сигналів, справ оперативної перевірки, розробки, розшуку, спостереження. А ще — профілактики, офіційних застережень, кримінальних справ, судів, вироків, скалічених доль... Усе це було в нашій далекій і, чого критися, не такій уже й далекій вітчизняній історії.
Найзатятіших анонімних виконавців листівок проти лідерів правлячої комуністичної партії найкращі фахівці ЧК-ДПУ-НКВС-МДБ-КДБ розшукували роками, збирали і звіряли почерки, відбитки шрифтів геть з усіх друкарських машинок, які тільки могли знайти, на облік брали ксерокси і їхніх власників, насаджували агентуру в друкарнях. Скільки витрачалося на все це сил, часу, паперу, коштів!
Ці думки мені навіяв невеликий конверт з архівної справи № 1812 (т. 2, арк. 146) галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки України. У цій багатотомній справі зібрано матеріали про діяльність розвідки Державного центру Української Народної Республіки в еміграції у 1920—1930-ті роки. Зокрема, й про роботу пропагандистської секції УНРівської спецслужби, яка існувала нарівні з розвідувальною, що мала назву «Наступ», і контррозвідувальною, яку йменували «Оборона». Пропагандистську ж секцію, чи то референтуру, її очільники називали «Студії».
Як засвідчують архівні документи, інформаційно-пропагандистській і контрпропагандистській роботі тоді надавали винятково важливого значення і вели її досить енергійно.
Ці «студії» полягали у всебічному дослідженні стану справ в Україні в усіх сферах політичного, економічного і суспільного життя. Необхідні відомості отримували як розвідувальним шляхом через агентів, що перекидалися через спеціально організовані на кордоні з радянською Україною розвідувальні пункти, так і вивченням радянської преси, різних статистичних, пропагандистських та інших друкованих видань, що різними шляхами надходили до країн осідання УНРівської еміграції. На підставі цього готували матеріали щодо становища в Україні, які репрезентували на міжнародних форумах, у закордонній пресі, використовували при виданні власних українських часописів за кордоном, а ще — написанні листівок.
Кур’єри й агенти УНРівської розвідки з ризиком для життя невтомно доправляли ці листівки в Україну, поширювали через місцеві повстанські осередки, розкидали і розклеювали на вокзалах, ринках, у транспорті, де люди жадібно ловили кожне слово правди. Бо цієї правди ой як не вистачало як на теренах радянської України, так і за її межами.
Викрити, щоб перемогти
Вельми цікаві рекомендації, як саме треба будувати пропагандистську роботу. Вони викладені у відповідній інструкції, де зазначається: «...В сенсі пропаганди зовнішньої: а) ...паралізувати всі ворожі напади чужинців, головно москвичів і їх прихильників та їх агітації серед українців; б) поборювати виступи москалів і їх прихильників, особливо в цей небезпечний час посиленої совітської агітації й поширеного чужинецького совітофільства на міжнародному форумі.
Ударної: а) розкривати нашим людям справжні імперіалістичні, егоїстичні і поневолюючі цілі москалів і їх підступні засоби щодо оплутування легкодухів; б) інформувати про ці москальські цілі і засоби чужинців і всугерувати їм відпір за обманних і насильницьких методів москалів; в) інформувати чужинців про українську справу...
...Для того щоб розвинути повно палку пропаганду во всю ширину і глибину, як того вимагає сама суть сучасної модерної пропаганди, психологічного бою на всіх фронтах... треба не тільки що посилити практиковані нами досі, доволі заслабі засоби і прийоми, а необхідно вповні використати всю теперішню вдосконалену й уточнену пропагандистську техніку...».
Після прочитання цих рекомендацій мимоволі ловиш себе на думці, наскільки вони актуальні й нині, в умовах російської агресії проти України. Взагалі усі події недалекої і давньої української історії тепер сприймаються саме через призму подій на сході нашої країни. Вони бачаться під іншим, особливим кутом зору.
І ці листівки, знайдені в конверті й зашиті в архівну справу про діяльність УНРівської розвідки, я читав і перечитував з думкою про сьогодення. Природу їх появи достеменно дослідити не вдалося. Напевне, вони писалися фахівцями прогандистської секції спецслужби УНР чи то журналістами з емігрантських українських часописів і в подальшому кур’єрами розвідки доправлялися в Україну. Датовані всі 1930-м роком.
Та важливо не тільки це. Головним є зміст листівок, який зачіпає за живе і змушує ще й ще раз задумуватися над природою російсько-українських відносин на різних історичних етапах, осмислювати їх і переосмислювати.
Адресна підтримка
У зверненні «До українських робітників» ставиться запитання: «Чи переконались уже Ви, що московська грабіжницька влада на Україні виступає як хижий власник-експлоататор, обернувши наш край в рабську колонію, а Вас, українських робітників, у німих безборонних рабів. Чи зрозуміло Вам, що під покришкою «соціалістичного будівництва» наїзницька влада на Україні запровадила і запроваджує чужий і ворожий народові московський державний капіталізм».
Далі автори листівки пишуть про те, що «грабіжницька московська влада пішла війною на Українську Народну Республіку з єдиною метою — заволодіти нашою родючою землею та величезними фабриками і заводами. «Хлебца нє хватіло» цим московським господарям ще в 18-му році. Українського вугілля та заліза забракло московській голоті. Дика північна орда знала, що з правдивими своїми гаслами — «даєш хлєб», «даєш уголь», «даєш желєзо», «даєш сахар» — прихильників на Україні не знайдеш, отже, треба було хитрувати та дурити «хахлів», і вони викинули для українського селянина гасла «мир хижинам — война дворам», а для робітників «вся влада — робітникам». А що ж запровадили москалі на ділі?
...Москалі обернули Україну в свою колонію і грабують її так, як ні одну колонію в світі тепер ніхто не грабує.
...Дикунський терор, провокація, «штрейкбрехерство» чи так зване «ударництво» та «видвиженство», політика упослідження місцевого українського робітництва на користь приїжджих сезонових москалів — ось наслідки московської окупації».
У зверненні «До інтелігенції на Україні» звучить заклик до освічених, мислячих українців і наголошується, що «українська національна революція неминуча, як завтрашній день, і що за національну незалежність український народ буде боротись аж до рішучої перемоги. Усі змагання «єдінонєдєлімцев» затягнуть лише криваву збройну боротьбу та загострять міжнаціональні відносини на Україні.
Особливо перед інтелігенцією національних меншостей на Україні стоїть тяжке, але неминуче питання: чи з українським народом в його боротьбі за послідовно-демократичну республіку з найбільшими правами для національних меншостей, чи проти українського народу, за московську деспотію, червону чи білу? Третього не дано: загальноросійська демократія, федерація — виключені, що довела найбільш послідовно на папері совітська союзна конституція».
У листівці «До червоноармійців-українців» головний акцент робиться на гаслі, що поставлене під малюнком, — «Знай, що в Кремлі сидять найлютіші вороги твого народу!!!». А в заключній частині емоційно виписаного тексту зазначається: «Пам’ятай, що завдання кожного сина Українського народу, а тим більше вояка, є Народ свій боронити, а тому завжди виступай зі зброєю в руках в обороні Народу, коли його кривдитимуть комисари, ДПУ та інша сволота.
...Коли в поневолених Москвою землях повстануть люди проти насильників і будуть їх бити та виганяти, щоб самім порядкувати в своїх краях — пам’ятай, що і твій край поневолений. Не воюй з повстанцями і не обороняй свого ворога — совітську власть московську. Пам’ятай, що і грузин, і татарин, і черкес, і туркмен — всі твої приятелі та союзники, бо всі вони, як і ти, хотять визволитися з-під московського ярма. Приставай до повстанців і помагай їм.
Тим часом змовляйся зі своїми товаришами, ближчими та рідними, що, коли московську владу почнуть на Україні чорти брати, бути готовим її загибелі помагати. Час цей вже недалеко!».
Це вже було
Якщо трішки перефразувати, то буде цілком актуально й сьогодні, і не лише на теренах України, а й на пострадянському просторі, та і в самій Росії. І це попри те, що написано 85 років тому.
У відповідь на провокації і всілякі дезінформації, які кремлівська пропаганда й понині масово тиражує у закордонних ЗМІ, спецслужби УНР свого часу випускали листівки з назвою «Чергова провокація». У одній з таких відозв застерігали: «Світові провокатори — московські большевики пустили через своїх закордонних агентів чергову брехню про Уряд Української Народної Республіки...
Кортить нашим сусідонькам «розвал У.Н.Р.»! ...Ворог краще знає, з якого боку загрожує йому небезпека. Ворог добре знає значіння єдности та непохитности в боротьбі.
То хай же пам’ятає ворог, що нема тієї сили, яка б захитала міць і твердість нашого національно-державного проводу! Хай пам’ятає, що наша боротьба закінчиться тільки на межах звільненої батьківщини! Хай жахається й надалі нашого жовтоблакитного прапору, бо вже швидко той скривавлений прапор замає на вулицях вільного золотоверхого Київа! Хай зрозуміє ворог нарешті, що нам не потрібна жодна диктатура, бо диктатором нашим є серце кожного патріота, кожного борця за визволення! Лиш така диктатура дасть Україні перемогу, а лицарям-борцям — невмирущу славу».
Патріотична українська розвідка намагалася усіма доступними способами апелювати із-за кордону до широкого загалу світової громадськості і до мешканців України. На жаль, радянські спецслужби, набагато чисельніші, організованіші й агресивніші, стояли на заваді правдивому слову, а його носіїв жорстоко карали.
Сьогодні така форма інформаційно-пропагандистського протиборства, як листівки, комусь може здатися малоефективною. Та варто робити поправку на час і обставини, за яких усе відбувалося. А ще треба вміти виносити уроки з минулого. Понад те, досліджуючи артефакти з архівів спецслужб, нині важливо звертати увагу не стільки на форми тогочасної роботи, скільки на зміст, зокрема на зміст тих же листівок.
В умовах глобального засилля телебачення й інтернету інформаційна війна, розв’язана проти України Російською Федерацією, неспівставна з тією, що вели більшовики у минулому. Водночас гнучкішою й ефективнішою має бути протидія на усіх фронтах. Правдивим, чесним, зрозумілим і переконливим словом. І рішучими діями. Така робота вже ведеться і набирає обертів. Напевне, ще недостатньо. Але ж і не про все ще можна розповідати...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
