Поразка «султана»

Як повідомляє агенція «Франс пресс», за результатами підрахунку 99,9% бюлетенів партія Ердогана здобула 41% голосів і, відповідно, 258 із 550 місць у парламенті. Схильна до секуляризації Республіканська народна партія, як і в попередньому парламенті, буде другою за чисельністю: її результат — 25% голосів, що трансформуються у 132 мандати. На третьому місці — Партія націоналістичного руху, яку підтримали 16,5% виборців, що дасть їй 83 місця в законодавчому органі. І, нарешті, 13% Народно-демократичної партії курдів дасть їй 79 парламентських мандатів.

НДП виступала не лише під гаслами захисту прав курдів — навколо неї об’єдналися багато лівих і незгодних із політикою правлячої партії, спрямованою на ісламізацію країни. Курдська партія також відкрито заявляла про підтримку принципів рівності сексуальних меншин.

Напередодні виборів на мітингу НДП у місті Діярбакир було скоєно подвійний теракт — загинуло двоє людей, ще 153 отримали поранення. У партії назвали цю трагедію «провокацією зовнішніх сил, спрямованою на зрив голосування». Але загострити конфлікт курдів із турками та владою не вдалося, і вибори відбулися без ексцесів.

«Попри напади та кампанію, яку розгорнула проти нас партія влади, що має всі державні ресурси у своєму розпорядженні, ми вибороли вражаючу перемогу. Це справжній успіх, і все це — заради пригноблених, заради робітників Туреччини, які завжди підтримують мир, справедливість та свободу», — радіє лідер НДП Селахаттін Демірташ.

А от у президента Ердогана підстав для радощів значно менше. Результат його партії оглядачі прямо називають поразкою глави держави, адже багато хто сприймав ці вибори як такий собі «референдум» щодо надання консервативному президенту більших повноважень. 61-річний Ердоган, який у серпні 2014 року після більш ніж десятирічного періоду прем’єрства переміг на президентських виборах, планував внести відповідні зміни в конституцію Туреччини. І сподівався отримати в парламенті конституційну більшість, щоб обійтися без підтримки тих чи інших партнерів по коаліції. Згідно з турецьким законодавством, якби «Справедливості і розвитку» вдалося збільшити кількість своїх депутатів у парламенті до 330, партія змогла б призначити референдум щодо зміни статусу президента. А в разі, якби успіх сягнув 367 мандатів, змінити конституцію «ердоганівці» змогли б простим голосуванням, не радячись із народом, зазначає Бі-Бі-Сі.

Але не склалося. Тепер ПСР доведеться або формувати уряд меншості (що, зрештою, може призвести до дострокових парламентських виборів), або об’єднуватися в коаліцію з котроюсь із трьох інших парламентських партій. Точніше, з двох — голова НДП Демірташ одразу виключив можливість союзу з партією президента. Навряд чи можливий союз і з «ататюркістами» з РНП. А от лідер Партії націоналістичного руху Девлет Бахчелі припустив варіант входження своєї політичної сили в коаліційний уряд, водночас назвавши результати нинішніх виборів «початком кінця для Партії справедливості й розвитку».

Результати виборів у Туреччині важливі й для Заходу, адже від того, чи залишатиметься ця країна й надалі у фарватері Євросоюзу, значною мірою залежить геополітична ситуація на континенті. А під правлінням Ердогана Анкара неухильно дрейфувала в бік ісламізації держави. Хоча на початку своєї кар’єри у центральній владі нинішній президент нібито відступив від колишніх радикальних поглядів. У молодості політик був активістом проісламістських партій, а після обрання 1994 року мером Стамбула підтримував політику ісламізму правлячої Партії благоденствування, яку згодом було заборонено.

У 1998-му Ердогана засудили за декламацію на мітингу «радикальних» віршів. Реджеп втратив посаду мера й кілька місяців відсидів у в’язниці. Саме судимість завадила йому стати депутатом парламенту, коли на виборах 2002 року створена ним нібито ліберальна Партія справедливості та розвитку здобула більшість у парламенті. Цікаво, що тоді ПСР отримала лише 34% голосів, але при цьому дві третини місць у Меджлісі — так сталося через те, що виборчий бар’єр подолали тільки дві партії, які й поділили між собою мандати.

Уже за рік парламент ухвалив законодавчі зміни, що дозволили судимому Ердогану стати прем’єр-міністром, у руках якого в Туреччині сконцентровані головні важелі влади. Президентом (тоді його обирав парламент) політик зробив свого ставленика Абдуллу Гюля, і почав згортати демократичні процеси в країні.