Олександр Сарабун до важкого поранення у ногу і полону.
Вінничанин Олександр Сарабун втратив ногу в Іловайському котлі. Тепер у бійця з позивним «Вінниця» замість кінцівки — протез, але це не завадило йому повернутися у пекло війни. Його призначили відповідальним за матеріальне забезпечення у Збройних силах України.
Олександр родом iз Могилева-Подільського. У довоєнний час мав досить мирну професію будівельника та разом із дружиною виховував двох дітей. 2 березня 2014 року його мобілізували. Спочатку відправили на навчання. Але там довго не витерпів — якнайшвидше треба Батьківщину визволяти. Тому Олександр залишив навчання і записався добровольцем до батальйону «Донбас». У зону АТО потрапив на початку літа минулого року.
Боєць «Вінниця» пройшов Іловайський котел, однак під час чергового обстрілу, 29 серпня, ворожий кулемет поранив ногу. Так і потрапив у полон до російських солдат. Однак пощастило — з полону його витягли представники «Червоного хреста». Проте за цей час почалося зараження крові. У Дніпропетровській лікарні №6 медики, аби зберегти воїну життя, вирішили ампутувати ногу. Далі лікуватись відправили ближче до дому — у Вінницю. Саме тут йому виготовили сучасний протез із закордонних комплектуючих.
У лютому допомогу важко пораненим українським героям запропонувала Австрія. Олександр iз чотирма своїми бойовими товаришами, котрі зазнали подібних травм ніг, вирушив за кордон на реабілітацію. Там медики вчили наших солдат ходити на протезах, допомагали позбутися фантомного болю.
Уже на початку весни, у березні, рідні зустріли Олександра у столичному аеропорту без милиць. Через декілька днів після повернення на Батьківщину в Австрії 65-тисячним накладом вийшов журнал Biber із фотографією українців на обкладинці. У статті про українських захисників під назвою «Спасибі Путіну. Українські солдати в Австрії» йшлося про час, проведений українськими патріотами після боїв, про існування «синдрому Донбасу» та непохитну віру наших у перемогу.
Вінницький волонтер Олена Шестопалова зазначила: «Багато хлопців опускають руки, але Олександр є прикладом мужності, адже життя триває. Навіть після травми він продовжує займатися улюбленою справою. Захищає Батьківщину».
60-річна Тетяна Горячевська пригадує, що спершу син Олександр не посвячував її з чоловіком у свої задуми. Він був інженером-теплотехніком за освітою, після закінчення вишу працював на Полтавському тепловозоремонтному заводі за фахом. >>
Українці вже звикли до того, що війна в нас називається АТО, окупанти — сепаратистами, а біженці — переселенцями. Кажуть, що так зручніше «батькам нації» вести міжнародні перемовини. Це, у свою чергу, теж виявилося лише черговою брехнею і призвело фактично до капітуляції України перед так званими тимчасово непідконтрольними територіями. >>
Село Черневе, що в Глухівському районі на Сумщині, — невелике, ледве чотириста мешканців набереться. Проте неабиякі пристрасті вирують нині в цій сільській глибинці, розташованій усього за якихось п’ять кілометрів від російського кордону. >>
Ця історія починається з Майдану. Олексій Кабушка пригадує, що потрапив на Майдан іще тоді, коли його, по суті, не було. Дізнавшись про те, що Віктор Янукович відмовився підписати у Вільнюсі договір про євроінтеграцію, відчув, що потрібно вирушати до Києва. Приїхав на Майдан годині о 19-й, але там нікого не було. Чоловік навіть розгубився: невже він сам такий? >>
Доки ми з Юрієм Скребцем спілкувалися, він увесь час відволікався на телефонні дзвінки. Усі вони переважно стосувалися поранених українських воїнів, життя яких від самого початку бойових дій на Донбасі дніпропетровські лiкарi рятують постійно і цілодобово. >>
Чорнобиль і через 30 років після аварії на атомній станції є загадкою. Ми відправилися туди в організований тур, прихопивши власний старенький дозиметр 1987 року випуску... Нагадаю, напередодні 30-х роковин із часу вибуху на ЧАЕС Президент підписав указ про створення Чорнобильського радіаційно-екологічного біосферного заповідника. >>
