Ескадрони смерті

      Чомусь завжди здається, що тобі найважче і твій біль є найсильніший. Це може бути і не так. Ми просто мало знаємо про те, що діється навкруги. Учора в Білорусі був день пам'яті. Теж. Рівно п'ять років тому зникли безвісти політик Віктор Гончар і його друг підприємець Дмитро Красовський. Чотири роки тому — день у день — зник Георгій Гонгадзе.

      У справі про вбивство білоруських опозиціонерів і справі про обезголовлення українського журналіста Георгія Гонгадзе є надто багато спільного. І про це не можна не згадати, принаймні цього дня.

Плювок у пам'ять

      Днями інформаційні агентства поширили вістку, яка вражає нереальністю і цинізмом водночас. Патріарх Російської православної церкви Алексій ІІ нагородив командира військової частини № 3214 Внутрішніх військ Білорусі Дмитра Павліченка орденом святого рівноапостольного князя Володимира. Зроблено це за поданням предстоятеля білоруського екзархату РПЦ митрополита Філарета.

      Питання № 1 — що такого богоугодного зробив цей молодий полковник?

      Побудував православний храм на території в/ч.

      Питання № 2 — чому нагородження Павліченка викликало міжнародний скандал?

      Він — убивця. Серійний і безжальний. Організатор і керівник кримінальної структури, яка має безпосереднє відношення до викрадень і вбивства людей. Про це свідчать документи КДБ і Генпрокуратури Республіки Білорусь, які дивом були оприлюднені. Ще 2000 року.

      Генпрокурор Божелко і глава КДБ Мацкевич, які спробували розкрутити цю справу, відразу ж злетіли із посад, а Павліченка, до якого в СІЗО, за інформацією відомої білоруської журналістки Ірини Халіп, приїздив сам Лукашенко, випустили на волю. І тепер, як бачимо, ще й зробили православним «орденоносцем».

Менти-убивці

      В історії про те, як підлеглі Олександра Лукашенка вбивали опозиціонерів, є і свідок. На щастя, живий. Це колишній начальник мінського слідчого ізолятора Олег Алкаєв, який втік у Німеччину, де отримав політичний притулок.

      Згідно зi службовою інструкцією, яка існує в двох копіях, робота начальника СІЗО № 1 — це не тільки утримувати затриманих до суду, а й розстрілювати засуджених до найвищої міри покарання і непомилуваних президентом. До речі, у «бацьки» є традиція — списки смертників він засвідчує своїм підписом 31 грудня, після чого відправляється записувати новорічні вітання білоруському народу.

      Розстріли зазвичай виконуються у присутності ще двох осіб (співробітника прокуратури та медика, який має зафіксувати смерть). Для цієї санкціонованої державою акції існує ПМ, табельний пістолет Макарова, кулі якого відстріляні і зберігаються у спеціальній кулегільзотеці.

      У 1999 році, коли міністром внутрішніх справ Білорусі був один із наближених до Лукашенка людей — Юрій Сіваков, він звернувся до Алкаєва із доволі дивними пропозиціями. Міліцейський генерал хотів, щоби під час виконання розстрілів був присутній його підлеглий, командир СОБРу (спеціальний загін швидкого реагування) Дмитро Павліченко. Також він «порадив» подружитися із офіцером і розповісти йому про технологію поховання страчених. Треба сказати, що це у всіх країнах є таємницею і про спеціальні ділянки, де ховають злочинців, теж відомо ліченим особам. Алкаєва, за родом діяльності професійного ката, отже, людину не надто ніжну і делікатну, м'яко кажучи, дуже дивували подібні інтереси і нахили Павліченка. Останній, до речі, час від часу «допомагав» цінними порадами — мовляв, краще стріляти не в голову, а в серце, бо «крові менше»...

      Кілька разів міністр Сіваков видавав усне розпорядження Алкаєву видати оцей самий «розстрільний» пістолет полковнику Павліченку. Проте це все одно фіксувалося у спеціальному журналі видачі зброї, який утікач пізніше зміг вивезти із собою в Німеччину.

      Отже, Алкаєв наразі може документально довести, що пістолет із глушником перебував за межами СІЗО, як мінімум, двічі — 30 квітня—14 травня 1999 року і 16—18 вересня того ж року. І хоч накази міністра у МВС не прийнято обговорювати, а тільки виконувати, якісь недобрі передчуття у начальника СІЗО були від самого початку цієї авантюри.

      Наприкінці весни 1999 року Білорусь здригнулася від грандіозного політичного скандалу. 7 травня безслідно зникає колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, який після відставки став особистим ворогом президента. Опозиція звинувачує оточення Лукашенка, але прямих доказів причетності владців до злочину немає. 16 вересня того ж року зникають ще один опозиціонер, екс-віце-спікер і голова ЦВК Віктор Гончар і його друг Віктор Красовський.

      Галас і численні публікації в пресі змушують Алкаєва звірити дати видачі зброї з датами зникнення людей. І вони збіглися! Начальник СІЗО, а за ним і ще один міліцейський генерал Лопатик, пишуть рапорти на ім'я нового міністра внутрішніх справ Наумова, де документально доводять, що викрадення організував і провів полковник Павліченко разом із 4 бійцями свого загону. Тіла ж загиблих закопали на спецдільниці Північного кладовища Мінська.

      2001 року колишні слідчі прокуратури Случек і Петрушкевич записали і пустили у «самвидав» відеозапис, на якому прямо назвали замовників убивства — міністра МВС Сівакова, генпрокурора, колишнього главу Ради безпеки Білорусі Віктора Шеймана і... Павліченка. СОБРівця генпрокуратура навіть заарештувала. Але після втручання Лукашенка звільнили.

      2003 року дружина одного з убитих, Ірина Красовська, записала у Берліні 6-годинний монолог Алкаєва, де він розповів про зібрані матеріали. Серед іншого, політемігрант розмірковує, чому Сівакову знадобилося брати саме цей єдиний розстрільний пістолет.

      — На мою думку, цей пістолет знадобився, щоб надати вбивствам ритуальний характер. Ніби це, так би мовити, законна розправа. Тим більше, що Сіваков — людина театральна, великий поціновувач ефектів. І ще, з їхньої точки зору, саме цей пістолет не ідентифікується. Не відкидаю, що робився і відеозапис убивства. Шейман мав би потім подивитись і оцінити виконання, а може, й сам Олександр Григорович...

      Влада розвалила справу групи Павліченка, яких у вільній білоруській та й світовій пресі називають «ескадроном смерті». І як в Україні, у справі про вбивство Георгія Гонгадзе, сам на сам із бідою опинилися матері, дружини і діти зниклих. Вони не раз відвідували Брюссель, Страсбург, Вашингтон, Москву і Париж, де давали прес-конференції і розповідали про неможливість домогтися правди. Вони вже нічого не бояться і тому вголос називають президента Лукашенка замовником викрадення і убивств. Реакції на це жодної, крім цензури на ТБ і в газетах — щоб і суспільство про це не дізналося. «Бацька» навіть порушив власні принципи і не став судитися із виданнями, які опублікували ці «наклепи».

      Із орденоносцем Павліченком усе зрозуміло. А Сівакова «бацька» з міліціонерів перекваліфікував у... олімпійці. Щоправда, оскільки НОК Білорусі очолює сам президент, його кинули на не менш відповідальний фронт роботи — міністром спорту. Щоправда, невиїзним. На афінську Олімпіаду грецький НОК його не допустив, а Рада Європи навіть виступила зі спеціальною заявою, що причиною цього є причетність Сівакова і Шеймана до вбивства політичних опонентів режиму.

      Павліченко є до того ж і головним фігурантом спеціальної доповіді ПАРЄ Христоса Пургурідиса. Цей сміливий і чесний кіпріот виконує в Білорусі ту саму роль, що і Ханне Северінсен і Ренате Вольвенд у відношенні подій в Україні. Але білоруській владі байдуже, що про неї думають люди — і всередині країни, і за її межами. Бо, якщо перефразувати слова відомого українського юриста-адміністратора, вона «є сильною як ніколи».

Фашист із «Алмаза»

      Але Захаренко, Красовський і Гончар були не єдиними жертвами банди перевертнів. Не менший резонанс мала не менш сумна історія про зникнення оператора ОРТ Дмитра Завадського. Дмитро зник 7 липня 2000 року в аеропорту Мінська, куди він приїхав зустріти свого друга — кореспондента ОРТ Павла Шеремета. Шеремет знайшов на стоянці лише автомобіль. Порожній. Жодних слідів. Навіть на «баранці»...

      Версій зникнення Завадського було чимало. Зокрема, і від рук «ескадронів смерті». Найпримітивніша — мовляв, це помста Лукашенка — Завадський якийсь час працював особистим оператором президента Білорусі, але потім його «зрадив».

      Ближчою до правди є журналістська версія. В одному з давніх інтерв'ю «Белорусской деловой газете» Дмитро Завадський згадував, що у Чечні він зустрічався із білоруськими найманцями, які воювали на боці... чеченців! Як приклад, оператор назвав факт затримання федералами білоруського офіцера-спецназівця Валерія Ігнатовича.

      Павло Шеремет, посилаючись на колишнього генпрокурора Божелка, розповідає, що до зникнення Завадського причетне найвище керівництво країни. За його інформацією, уже згадуваний Шейман вів якісь дивні збройні оборудки із Чечнею і своїм інтерв'ю, зокрема, згадкою Ігнатовича, Дмитро Завадський розкрив присутність білоруських спецслужб на Кавказі.

      Цей Ігнатович — надзвичайно цікавий «кадр». Основні віхи його життя: офіцер спецпідрозділу МВС «Алмаз», інструктор з бойової підготовки профашистського «Русского национального единства», військовослужбовець 22-ї бригади ГРУ Міноборони Росії.

      Слідство тривало довго, і, до його честі, змогло знайти і довести вину конкретних виконавців, але сором'язливо обминуло дві дрібнички — мотиви злочину та його замовника. І був суд. Щоправда, закритий. Убивць оператора Завадського засудили до довічного ув'язнення. Троє з чотирьох кілерів виявилися «силовиками» — крім Ігнатовича, це колишній боєць спецпідрозділу МВС Максим Малик і слухач Академії МВС Олексій Гуз.

      Тіла Дмитра Завадського так і не знайшли. Віктор Шейман, не маючи юридичної освіти, працює генеральним прокурором. А Олександр Лукашенко зараз знову іде на вибори. Хоче забезпечити собі ще десяток років президентської недоторканності. Бо йому є чого боятися. Як, власне, і Президентові Кучмі з його мріями про третій термін.