Доброго дня Вам, пане редакторе! Так звертаюся до Вас, як навчили мене колись, ще за Польщі.
Ми з чоловіком люди дуже древні (вже минуло 80), але «Україну молоду» читаємо давно і постійно її передплачуємо. Газета дуже цікава для різного віку. Відчувається, що працюють у Вас файні хлопці та дівчата. Зустрічаються матеріали про нашу Західну Україну.
Пам’ятаю, дещо раніше в «УМ» писалося, що один харків’янин вирішив перевірити ту інформацію, що поширювалася про «западенців». Сів він у машину і поїхав у Західну Україну. Оглянув, як тут люди живуть, поспілкувався з ними, розпитав, як жилося за Польщі, поцікавився про відносини українців і польської влади. Одна бібліотекарка, пам’ятаю, трохи йому пояснила, що українці протестували проти польського гніту, а влада мала нас за бидло. Наші батьки складалися коштами, будували самотужки «Читальні» (Будинки культури по-нинішньому), ходили щовечора «на проби» (репетиції), грали п’єси, співали і доводили, що ми — люди і хочемо свободи. А польські шовіністи нас били. Першими били свідомих українців. Забивали до смерті декого.
У нашім селі Дичків (тепер Тернопільський район) жив молодий чоловік на прізвище Українець. А в 30-х роках польська влада провела так звану пацифікацію (умиротворення). Шовіністичні молодчики зустріли Омеляна Українця на дорозі. Щоб зачепити, кинулись до нього: «Як сє називаш?» — «Українець». Ох же ж вони скипіли від люті. Давай бити. Б’ють! Вже втратив свідомість. Відлили і знов: «Як сє пішеш?» — «Українець». Знов б’ють. Знепритомнів. Відлили і знов били. Били, доки не забили на смерть...
Усі сусіди, всі околиці села вибухнули, народ кипів гнівом закономірно. А через якийсь час був забитий польський поліцай, дуже зухвалий. О, то вже українці бандити, сякі-такі. А хто перший почав?
Хочу пояснити: висилаю фотографію, де видно могилу Омеляна Українця. На цей пам’ятник кошти давали люди з навколишніх сіл. Там щось ще написано, окрім імені, але краєзнавець, який вислав мені ту фотографію, погано бачить, а я далеко від села і ходжу по хаті з паличкою, то вже й за це йому вдячна.
Наталія і Микола ЙОНКИ
Козова, Тернопільська область