Історія в пісні

Енциклопедії давнини

Після цього Микола Гоголь мріяв написати свою історію про милу йому «Украйну». У його записах прохоплюються щирі почуття: «Якби наш край не мав такої скарбниці пісень, я б ніколи не зрозумів історії його, тому що не збагнув би минулого...»; «Моя радість, життя моє! Як я вас люблю! Що всі холодні літописи, в яких я тепер риюся, перед цими дзвінкими, живими літописами! Як мені допомагають в історії пісні!..»; «Це народна історія, жива, яскрава, барвиста, правдива, що розкриває все життя народу».

Саме цю «народну історію, живу і яскраву», за висловом Гоголя, сьогодні воскресив у своєму творі й наш сучасник Вадим Пепа. При цьому мені згадується й досить відома та поширена нині в Україні праця Михайла Красуського «Древность малороссийского языка». Поляк за походженням, польський і російський філолог у своєму дослідженні запевняв, що українська мова найдревніша поміж усіх мов світу і стародавніша навіть за санскрит. Залучаючи невичерпні скарби народної творчості, Вадим Пепа показує, що колядки та щедрівки доносять до сучасності відлуння того визначального, що сподівалося в період Мізинської археологічної культури на березі річки Десни і за часів обрядових відправ у святилищі Кам’яна Могила серед степу на півдні України. Подає мій колега міркування й висновки науково і публіцистично: глибоко, обширно, вагомо. Незаперечно підтверджує заявлене Миколою Гоголем: у нашій мові — наша історія.

Сьогодні, коли «русскій мір» iз геном кочівника-завойовника безжально, по-варварськи перетворює Донбас на руїну, мені хочеться згадати слова відомого донбасівця — ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова. Він народився в русифікованому Мелітополі. У листі до приятеля зізнавався: «Українця з мене зробили Гоголь, Шевченко, Куліш і Стороженко». Пишучи про високу роль української пісні, в якій прославляються «голосні діла Свірговських, Наливайків і Хмельницьких», а ще можна було б додати Сагайдачних, Дорошенків, Морозенків, публіцист і літератор Дмитро Донцов наголошує: «Українці — глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах... Вони гаряче люблять свою отчизну й пам’ятають славу предків своїх... Їх войовничий дух ще не згас... Вони з радістю б’ються за ту землю, на якій прославилися предки їх і на якій родилися вони...».

Обри чи життя?

Вадим Пепа заперечує і спростовує облудні фальсифікації нашої історії. Хай там що, історія у нас є. Від Трипілля та значно глибше — й до сьогодення. Про неї свідчать і наші пісні та думи. Періоди предковічні подають голос, хоч і не всім зрозумілий, у календарно-обрядових дійствах, а ще — в казках, легендах, забобонах, голосіннях та в символіці рукотворних виробів. Водночас автор нагадує усім нам, українцям: якщо ми не відтворимо свою історію в доступній пізнанню правдивості, то станемо натовпом і через покоління-друге не відбудемося як нація, не відбудемося як народ і, не приведи, доле, не існуватимемо, згинемо, як обри. А саме ж таке ідеологічно-завойовницьке завдання ставить перед собою «русскій мір». Його ідеологи розуміють, що, втративши історичні першоджерела та мовні, культурні, які було присвоєно, привласнено, імперія скоротиться до Московського князівства. Саме через те замість пісень на сході і півдні нашої держави зі зміїним шипінням перелітають через кордон смертоносні ракети, снаряди, вогняні смерчі.

Задовго до наших днів російський учений Єгор Классен, якого тодішні московити іронічно називали «любителем гіпотез і припущень», пильно вивчав історію слов’ян. Зокрема, доводив, що українським пісням тисячі літ. Московити іронізували, а німець за походженням у ґрунтовній праці «Древнейшая история Славян и Славяно-Руссов» твердо стояв на своєму: українська мова — найстародавніша, як і пісні українського народу. Це визначна, самостійна мова і від неї, по суті, пішов «русскій язик» і саме визначення національності московита за прикметниковою формою — «русскій», з двома «сс».

Та мушу ще раз повернутися до Гоголя. «Русскій мір» — чотирьохсотлітній супутник нашого духовного горя. Як сплоджена ним цензура душила українську національну свідомість, описано в статті Івана Малковича: «Украйну», до того ж, було замінено на «Юг России»(!). Лише там, у Європі, 1846 року, вже після виходу другої редакції «Бульби», можна було підписатися з почуттям власної гідності: Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien. У першій редакції «Тараса Бульби» 1835 року, як легко може переконатися навіть найупередженіший читач, Гоголь жодного разу не згадує «русскую землю», «русский дух», «православную веру» і взагалі не вживає слів «русский, русские, русская»; хоча — ні, «русская» раз таки згадується: «...печь, разъехавшаяся на полкомнаты, как толстая русская купчиха». Якщо Гоголь пише про віру, то лише про «віру християнську» і «віру Христову». І щодо рідної землі в нього теж однозначно: «Ну, прощайте же, паны-браты, молодцы!.. Если мы положим головы, то вы расскажете про нас, что такие-то гуляки недаром жили. Если же вы поляжете и примете местную смерть, то мы поведаем, чтобы знала вся Украйна, да и другие земли, что были такие молодцы, которые и веру Христову знали оборонять, да и товарищество уважали».

Рукописи... правлять

Ось де, за публікацією Малковича, голос не скаліченого Гоголя: «Но чего можно было ожидать народу, так отличному от русских, дышавшему вольностью и лихим козачеством, хотевшему пожить своею жизнью?.. Ему угрожала утрата национальности...» (ПСС: Изд-во АН СССР, 1937—1952. Т. 9., с. 83—84). Cпираючись на редакцію 1835 року, можемо припустити, що «русские веры и земли» з редакції 1842 р. лежать на совісті «імперських спонукувачів» на кшталт Полєвого чи Бєлінського, як і переписувача Аннєнкова...».

Сторінки Гоголевого рукопису так рясно всіяно численними чужорідними правками, що перед нашими літературознавцями постає нагальна потреба дослідити, що написано Гоголем, а що дописали за нього. Зрештою, то звичний московський стиль — відверто «перекарамзінювати» історію на свою користь, «причісуючи» незручні сторінки і в стародавніх літописах, і в сучасних творах. Щоправда, Гоголь ніде, крім запізнілого, після виходу книжки, приватного листування з видавцем, офіційно не заперечував проти такого цензурування: адже царська стипендія подарувала йому можливість мешкати в улюбленій Європі.

Та повернуся до пісенності і презентаційної книжки Вадима Пепи, яка викликала в мене такі асоціації з Миколою Гоголем і його поглядом на стародавність нашої мови, на наші пісні, колядки, щедрівки, веснянки. В цьому нічого дивного. Мовно-музичні уроки Микола Васильович засвоїв від своєї бабусі по маминій лінії — Тетяни Семенівни. З раннього-рання майбутній письменник до глибини душі перейнявся любов’ю до української пісні, мови, жартів, усмішок. Ще до навчання в Ніжинській гімназії він почав збирати і записувати народні пісні. Чимало жартівливих він знав iз переспівів, а деякі пам’ятав iз батьківських веселих оповідань, жартівливих пісень, сценічних вертепів. Адже батько Гоголя — нащадок стародавнього козацького роду, — писав п’єси для домашнього театру винятково українською мовою. Син мріяв про свій українсько-російський словник. Укладав збірку українських народних пісень, прислів’їв та приказок.

Ласкаво прошу до першого видання відомої праці Козака Луганського — В. Даля «Толковый словарь велікорусского наречія русского языка». Вдумайтесь у цю назву! Видано 1840 року під грифом «Цілком таємно». А десь перед Валуєвським і Емським указами первісну назву замінено на «Толковый словарь живaго великорусского языка». Так «Словарь» Даля називається й досі.

Здається, про головне сказано як у великого Гоголя, так і в талановитого нашого сучасника — письменника-дослідника Вадима Пепи. Поки що вся правда нашої історії — в...піснях і думах.