Головлікар морфлоту

Від Окуневського — до Дідуха

Запитанням про адмірала австро-угорського флоту автор цих рядків аж ніяк не намагався загнати пана Івана на слизьке. Просто хотілося дізнатися, чи добре він знає свого попередника — надзвичайно талановитого військового лікаря, великого патріота України, про якого пересічним громадянам нашої держави, на жаль, мало що відомо. Не так давно, перебуваючи в гірському селі Яворів, що на Косівщині (тут зберігся будинок, у якому минули дитинство і юність Окуневського), я не переставав дивуватися його блискучій кар’єрі. Він — чи не єдиний українець, котрий досягнув такого високого соціального статусу в імперії Габсбургів. А й справді, як так сталося, що Прикарпаття, майже всі річки якого, крім Дністра, влітку можна перебрести по коліна, дало світові визначного адмірала-медика, начальника медичної служби військового флоту Австро-Угорщини? Розроблений і впроваджений ним понад століття тому медичний статут із незначними доповненнями дотепер використовується як еталон у військово-морських силах провідних країн Європи. Після Першої світової війни, в часи боротьби за самостійну Україну, адмірал переїхав до Львова, де завідував санітарними справами в Державному секретаріаті ЗУНР.

І ось — iще один медичний військово-морський «сюрприз» від Прикарпаття. Шостого липня 1957-го, через чотири десятиліття після завершення земного життя Ярослава Окуневського, в передмісті Івано-Франківська народився продовжувач його справи. Про море Іван Дідух, як і його старший яворівський колега, з дитинства не мріяв. Зате, як і попередник, обожнював науку. Іван iз відзнаками почергово закінчив восьмирічну школу, Івано-Франківське медучилище і двічі Ленінградську військово-медичну академію імені Кірова (востаннє — факультет керівного медичного складу, після чого прийняв присягу на вірність народові України).

«Американці не демонстрували ворожнечі»

Перед тим — сім років служби на Тихоокеанському флоті. Серед захоплюючих сторінок того періоду — двомісячний похід на Гавайські острови та майже рік бойового медичного чергування на штабному кораблі в Індійському океані з базуванням поблизу Африканського Рогу. «Там дуже часто наші морські шляхи перетиналися з американськими військовими кораблями, але не було ні серйозних конфліктів, ні ворожнечі, принаймні за моєї присутності, яку розпалювали між СРСР та США кремлівські ідеологи. Навпаки, американці були так добре обізнані з нашими справами, що першими присилали вітальні радіограми з повідомленнями, в кого з радянських моряків на суші народилася дитина, кого підвищено в званні тощо. Перед святами їхні гелікоптери скидали на палубу нашого корабля різноманітні подарунки. Таким чином вони демонстрували відсутність щодо нас будь-якої агресії», — пригадує Іван Миколайович.

У простий спосіб, без зайвого галасу й дипломатичності, у вісімдесяті-дев’яності роки минулого століття, за словами мого співрозмовника, швидко вдавалося ставити на місце сомалійських піратів, котрі знахабніли далі нікуди. Якщо траплялися напади шукачів удачі на торговельний флот, то в ситуацію миттєво втручалися американські, англійські, французькі чи радянські військові кораблі, котрі перебували найближче, і пірати здебільшого відразу потрапляли в пекло.

Грізною прелюдією чорнобильській трагедії, яку керівництво СРСР не взяло до уваги, стали події в далекосхідній бухті Чажма. Резонанс від них найперше докотився до найближчого від НП шпиталю, в якому начальником відділення був Іван Дідух. «Трапився вибух реактора на підводному атомному човні, котрий стояв у доку на плановому ремонті, — пояснює військовий медик. — Були загиблі й поранені. Потерпілим ми надали необхідну медичну допомогу, та говорити про справжні причини і характер вибуху було суворо заборонено. На історіях хвороби тих, хто вижив, ставили штамп «Таємно». Офіційних повідомлень про трагедію з підводним човном так і не було оприлюднено.

«Найбільше запам’ятався віце-адмірал Безкоровайний»

— У якому стані перебувала медична служба ВМС у часи, коли ви прийняли присягу на вірність українському народові?

— Тоді, в 1993-му, за три роки до поділу Чорноморського флоту створювався лише перший вітчизняний батальйон морської піхоти. Медичне обслуговування українських моряків ми розпочинали з нуля та з одним на всіх міським телефоном у Севастополі. Згодом зросло напруження між представниками частин ЧМФ, котрі відійшли до Росії, та щойно народженими ВМС України. Проблем було хоч греблю гати, та зрештою нам таки вдалося організувати медичне обслуговування українських військових моряків на належному професійному рівні.

— Доводилося чути, що становленню медицини наших ВМС суттєво допомагали німецькі військові лікарі.

— Так, до нас приїжджав начальник медичної служби німецьких ВМС адмірал Гюнтер Артц і дуже високо оцінив професійний рівень наших військових лікарів, що засвідчив згодом у спеціально написаній з цього приводу статті. Німецькі колеги щиро допомагали нам обладнанням, а також ділилися досвідом. Я також їздив у ФРН із візитом. Про рівень оснащення їхньої військової медицини нам поки що можна лише мріяти: на кожному кораблі — апарати УЗД, біохімічні аналізатори і повний доступ до послуг телемедицини.

— Значну частину життя ви прожили в Криму, зокрема в Севастополі. Де мешкаєте нині?

— Наразі прихистила молодша донька, котра має будинок у передмісті Івано-Франківська.

— Ви, мабуть, були свідком анексії Криму путінським режимом. Дехто з військових аналітиків стверджує, що над півостровом можна було зберегти суверенітет України, якби вище керівництво нашої держави вчасно й рішуче організувало відсіч російській агресії.

— План відторгнення Криму, поза сумнівом, готувався не один рік і не тільки у військовій сфері. Передусім населення півострова піддавалося цілеспрямованому й масованому пропагандистському впливу. І весь цей час керівництво України робило вигляд, що нічого загрозливого там не відбувається. Чи можна було українцям протистояти агресії Кремля? Посудіть самі: відразу були блоковані гарнізони й будинки, в яких проживали сім’ї українських військових. Чи могли вони воювати за таких обставин? Друга проблема — територіальний принцип комплектації Збройних сил України, за якого значна частина контрактників народилася в Криму, мала там родичів та помешкання. Зрештою, нині в цьому контексті ми ще багато чого не знаємо, тому наші судження переважно гіпотетичні. Коли таємне стане явним, зробимо обґрунтованіші висновки.

— Що вже там говорити про матросів, мічманів і молодших офіцерів, коли призначений на початку березня минулого року командувачем Військово-Морських сил України контр-адмірал Денис Березовський лише впродовж однієї доби перебування на посаді став зрадником, перейшовши в табір ворога. До речі, хто з командувачів ВМС України, з якими вочевидь часто доводилося контактувати по службі, справив на вас найбільше враження?

— Я добре знав їх усіх, окрім уже згадуваного Березовського. Як на мій погляд, найпотужнішою фігурою на цій посаді був віце-адмірал Володимир Безкоровайний, котрий очолював наш військовий флот із жовтня 1993-го по жовтень 1996-го. Він — талановитий організатор військово-морської справи, відомий військовий аналітик, член-кореспондент Академії наук України. Віце-адмірал Ігор Князь відзначався доброзичливістю і винятковою людяністю. Найдовше — з 1996 по 2003 роки — керував українськими Військово-Морськими силами адмірал Михайло Єжель, котрому вдалося добитися затвердження проекту воєнно-морської концепції України, в якій визначено головні завдання вітчизняного флоту. За його командування, з одного боку, нарощувався флот, з іншого — за безцінь продавалися кораблі, котрі ще могли перебувати на службі. Військовим фахівцем-корабелом від Бога був адмірал Віктор Максимов, котрий керував ВМС за часів президентства Януковича. Та з моральними якостями вочевидь не склалося. Сам він — кримчанин і, за повідомленнями деяких ЗМІ, активно співпрацював із росіянами під час захоплення Севастополя. Я також добре знаю чинного командуючого українським військовим флотом віце-адмірала Сергія Гайдука, призначеного 3 березня 2014 року. Щоправда, до моєї відставки він перебував на інших посадах.