Марія Маковецька: «Покійний чоловік на фронт пішов, йому й 18 не було». (автора.)
Вивчаючи ось такі «архіви», розумієш, якою ж страшною була та війна, навіть не на її передовій, а в тилу. Бо на передовій було все зрозуміло: тут лінія фронту, свої, за нею — ворог. А тут ворогів було стільки, що не знали мирні люди, від кого чого чекати. Хотешів опинився в самісінькому епіцентрі багатовекторного протистояння. У густих довколишніх лісах базувалися повстанські загони групи УПА «Північ». Тому село невипадково називають повстанською столицею Волині. У тутешніх лісах діяла старшинська школа УПА, яка готувала кадри для всієї групи. А в сусідньому Котуші, що входить до складу Хотешівської сільради, діяв справжній упівський військкомат, куди приходили місцеві хлопці поповнювати повстанські лави. Тож серед тих, хто пішов у 1942 році до лісу, було чимало хотешівців. За свідченнями старожилів, у партизани з усього села пішло чоловік 12—15, це коли фронт уже на Захід наближався. Решта чоловіків, яких не вивезли до Німеччини, воювали в УПА.
Селяни, аби не потрапити в немилість червоних чи бульбашів (так тут називали бандерівців), примудрилися класти на ніч хліб і сало на стіл, щоб невідомі нічні візитери самі брали харчі й не звинуватили господаря, що годував партизанів чи повстанців. А винахідливі, перш ніж відчиняти двері, запалювали на припічку лучину чи гасову лампу, щоб побачити обличчя тих, хто прийшов. Не всі нічні гості відважувалися заходити до хати, щоб не засвітитися, зате відразу прямували до комори, де вигрібали зі скринь усе, що траплялося. Особливо потерпали поліщуки від набігів червоних партизанів. Ті не гребували нічим. Забирали худобу, коней, навіть якесь шмаття... До сьогодні хотешівці не можуть пробачити партизанам, що спалили їхню гарну, збудовану років за десять до війни школу.
У листопаді 1942 року в селі почалися масові розстріли євреїв. 87-річний Михайло Юхимович Кузьмич бачив це жахіття на власні очі. Він жив на хуторі метрів за 50 від лісу, і до єврейської могили звідти метрів 300 було. У дядька Михалка тремтить голос, коли починає згадувати:
— Їх били в селі, а сюди звозили ховати... Не дай Боже, щоб ви те бачили. Потім в одному урочищі, де найбільша могила, власть скотомогильник зробила. Думаю, чого воно так було? Бо ми різні всі. Одному совєтська власть нравилася, другому — українська, а хтось і німцям служив. От нас троє сидить, і то ми за разні партії голосували. Так і тоді. Навіть сонечко всім догодити не може. Комусь дощ треба, а другому сонце подавай. Але ж не стріляти його за це, — переводить подих чоловік і зводить розмову на день сьогоднішній. — Знаєте, я того Путіна не вельми понімаю. То не від Бога, щоб ми одне одного били теперика. Ліпшої землі, як наша, нема. І людей теж. Хай оставить він нас у покої.
26 квітня 1943 року був другий день Великодня. Саме цього дня Хотешів здригнувся ще від одного злочину: червоні партизани влаштували просто у церкві страту місцевого священика Білецького. Під час служби Божої у храм заїхав на коні партизан на прізвисько Чухрій і на очах прихожан застрелив панотця, який із 1935 року служив у Хотешові. Цей розстріл був показовим, аби залякати людей, особливо тих, хто симпатизував повстанцям. Олександр Білецький був не простим священиком, він був національно свідомим активістом, довкола якого гуртувалися такі ж люди. І в тому, що він мав зв’язки з українським підпіллям, у селі ніхто не сумнівався. З його ініціативи у центрі села громада насипала в 1942 році символічну могилу Тараса Шевченка, де приймали присягу вояки УПА, йдучи на службу Україні.
Вдалося розшукати людину, яка добре пам’ятає ті події. Катерина Протасівна Свередюк живе неподалік церкви. У 1943 р. їй було шістнадцять.
— У батюшки було дві доньки, Ліда й Оля, і два сини. З дівчатами я одного віку, ми дружили, часто ходила до них. Його в селі чомусь називали «білогвардієць», може, тому, що колись офіцером був. Красивий був чоловік, високий. Того дня я з мамою теж збиралася до церкви. Але мама попросила, щоб я пішла до сусідської дівчинки спідницю святкову підв’язати, бо велика на неї була. Там замешкалася, а коли вийшла на вулицю, то почула біля церкви крики. Ми налякалися, кинулися тікати аж за річку. Думали, може, село прийшли палити, бо чули про Кортеліси спалені, — згадує Катерина Протасівна. — Люди, які в церкві були, розказували, що Білецький кинувся у ризницю, встиг іще ризи скинути, й першою кулею йому поранило палець, коли він хрестився. Там, у ризниці, вбили ще й родича мого чоловіка Ляша, який прислужував у церкві. Він побіг за батюшкою в ризницю, і там куля його догнала. Партизани тоді якраз на хуторах промишляли, і посланець біг до села попередити, але не встиг... Добре помню, як сім’ю Білецького на Сибір вивозили. Матушка покликала мене до себе, віддала свою масницю масло колотити, ще щось. Потім дівчата ще трохи писали мені з заслання, вони були в Караганді. А внучка Білецького, кажуть, тепер у Києві в оперному театрі співає, заслужена артистка. Он як життя повернуло...
Свого священика хотешівці поховали на сільському кладовищі. Із сільським головою Володимиром Маковецьким розшукуємо могилу на старому цвинтарі. Напис на металевій табличці на похиленому від часу пам’ятнику ледь читається. Табличку прикріпив син Білецького, коли приїжджав. Кілька штучних квіток поклала чиясь рука на скромний горбик землі, де покоїться протоієрей і український патріот Олександр Омелянович Білецький. Йому було лише 40...
Якось приїжджали в Хотешів кіношники знімати фільм про ці події, то місцевий батюшка, за розповідями селян, завчасно церкву зачинив. Розмовляючи зі старшими хотешівцями про Білецького, не від однієї людини чула, мовляв, не варто було йому, священикові, в політику втручатися. За логікою селян, священик у важку годину для Батьківщини не має права на власні політичні уподобання. А Білецький підтримував УПА. Ставлю зустрічне запитання: чи має право патріарх московський Кирило на політичні симпатії? Якщо ні, то чому ж він підтримує «ДНР» і «ЛНР», чому не протестує проти вбивства російськими солдатами українців? Задумуються. Видно, що їх уже добре «обробили». Коли розповіла, що митрополит УПЦ Онуфрій зі священиками не встали у Верховній Раді, щоб вшанувати Героїв України, які отримали це високе звання за героїзм і мужність у зоні АТО, замислилися ще дужче. Тільки після цього згадали, що їхній батюшка під час богослужінь постійно молиться за здоров’я Кирила. «Це ми маємо давати гроші на тих, хто нас вбиває? І ще молитися за їхнє здоров’я?» — сама собі подивувалася одна з жіночок.
До подій на Донбасі в хотешівців ставлення неоднозначне. Особливого патріотизму й бажання воювати за Україну, як воювали у сорокових роках їхні земляки у лавах УПА, немає. Вивітрився дух повстанський із цієї землі. Радянська влада постаралася. Чоловіки воліють їхати на заробітки в ту ж Росію, бо тут завжди їздили на сезони по світах чужих.
На прощання з Хотешовом подивувала своєю мудрістю проста сільська жінка — баба Польова. Так кличуть односельці 85-річну Марію Власівну Маковецьку, неперевершену сільську співачку, яка знає масу народних пісень, яких не почуєте більше ніде, тільки з її вуст. Марія Власівна дивується, що стільки мужиків раптом хворими стали:
— Армія вік була. Як заберуть вас — що зробите? Власті треба підчинятися. Знаєте, що я вам скажу? Тепер ми живемо без власті. Хай би колись одказався в армію йти. У тюрму або розстріл. А тут — відкупилися, втекли. Зі здорових слабими стали. Як хороші діти до батьків туляться, так нам до государства тулитися треба. Мій покійний чоловік на фронт пішов, йому й 18 не було. Пішов у Червону армію, бо не хотів у ліс іти. А його однокласники в ліс пішли. Вижили й він, і вони, правда, у тюрмах своє відсиділи. Таке время було.
Хоч пройшло більш як сім десятиліть, бабця Польова досі пам’ятає звук снаряда, що опускається донизу. Він квокає, як курка. Німці добряче обстрілювали Хотешів, бо тут неподалік лінія фронту проходила. Жінка плаче, згадуючи, як мама ділила по шматочку хліба на четверо дітей. А діти ховали його за пазуху, про запас. Коли ж виймали, то на ньому стільки вошей було, що самого хліба не видно було.
— Здмухаєш і їси, — плаче баба Марія. — А як вели полонених німців через наше село, то колона зупинилася на вулиці, щоб перепочити. Німці посідали коло рову. Наші жіночки поприносили хто картоплину, хто хлібину, тицяють їм. А вони спочатку їм руку цілують, а тоді вже беруть. Хай, дітки, ви ніколи того не знатимете. Хто війну тямить, той ніколи її кликати не буде...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
