Життя — як пісня, що не відбринить

Так збіглося в історії України. 22 травня 1861 року тіло Тараса Шевченка на конях, а далі — на руках перевозили із Санкт-Петербурга до Канева. 22 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка на руках несли встеленими квітами вулицями Львова до Личаківського кладовища. І та, й інша процесії стали актом непокори, протестом проти прокрустового свавілля державного апарату, який нищить усе, що не вкладається в рамки офіційної благонадійності. Бо обидва вони, і Шевченко, й Івасюк, самі того не підозрюючи, відкрили світові глибінь української душі — один у поезії, другий у музиці.

«Пісню не забути, що цвіте від «Рути»

«Червона рута» та «Водограй», які пролунали у всесоюзному ефірі на початку сімдесятих, одразу зробили Івасюка знаменитістю i додали клопотів всесильній «конторі», яка стежила за «чистотою рядів і помислів». Бо нечувана популярність Івасюка налякала владу навіть сильніше, ніж рух дисидентів. Тих було легко оголосити «ідеологічними диверсантами», запроторити у «психушку» чи в табори, ізолювати від «нової історичної спільноти — радянського народу». З Івасюком було складніше — він не писав політичних пісень, він не випадав так категорично з ідеологічної системи, створеної владою для забезпечення свого панування. І водночас він руйнував цю систему, руйнував брежнєвсько-сусловський інтернаціоналізм, він ніс у робітничі гуртожитки, у села і міста всього Радянського Союзу ту Україну, яку стільки років намагалися приспати, знищити, замінити мальованим ерзацом під фольк. Івасюк вивів українську пісню за межі дозволеного провінціалізму. А це уже було небезпечно.

Тому ім’я Івасюка спочатку викреслюється з подання на Шевченківську премію спектаклю «Прапороносці», до якого він написав музику, потім горять декорації до вистави. Не потрапляє він і в число претендентів на премію Островського. Через участь у зйомках фільму «Пісня завжди з нами» над Івасюком нависає загроза виключення з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Володимир звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт вiдiграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос Івасюкових пісень.

А 24 квітня 1979 року в квартирі Івасюка лунає телефонний дзвінок, після якого він іде з дому, щоб уже не повернутися. Коли 18 травня його тіло знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу, сумка, в якій він завжди носив свої незакінчені твори, була порожньою...

«З мойого серця мальва проросла»

Смерть Володимира Івасюка і досі лишається однією з найбільших таємниць, яка чекає своєї розгадки. Влада одразу поспішила назвати це самогубством, оголосивши Івасюка клієнтом психіатричної лікарні і підтасувавши протоколи судмедекспертів (існували принаймні два протоколи з різними висновками). До уваги не бралася інформація свідків, що згадали про двох молодиків, які шукали того фатального дня Івасюка в консерваторії. Загадкою лишилася і смерть двох молодих закоханих, які начебто були свідками того, як його «брали». Зате потім серед людей уперто поширювалися чутки про те, що Івасюка повісили бандерівці за те, що він хотів співати російською мовою (абсурдність подібних тверджень розумієш лише зараз, але тоді, в атмосфері страху і абсолютної відсутності достовірної інформації, цьому вірили).

Івасюку мстили навіть мертвому. Як розповіла дочка Ростислава Братуня, партійні боси раптом стали надзвичайно релігійними і довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі, аргументуючи тим, що самогубців на кладовищах не ховають. Його твори зникли з репертуарних звітів (через це Софія Ротару, яка співала більшість пісень Івасюка, незабаром переїхала до Москви, а Павло Дворський мав багато неприємностей за пісню «Маки для сина», де не було жодного слова про Івасюка, але всі знали, що вона була про нього), з ефіру, з нотних магазинів. У газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, інакше — загроза виключення та звільнення з роботи.

Львів відповів на цю заборону акцією мовчазного протесту. Інформація поширювалася з вуст в уста, і тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки — ними була встелена дорога до Личаківського кладовища. На похорон прибули Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Юрій Рибчинський, Левко Дудківський... Софія Ротару прислала вінок білих квітів. Першим слово на могилі сказав Ростислав Братунь — йому це коштувало посади голови Львівської організації спілки письменників. Виступи родини Січко завершилися тюремним ув’язненням. Це стало для багатьох випробуванням на справжність. Львів тоді вистояв, не зрадив, як не зрадила потім і Україна.

Лише кілька місяців тому з’явилося підтвердження від Генеральної прокуратури України, яка поновила розслідування справи, що вбивство Володимира Івасюка — спланована акція органів КДБ. Однак детальнішої інформації поки що не оприлюднено. Проте уже кілька десятиліть ходить легенда про те, що свого часу знімальна група фільму «Загадка життя і смерті Володимира Івасюка» показала останнє фото композитора відомій у Карпатах провидиці Версальці. Та, не знаючи, хто такий Івасюк і чиє фото лежить перед нею, сказала наступне: «Помер від насильства. Вбивали двоє — один чорнявої масті, другий русявий. Чорного, швидше за все, на світі вже нема. Вбивали небіжчика у двох домах. Знайшли його тіло в лісі біля води. З убивцями була й дівчина. Вродлива. Вона все бачила. Карти показують, що дівчина згорає від мук сумління. Недалеко той час, коли вона не втримається і заговорить. Люди почують від неї правду про те страшне вбивство».

Схоже, стара провидиця мала рацію. Лишається дочекатися повного розкриття архівів НКВС-КДБ-СБУ. Можливо, там є інформація і про вбивство Володимира Івасюка. Правду знати ніколи не пізно.