Коли пробачимо олігархічність

Вплив засобів масової інформації величезний. Тисячі зовсім політично безграмотних людей заковтують, пропускають інформацію через плавильну піч своєї тупості й таке верзуть, що ні в які ворота, як кажуть. «І что ето Порошенко всьо воюєт і воюєт, єго же вибралі...» — дослівно почув від однієї такої нещасної, хоча, може, й навпаки — щасливої, бо, як мовиться: «Яке воно щасливе, що таке дурне...»

От хоча б мій рідний Дніпропетровськ. Під час попередніх президентських виборів усі «маршрутки» були в надписах «Побєда Януковіча — побєда Днєпропєтровска». І навіть на останніх парламентських виборах за інерцією, мабуть, добряче підкріпили бойко-вілкулів. Юрій-батько і Олександр-синок здаватися у своєму антиукраїнстві й не думають, свою ворожу партію розігрують і далі. За часів свого «губернаторства» синок Вілкул говорив у Кривому Розі, що української мови просто не існує. Таке воно підле — оволодів українським величезним гірничозбагачувальним комбінатом, розіграв із батьком свій вискок на область (батько повернувся у Кривий Ріг міським головою), ходить синок по українській землі, справляє на неї свої природні потреби і шкодить їй з усіх сил. Етнічне походження досліджувати не будемо. Маємо ж приклад Коломойського. Далекий від ідеалу Ігор Валерійович зі своєю дуже прагматичною командою таки попрацював на Україну. І пробачимо йому (жартую) його неукраїнське походження та олігархічність, з усіх сил перетерпимо, що він образливо висловився на адресу ВО «Свобода», дивовижно плутає ту ж таки «Свободу» з «Радіо «Свобода». Розумні люди також можуть щось дурне бовкнути.

Велич і ницість нашого народу захоплює і засмучує одночасно. Біля наших облради і облдержадміністрації облаштували портретну алею Героїв Небесної сотні. Не в одного мене сльози навертаються на очі при погляді на ці світлі обличчя, на обличчя нашого земляка із Солонянщини Сергія Нігояна, сина недавніх переселенців із Карабаху. Вірменський хлопець із українського села. Що йому, здавалося б, та Україна і де той Київ за багато-багато кілометрів? Але такий-от світлий хлопець. Водночас відчуваєш пекучий сором за багатьох «етнічно чистих». Минулого літа у Києві до батька Сергія підійшли журналісти, серед іншого запитали, що говорять у селі про його сина. Батько, пам’ятаю, сказав, що різне говорять, зокрема, що поїхав у Київ по гроші. Це дослівно. Ось так.

І як тут знову і знову не повторити, що воно, можливо, і працьовите, і дітей своїх любить, веселе, але... дурне. До речі, стало зрозуміло, чому Сергій був таким. У словах батька, у його манері триматися і говорити відчувалося якесь внутрішнє благородство. Генетика. І якщо діти інших народів кладуть свої молоді життя за нас, то ми повинні хоча б поводитися пристойно, тягнутись до кращих серед нас, шанувати їх, самим працювати над собою.

Дуже ми приблизні. Робимо помилки, яких могло б і не бути. Зараз-от розводимо плачі стосовно Криму, але ж уся політика незалежної України в Криму була млявою і неефективною. Була собі Кримська область. Хай не вдалося відбитися від надання півострову автономії (дивної територіальної, а не кримськотатарської національної, що було б зрозуміло), але чому не використали того факту, що через свої інтереси татари в значній масі були більшими від українців патріотами України? Навіть серед етнічних росіян слід було проводити постійну наполегливу роботу, дивись, за два десятиліття щось би проросло.

Минулого року ви опублікували мого листа, де великий абзац був про Степана Бандеру, ОУН, УПА. Я в ньому обурювався з того, що наші ідеологи за багато років не пояснили народу, що Степан Андрійович Бандера — наш національний герой. І зараз, до речі, наші ж хлопці-діячі якось так майже виправдовуються, що вони ж не бандерівці, мовляв. Я, центральносхідняк, просто географічно, так би мовити, не можу притулитись до слави наших героїв. Шкода. Відбиватись від гебістів цитатами з Леніна довелося, про кар’єру, звісно ж, уже й не йшлося, але ж без пермських таборів, без Магадана...

У живій природі буває навіть таке, чого бути ніяк не може. У себе тут часто пояснюю навіть розумним, що історичні процеси невблаганні, що хоч об стінку биймося, за нашого ще життя... Сталося! Великий четвер, 9 квітня. ОУН-УПА — герої! Уже й для нашого парламенту. І завдяки «Свободі» ще донедавна крамольне «Слава Україні! Героям — слава!» зазвучало. І про засудження нацистського і комуністичного режимів. Є трохи рації у тих, хто каже, що не на часі. Але нам ніколи не буде на часі. Треба ж колись і наважуватись. А дурні, — дурні хай собі думають що хочуть. «Розум людський обмежений, а дурість же людська безмежна» (приписують Олександру Дюма).

Микола ГОРБАТОВ

Дніпропетровськ