Адольф Гітлер їде вулицями Полтави. (з виставки.)
Другу частину експозиції складають світлини, півтора місяця тому придбані в архіві фотодокументів Фонду пруської культурної спадщини завдяки спонсорській підтримці Товариства воєнної історії Швеції та його директора — пана Пер-Андерса Лундстрема. Усі ці понад 60 фотознімків надзвичайно високої якості (з усього видно, зроблені професіоналом) нині й представлені у виставковій залі.
Що можна на них побачити? Преображенську церкву (у народі її називали ще «базарною», оскільки вона стояла на ринковій площі), фотозображень якої лишилося дуже мало. А тут, на кількох світлинах, вона сфотографована з різних ракурсів. Біля неї багато людей (серед них учорашні військові на милицях, без ніг) — німці, увійшовши до Полтави, дали дозвіл на відкриття всіх церков, які не були зруйновані. Преображенську церкву, що була окрасою ринкової площі, зруйнували в 1961 році під час чергової кампанії боротьби з релігією. Є й інші фотографії відомих полтавських місць і святинь: дзвіниці Свято-Успенського собору (сам собор був зруйнований іще до війни), проспекту Сталіна (нині це центральна вулиця Жовтнева, яка змінювала назву п’ять разів), базару на Подолі з видом на Хресто-Воздвиженський монастир, а от вгадується Панянський спуск. Цікава добірка фотосвідчень про приїзд до Полтави Адольфа Гітлера 1 червня 1942 року (згідно зі свідченнями, він приїжджав усього на день). Досі жодного фотодокумента про це ми не мали. Нині ж зі світлин, придбаних у німецькому фотоархіві, можна навіть дещо відтворити маршрут Гітлера під час його перебування в Полтаві. От він прибув на полтавський аеродром. А от разом із кількома німецькими офіцерами крокує центральною Круглою площею біля будівлі нинішньої міської ради. Схоже, що в цьому ж приміщенні Гітлер провів і нараду командування групи армій «Південь», на ній були присутні багато генералів — на одній зі світлин їх 8. На іншому фото — Адольф Гітлер їде Полтавою, як не дивно, у відкритій автівці, без охорони. Як видно з іще одного знімка, він відвідав і будівлю нинішнього Полтавського педагогічного вишу. Згідно зі свідченнями, там під час окупації мiстився центр реабілітації, де доліковували після поранення військових — очевидно, Гітлер навідав останніх, вручив нагороди.
Дуже щемний знімок, на якому наших військовополонених гітлерівці ведуть вулицями Полтави. А на світлину «Діти війни» взагалі не можна дивитися без сліз — із неї видно, як не тільки дорослі полтавці, а й діти переживали тягар тієї війни.
«Я задоволений тим, що ця виставка приносить полтавцям якісь враження, викликає емоції, — говорить один із організаторів експозиції — директор Духовно-культурного центру імені преподобного Паїсія Величковського Сергій Козлов. — Звісно, цей фотоматеріал потрібно ще прискіпливо вивчати. Ми сподіваємося, що свою думку про нього висловлять наші історики, краєзнавці. Хочемо й самі провести дослідження цих фотографій. Скажімо, на одній із них я впізнав літню жінку на ім’я Оришка, — я був тоді дуже малим, проте пам’ятаю, що вона мешкала навпроти будинку моїх дідуся та бабусі й жила з того, що нажебракувала... Після закриття виставки передамо цей неоціненний скарб полтавським музеям. Хочеться, аби кожен полтавець вивчав історію хоча б у фотоматеріалах. Щоб розумів: так само, як свого часу в Полтаві був Гітлер, тепер тут може бути Путлер, котрий хоче протягнути в Україну «рашизм». На жаль, ми, українці, часто забуваємо уроки історії...»
На виставці, окрім добірки рідкісних фотоматеріалів, представлені й документи, колекції нагород часів Другої світової війни — зокрема Польщі, Франції, Великобританії і навіть США, газета «Правда» за 10 травня 1945 року, один із примірників видання «Голос Полтавщини», що виходило друком під час окупації, тощо. Є й дві унікальні карти, виготовлені німцями. На першій — можна побачити Полтаву часів окупації, де ще цілі всі будинки. На другій — Полтава після визвольної операції «Френтіх»: у місті все спалене, зруйноване...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
