Жовтневий палац — тут розстрілювали похованих у Биківні.
«Тим, хто досі ратує проти декомунізації, раджу приїхати сюди, у Биківню, на місце кривавих злочинів комуністичного режиму; послухати, про що шелестять крони цих дерев; припасти вухом до землі і почути, до чого взивають поховані тут жертви комуністичного режиму», — сказав у своєму виступі в Биківні Президент Петро Порошенко. Днями він підписав чотири закони про декомунізацію, відчувши чималий спротив iз боку Російської Федерації та частини жителів України, для яких комуністичний режим з його «експропріаціями», концтаборами і «психушками» досі видається благом. У своєму виступі Президент поставив Биківнянські могили в один ряд iз місцями масових злочинів нацистів і комуністів у Катині, Аушвіці, Бухенвальді, Бабиному Яру, на Соловках. І згадав про тих, хто «й сьогодні марширують під портретами Сталіна та Берії», відзначивши, що ГПУ-НКВС, яка мордувала вчителів, робітників, селян і письменників — то споріднена структура щодо СС та гестапо. «Вони переймали злочинний досвід один в одного, удосконалюючи техніку масового знищення своїх жертв. Чума вона і є чума, незалежно від того вона коричнева чи червона!.. То хіба не настав час остаточно очистити Україну від символів режиму, який знищив мільйони безневинних людей?!» — закликав глава держави.
У День пам’яті жертв політичних репресій квіти й лампадки до меморіалу в заповіднику «Биківнянські могили» разом із Петром Порошенком покладали Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк (він прибув із молодшою дочкою Софією), заступник голови Верховної Ради Оксана Сироїд, мер Києва Віталій Кличко та голова Київської обласної держадміністрації Володимир Шандра. Учасники меморіального мітингу поклали квіти також до пам’ятника у польській частині меморіалу.
Панахиду за загиблими відправили священики однієї конфесії — УПЦ Київського патріархату. Очолив поминальну службу намісник Михайлівського золотоверхого монастиря єпископ Вишгородський Агапіт, за участі хору братії Михайлівського монастиря і студентів Київської богословської академії.
«Я втішений, що вперше пам’ять жертв політичних репресій ми вшановуємо після того, як на державному рівні законом засуджено режим, чиїм інструментом стали політичні репресії, — прокоментував «УМ» директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. — Тішить, що Президент у своїй промові вказав, що підписання цих законів — це початок відмежування України від комуністичного минулого і перетворення її на нормальну демократичну державу».
У своєму виступі на меморіальному мітингу директор УІНП нагадав, що правда про Биківню, Дем’янів Лаз, П’ятихатки та інші місця, де вбивали й ховали людей, врешті-решт, розвалила найбільшу імперію — Радянський Союз. І зазначив, що потрібно не тільки пам’ятати, а й засуджувати. «Ми знаємо, що незасуджені злочини повторюються, — наголосив пан В’ятрович. — І нинішні події в Україні — яскравий приклад того, що може статися з країною, яка не засудить злочинів попереднього, комуністичного, режиму».
Нині ж, уперше в Україні, на державному рівні комуністичний режим засуджено і прирівняно до нацистського. Володимир В’ятрович поінформував, що серед чотирьох законів, які нарешті підписав Президент Петро Порошенко, є надзвичайно важливий — про відкритість архівів. Ще в 2008-2009 роках, коли він очолював Архів СБУ, вдалося з’ясувати 14 тисяч прізвищ, частина з яких тепер вибита на гранітних плитах биківнянського меморіалу. Це дещиця від усієї кількості людей, які тут поховані. «Ця робота буде продовжена, — запевнив директор Українського інституту національної пам’яті. — Але маємо пам’ятати прізвища не лише жертв, а й катів — тих, хто їх убивав. Їхні прізвища ми не будемо вибивати на граніті. І вони вже ніколи не будуть красуватися на пам’ятниках. Але вони мають бути на паперах, бо становитимуть основу правового процесу проти комуністичного режиму. Україна стала першою жертвою комуністичного режиму, і вона має стати першим його обвинувачувачем на міжнародному рівні. Комунізм, врешті, має дочекатися свого «Нюрнбергу». І тільки тоді зможемо сказати, що зробили все від нас залежне, щоб ті, хто лежать під соснами Биківні, лежали спокійно, будучи впевненими, що злочини, вчинені проти них, ніколи не стануться з їхніми нащадками».
Для новопризначеного директора заповідника «Биківнянські могили» історія Биківні тісно переплетена з життєписом його родини. Він розповів про долі двох видатних етнографів, «місцем поховання» яких став Биківнянський ліс. Одна з них — 41-річна Лідія Шульгина: вона досліджувала особливості української хати, писала статті про історію її освітлювання, про специфіку різьблення «коника» на Чернігівщині. Її чоловік Володимир Шульгин загинув у бою під Крутами. Друга — 42-річна Ніна Заглада, чия праця «Побут селянської дитини» і сьогодні залишається актуальною у сфері дитинознавства. «Ніна Заглада — це моя двоюрідна прабабуся, — поділився директор заповідника. — Тому це місце в моєму серці завжди буде відгукуватися щемом і болем. Їх ламали в 1930-х роках, тільки-но завершили голодомор. Шульгину в 1933-му арештували, та тоді їй вдалося вийти з застінків. Загладу теж ламали, в газетах була розгорнута брудна пропагандистська кампанія, між іншим, зі знайомими нам сьогодні словосполученнями: «проповідує фашистські концепції». Їх арештували в 1938 році, майже одночасно, їхні справи «розглянули» «трійки» НКВС. Ніну Загладу забрали з Музейного провулку хворою і замордували у так званому Жовтневому палаці. Обох жінок розстріляли 28 квітня 1938 року».
Биківня — це місце, куди кияни і гості столиці приходять, аби вшанувати жертв комуністичного режиму, чиї поховання розкидані по теренах колишнього СРСР. 88-річний ветеран УПА Теодор Дячун у Биківні вже 20-й раз. Каже, що років п’ять тому таких, як він, було тут 30—40. А зараз він один — його побратими і посестри повмирали або дуже хворіють. Пан Теодор був в УПА з 1944-го по 49 рік. Потім — тюрма, заслання: 28 років у Казахстані. В Україну повернувся у 1978 році.
«Визнання відбулося з запізненням на 23 роки, — коментує упівець закони про декомунізацію. — У 1992 році нас по Хрещатику йшло 12 тисяч. У моїй станиці було 12 — тепер я один. Гинули без надії, з мізерною пенсією. Уже нема кого визнавати. Хіба тільки для історії. Але історія і так знає про нас. 35 томів написані про УПА, тільки їх немає у школах. Я виступаю в гімназіях, ліцеях. Поки живу — треба боротися, ми так навчені».
«За останній рік багато що змінилося, — розповідає «УМ» директор Музею совєцької окупації Роман Круцик. — Людей, які боролися за Україну, вже не називають ворогами. Вони визнані на офіційному рівні». Утім Биківнянський меморіал за кілька попередніх років колишній владі вдалося трохи зіпсувати. «Замість того, щоб зробити відкриту каплицю, яка б стала місцем єднання, де кожна конфесія могла б відправити поминальну службу, — за Януковича поставили радянську стелу з «вічним вогнем», — каже пан Роман. — До речі, коли Янукович і Лариса Скорик будували ці споруди, у «жовтій пресі» мусувалася тема, що тут, мовляв, жертви Сирецького концтабору, знищені німцями. Саме так свого часу радянська влада брехала. А Вадим Колеснiченко подавав пропозиції до Верховної Ради, щоб тут перепоховати відомих чекістів. Так хотіли знівелювати пам’ять про злочини».
Тепер, на думку Романа Круцика, слід вимагати в Міністерства культури, аби меморіал довершили. Прізвища на українській частині меморіалу поки вибито лише до букви Г. Варто відтворити пропускний пункт, де чергували енкаведисти, кудою провозили сюди закатованих людей. І реконструювати частину страшного зеленого паркану, яким було оточене це місце масового поховання у 1937—38 роках.
Утім навіть добре облаштований меморіал у Биківні залишиться малозрозумілим для широкого загалу без свого «генерального представництва» у центрі Києва. Це Жовтневий палац, у підвалах якого розстрілювали людей, тіла яких потім закопували в Биківні. Саме там історики й громадські діячі упродовж двох десятиліть закликають зробити повноцінний музей комуністичного режиму. «Які шанси є для реалізації такої ідеї?» — питаю в міністра культури і за сумісництвом віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка. Виявляється, шанси мізерні. «Профспілки не готові до співпраці», — каже чиновник. Може, «не на часі»?
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
