«Батяр я си, батяр»

Виставкою ретро-автомобілів, батярським велопробігом, цікавими експозиціями та майстер-класами відсвяткували у місті Лева День батяра. Своєрідна субкультура зародилася в столиці Галичини наприкінці XVIII століття, як кажуть у місті — «за бабці Австрії» та «за матінки Польщі». Втім останнім часом вона набуває «другого дихання» і надалi збільшується коло її шанувальників. Місцеві зірвиголови веселилися, гуляли та пили. Вони створили особливий колорит львівського гульвіси, втім гречного до панянок. Завдяки батярам у львівській говірці і досі збереглися слова: «шпацерувати» (прогулюватися) чи «академік» (студент). У сучасному місті про традиції батярів люблять розповідати відомі у Львові екскурсоводи та львовознавці Іван та Петро Радковці. Під час святкування Днів батяра вони зробили своєрідний екскурс до найвиразніших особливостей цієї львівської субкультури.

Як з’ясувалося, батярство виникло як своєрідна форма релаксу після сповненого небезпек життя. «Батярство народилося в ті давні часи, коли до Львова приїжджали купці з різних кінців світу, — говорить Петро Радковець. — Тоді чоловіків, які вели каравани, називали «бехтярами» чи «бетярами», і саме з цього слова почалося «батярство». Хлопці важко працювали, адже вели каравани, тож, потрапляючи до міста, полюбляли веселитися». Згодом ці звички перейшли у поняття «батярувати». Звідси, за словами братів Радковців, справжній батяр зажди залишається молодим, тим паче що: «старими бувають тільки пес і мешти (взуття), а батяр, як і пані, бувають «давніми».

По-друге, батяри були патріотами кожен свого району і поділялися на батярів, до прикладу, iз Замарстинова, Клепарова чи тодішнього Личакова. Саме там зародилася батярська гвара — особлива говірка, яка поєднувала українську, польську та німецьку мови. Їхні словечка і досі можна почути на вулицях міста. «Шпацерує фацик до кнайпи, одну руку заклав до маринарки, іншою тримається за камізельку, дивиться на шпіци своїх мештів, — говорить Петро Радковець фразу, зліплену зі слів батярської говірки, — щоб у кнайпі здибати свою коліжанку, спожити свою гальбу, а для коліжанки замовити кецик цвібака чи добрих льодів». Жодному львів’янину перекладати нічого не треба, бо коліжанки (подруги) тут досі ходять поласувати льодом (морозиво) чи цвібаком (бісквітна випічка).

По-третє, справжній батяр мав неабияке почуття гумору, а за деякі жарти його могли і побити. Проте екскурсоводи наголошують, що тодішні гульвіси не були злодіями і нічого спільного з криміналом не мали. «Не можна плутати батяра з криміналом. Навіть у найважчі часи, коли на святковому столі, крім оселедця, нічого не було, батяри не опускалися до криміналу. Вони могли, певна річ, комусь писка (обличчя) набити, але тільки за те, що той хтось не гречно поставився до панянки чи за жарти» , — пояснюють брати Радковці. А за деякі жарти батяри могли заробити в кнайпах безкоштовний обід. Екскурсоводи розповідають, що особливо популярним (і підтримуваним власниками кнайп) був жарт, коли батяр заходив до зали та весело гукав: «Усім гостям пиво!» і виходив. Платили, звичайно, потім гості.

По-четверте: батяр жив життям міста та його правилами. «Річ у тім, що кава у Львові це не напій, це процес, — розповідає Петро Радковець. — На каву запрошували панянок, за кавою читали вранішні газети. Тому, до прикладу, вважалося невихованим зранку галасувати у кнайпах. Газети виходили після 6-ї ранку і тоді наставала година тиші, коли всі спочатку повинні були ознайомитися з новинами і лише потім їх обговорювати».

А обговорювати дійсно було що. Екскурсоводи розповіли і кілька кумедних історій, про які писали тодішні журналісти. «В одній із львівських газет від 3 січня 1896 року була опублікована історія про молодого гімназиста, — говорить Іван Радковець. — Хлопчина почув на уроці фізики про те, що тіло людини примерзає до металевих опор. Як справжній майбутній батяр, він вирішив це перевірити і пішов до металевої опори на Замарстинові та приклався язиком до тої опори і був переконаний, що дійсно мороз хапає. Також у повідомленні йшлося про те, що був викликаний поліціянт, який дві години відхукував язика гімназиста».

Інша ж стаття газети розповідає про історію з тодішнього судочинства: «Батяр, постійний клієнт однієї з кнайп, щодня приходив, аби випити кави та лікеру, — продовжують брати Радковці. — Щоразу залишав два гроші, дякував та йшов. Але одного разу кельнер сказав, що замовлення подорожчало та вартує тепер три гроші. Батяр обурився, кинув гроші та так голосно вийшов за двері, що аж вітрина випала. Інцидент був оскаржений до поліції і дійшов до суду. В судді винним визнали власника кнайпи, адже клієнт, на думку суду, не зробив нічого поганого, він просто вийшов. Натомість з якою силою можна було закривати двері, обумовлено ніде не було».

Ще в одній справі суд зобов’язав виплатити компенсацію за те, що з паркану одного з будинків стирчав цвях. Це було на вулиці Беренди. Містянин зачепився за цвяха та подер одяг. На той час одяг був дорогою річчю, тож він подав до суду. Суд виїздив на місце і дійшов висновку, що вулиця настільки вузька, що розминутися з цвяхом було не можливо, а отже, господар паркану повинен був виплатити городянину компенсацію.

Утiм це лише історії. А щоб по-справжньому відчути дух батярства, треба неодмінно в травні завітати до Львова, щоб самому зануритися в цю атмосферу жартів й авантюризму. Бо таке, як співає один із найвідоміших батярів сучасності Віктор Морозов, можна побачити «тільку ві Львові».