Вірші рухомих світів

Нова книга Павла Вольвача, структурувавши в часовій послідовності у суті речі весь корпус його «post-Південно-Східних» текстів, насвітлює один із найпарадоксальніших інтелектуальних сюжетів українського письменства зламу тисячоліть. Сюжет про шлях до Києва, що судився поету, який засадничо і навіть виклично входив у літературу як поет не столичний, плекаючи іншу, ніж на печерських узвишшях, мову й образність: справді-бо, рядки на кшталт «Щось не скінчилось. Щось не почалось./ Лишились бур’яни сухі і бурі./ Я з балки вийду на проспект і хтось/ Розпустить пальці віялом «В натурі» надто вже дисонували середини 90-х із київським інерційно-совєцьким «спілчанством», із київським же глорифікованим натоді постмодерном.

У ранніх поезіях Вольвачу повсякчас було притаманне якесь справді підшкірне відчуття того, що поезія, аби жити, а не муміфікуватися, мусить здобутися на щось більше за себе саму і свій «місцерозвиток». Бо визначеність тотожна вичерпаності, а вичерпаність повсякчас супротилежна диву. Особливо — коли вже долею судилося поетові диво київське з його лунким обрієм і бездоганною просторінню погляду, яким завжди спізнаєш більше, ніж побачиш: «За горбами — там вогні натрусом./ Далі — небо. А по небу дрож./ Світу щось по вінця статись мусить,/ саме звідси статися. Отож».

Поетичну збірку «У Києві» вільно було б назвати книгою див та сенсів. Саме Київ виповнює ними українські сюжети, він дає їм продовження й світоісторичну перспективу. Правду кажучи, у цьому й полягає характеристична ознака автентичного «київського тексту»: його простір неодмінно центрується світоглядною домінантою, не дидактичною, звичайно, а екзистенційно-вглиблено. Водночас виразніше у Вольвача починають звучати теми, які раніше були притлумленими, ледь накресленими у пунктирному письмі. До прикладу, тема христологічна, до якої він звертається навдивовижу делікатно, проте кожного разу — доглибно-вражаюче. «Оце химерія... При ній/ Бува по-різному. По різному/ Проте, й заступництво стихій,/ Ярами й хмарами порізаних...// І хай хтось упаде, чи спиниться, /Але ж послухайте, послу.../ По ній, по ній Христові йтиметься, / По ріллях, по Дніпру, по склу...» — це саме київський розмисел, у якому світиться темінь і проростають метафізикою стихії світу цього. Київський, бо давніше на горах цих десь так мислили в повівах високого містицизму Тичина, Філянський, Зеров, Плужник, Стус, і десь же ж після Вольвача хтось міркуватиме собі на Замковій чи Андріївському, що ось і яри тут, і химерія також.

А «дивом, яке завжди з тобою» у поета постає сам простір Києва — із сакральним середмістям та профаними «спальниками», із Подолом, яружним рельєфом нетрищ, богемною Прорізною, «де столи і сто по три». Тому він не надто переймається докладною класифікацією тих див — просто фіксує на папері, що постане навіч, що спаде на думку.

Наприклад, таке, писане ще перед порубіжною київською зимою 2013-2014 років.: «Якісь нечувані прем’єри/ Летять у часі, навздогад,/ Безладно й легко, як папери /Нечинних відучора влад». Бо що ж це, направду, як не звичайне диво — вістка про те, що всі, які є влади, тепер вже нечинні. Відучора.